ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО В ЗАХІДНІЙ ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ
ПІДПРИЄМНИЦТВО
Розділ 4
ДОСВІД ІНСТИТУЦІОНАЛЬНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПІДПРИЄМНИЦТВА В КРАЇНАХ ЗАХОДУ
4.1. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО В ЗАХІДНІЙ ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ
Розвиток підприємництва відбувається під впливом багатьох правових інститутів. Під ними розуміють певну форму організації людської діяльності, яка грунтується на чітко розробленій сукупності норм і правил у будь-якій сфері суспільних відносин.
Інститут – це елемент суспільної структури історичної форми організації і регуляції суспільного життя, сукупність норм і звичок,
Суттєву роль у розвитку підприємництва відіграють правові інститути, представлені правовими нормами і правилами, якими керуються у своїй діяльності підприємці. Це пов’язано з тим, що право як система загальнообов’язкових норм і правил поведінки, зафіксованих в юридичних законах, відображає державну волю,
Економічна взаємодія підприємців регламентується нормами цивільного і приватного права. Країни Заходу нагромадили значний теоретичний і практичний досвід застосування правових норм у регулюванні підприємницької діяльності. Певну частину норм цивільного і приватного права можна використати з урахуванням особливостей розвитку України для унормування та регулювання взаємодії між підприємцями, утвердження ринкової економічної системи в нашій країні.
Центральне місце у правових системах країн посідає цивільне право, яке й нині залишається найбільш розробленою галуззю права.
На основі цивільного права переважно відбувалося і відбувається формування нових галузей, розділів правових систем західних держав. Так, у трудовому праві, праві соціального забезпечення, природоохоронному, патентному та інших використано понятійний апарат, юридичні конструкції і теорії, розроблені в цивільному праві. Важливу роль відіграє цивілістика й у розвитку сучасного правознавства.
Певна річ, не можна ігнорувати стрімкого розвитку інших галузей правознавства, зокрема адміністративного права, а також їхнього впливу на зміст і методи цивільно-правового регулювання суспільних відносин. Отже, цивільне право виконує роль центрального розділу правознавства. Найчіткіше це проявляється в країнах, юридичну надбудову яких можна зарахувати до романо-германської сім’ї правових систем. Зазначаючи виняткову роль цивільного права в цих державах, Рене Давид писав, що “справжнім правом залишається приватне право”, що “формування юриста може бути забезпечене… тільки вивченням цивільного права”.
Перед тим, як приступити до розгляду загальних проблем цивільного права західних країн та його ролі у регулюванні підприємництва, уточнимо зміст цього поняття і зробимо деякі зауваження термінологічного плану
У країнах так званого англо-американського чи загального права немає поділу на звичні для юриста країн СНД галузі: цивільне, трудове, адміністративне, кримінальне тощо. Норми, які в інших країнах, як правило, входять до складу цивільного права, утворюють тут самостійні розділи (договірне право, деліктне право, право власності та ін.). Але й у країнах романо-германського права термін “цивільне право” використовується в кількох значеннях. Досить часто західні юристи ототожнюють цивільне право і приватне право; іноді цивільному праву дається вужче тлумачення – цивільним визнається лише один з розділів (точніше загальний розділ) приватного права.
Зазначимо, що в різних західних країнах поділ між публічним і приватним правом дуже різний. Так, у Франції до приватного права традиційно зараховують, крім власне цивільного права торговельне право, цивільно-процесуальне і навіть кримінальне, оскільки велика частина положень останнього спрямована на захист приватно-правових відносин. Крім того, визнаються приватно-правовими і такі галузі правової надбудови, в яких норми приватного і публічного характеру тісно переплетені: трудове право, сільськогосподарське право, право промислової власності, авторське, транспортне, лісове, гірське, страхове, а також міжнародне приватне право. Деякі французькі дослідники вважають зазначені галузі, як, утім, і кримінальне, а також цивільно-процесуальне право, особливим різновидом “комплексних галузей” права. А на думку Мореля, правові положення, що належать до цивільного процесу, є скоріше публічним, ніж приватним правом.
У ФРН процесуальне право завжди визнавалося галуззю публічного права. Що стосується трудового права, то в німецькій юридичній літературі переважає точка зору, що його варто розглядати як галузь Sui Generis, яку не можна трактувати однозначно як таку, що належить або до публічного, або до приватного права.
Право Швейцарії, Італії, Іспанії й Австрії дотримується в цьому аспекті німецької моделі, а в Бельгії і Нідерландах прийнято французький зразок.
Сфера дії приватного права (цивільного права – у широкому розумінні) окремих країн не збігається також через розходження в змісті приватно-правових галузей. Так, у Франції недієздатність вважається розділом торгового, тобто приватного права, тоді як у ФРН і Швейцарії вона належить до процесуального, тобто публічного права.
Існують істотні відмінності й у визначенні предмета цивільного права у вузькому значенні. У багатьох державах континентальної Західної Європи та у країнах Латинської Америки історично склалася система дуалізму приватного права, коли поряд з нормами загального цивільного права діють спеціальні норми, які регламентують організацію і ведення торгової чи підприємницької діяльності. Сукупність останніх утворює особливу самостійну галузь – торгове право.
Цей дуалізм проявляється в наявності двох відносно самостійних систем джерел права, насамперед в одночасному існуванні цивільних і торгових кодексів. У ряді країн діють і особливі торгові суди, що розглядають суперечки за участю комерсантів.
Деякі держави Західної Європи (Швейцарія, Італія, Нідерланди) відмовилися від системи двох автономних кодексів і прийняли єдині цивільні кодифікації. У тих державах, де торгове право продовжує зберігатися як самостійна галузь, дуже складною практичною проблемою є розмежування між цією галуззю і цивільним правом.
По-різному вирішується і питання про зміст торгового права. Зокрема у Франції правове регулювання відносин, що виникають у зв’язку зі створенням і використанням продуктів творчої діяльності (так звана інтелектуальна власність), визнається розділом торгового права, а у ФРН і Швейцарії воно розглядається як частина права цивільного. В Італії і Швейцарії трудові відносини регламентуються нормами цивільних кодексів, тоді як у більшості інших західних країн прийнято спеціальні трудові кодекси.
У цьому посібнику під цивільним правом мається на увазі той розділ права, котрий містить норми, які регулюють майнові і пов’язані з ними особисті немайнові відносини, що виникають у суспільстві під впливом закону вартості.
Отже, цивільне право в нашому трактуванні охоплюватиме крім власне цивільного також і право торгове. Необхідно зазначити, що сімейні відносини в західних країнах традиційно зараховують до предмета цивільного права.
Правові норми, що регулюють відносини у сфері наймання і використання робочої сили, виокремилися в самостійну галузь трудового права.
Предмет цивільного права передбачає використання особливого методу. Регламентація відносин цією галуззю здійснюється на засадах формальної юридичної рівності їх учасників.
У західній юридичній літературі цивільне право визначається через з’ясування його місця в юридичній надбудові. Основна проблема, що при цьому виникає, полягає в розмежуванні права на цивільне (приватне) і публічне. Зазначений поділ у всіх країнах романо-германського права розглядається як основний.
Західноєвропейська юридична наука запропонувала низку критеріїв розмежування публічного і приватного права, намагалася пояснити необхідність існування цього дуалізму. Умовно всі доктринальні концепції в цій сфері можна розділити на три основні різновиди: теорія інтересу, теорія методу і, нарешті, теорія предмета правового регулювання, залежно від того, який критерій брався за основу класифікації правовідносин як публічної чи приватної.
Найдавнішою, безумовно, є теорія інтересу, суть якої зводиться до того, що приватне право відповідає приватній користі, а публічне служить суспільній користі. Тому зусилля багатьох західноєвропейських дослідників зосереджувалися на трактуванні поняття “користь”. Відповідно до тверджень прихильників цієї теорії публічне і приватне право потрібно розмежовувати за цільовою ознакою. Якщо в публічному праві людина – тільки засіб для досягнення загальної мети, то в приватному – метою є саме вона, а засобом досягнення мети служать правовідносини.
Ця теорія зазнала різкої критики. Противники теорії інтересу звертали увагу на її очевидне розходження з реальним життям. Вони зазначали, що багато публічних служб використовують інститути приватного права, нерідко публічний і приватний інтерес пов’язані нерозривно. Нарешті, вони правомірно твердили, що всі норми права тією чи іншою мірою одночасно служать і приватному, і публічному інтересу.
Наприкінці XIX – на початку XX ст. теорія інтересу була витіснена конструкціями, в яких за критерій розмежування публічного і приватного права пропонувалося використовувати метод правового регулювання. На перший план висувалося не те, що захищається правом, а як захищається. Якщо охорона надається тільки на вимогу особи, чиє право порушено, то й саме це право варто визнати приватним. Якщо ж порушене право охороняється тільки з ініціативи держави, у тому числі не за згодою потерпілої особи, то перед нами сфера публічного права.
Однак і теорія методу вразлива як з теоретичної, так і з практичної точок зору. Деякі відносини у сфері цивільного права виникають незалежно від волі учасників, а в публічному праві є норми, що застосовуються за добровільною згодою сторін. Слід зазначити, що і координаційні відносини не є монополією приватного права, а відносини субординації – монополією публічного права. Наприклад, відносини між неповнолітніми дітьми і батьками є відносинами субординації. Відносини між органами місцевого самоврядування того самого рівня, хоча вони і регламентуються положеннями публічного права, вважаються відносинами координації.
Очевидні недоліки теорії інтересу як методу правового регулювання спонукали юристів зосередити зусилля на пошуках критерію розмежування публічного і приватного права у сфері предмета правового регулювання. Відомий російський юрист К. Д. Кавелін стверджував, що для цивільного права “речовинна цінність є найбільш правильним, безпомилковим і наочним показником… ” Звідси висновок: предметом цього права є тільки майнові відносини. Оскільки такий висновок явно суперечив позитивному праву, цей вчений пропонував, аби підкріпити цю теоретичну схему, змінити структуру діючого права, зокрема виключити з цивільного права регламентацію сімейних відносин, відносин з опіки, піклування й одночасно включити до нього інститути податкового і деяких інших галузей права.
Останнім часом багато західних юристів з огляду на безрезультативність теоретичних спроб їхніх попередників пояснити правовий дуалізм обмежуються простою констатацією існування двох розділів у праві, а розмежування між ними здійснюють за формальним критерієм – суб’єктним складом відповідних відносин. “Публічне право, – наголошує П. Вуарен, – регулює відносини індивіда з державою… Приватне право визначає відносини індивідів між собою”.
Нерідко західні дослідники пропонують використовувати з тими або іншими застереженнями при розмежуванні права на публічне і приватне не один, а два або кілька критеріїв: суб’єктний склад відносин і метод правового регулювання; суб’єктний склад відповідних категорій інтересу; метод регулювання або спосіб охорони і критерій інтересу та ін.
Розвиток господарських функції держави, розширення її підприємницької діяльності, різноманітні обмеження права приватної власності і свободи договору – це ті явища, що відбувалися в західноєвропейській економіці другої половини XX ст. і значно ускладнили й без того непросту проблему розмежування публічного і приватного права. Різні теорії права, що претендували на адекватне відображення зазначених змін у соціально-економічному житті країн Західної Європи, або взагалі відкидали поділ права на публічне і приватне, або відзначали марність такого поділу з погляду загальної систематизації права.
Активне проникнення публічних засад у сферу цивільного права, що стало особливо помітно у роки Першої світової війни, спричинило появу буржуазних конструкцій господарського права. Основоположниками цієї теорії були німецькі юристи Гедеман, Гольдшмідт, Румпф, Нассбаум та ін.
Згодом ідеї господарського, або економічного, права були сприйняті юридичними доктринами Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів. Варто зазначити: те, що називається теоріями господарського права, позбавлено характеру єдиної, цілісної і чіткої конструкції.
Серед західних дослідників існують різноманітні погляди на сутність господарського права. Єдина риса, що їх об’єднує, полягає в негативному ставленні до дуалізму права. Прихильники господарського права, за всіх розходжень їхніх уявлень, вважають поділ права на публічне і приватне (принаймні у сфері підприємницької діяльності) віджитим явищем.
Нині в західному правознавстві сформувалися два основних напрямки щодо тлумачення природи господарського права. Згідно з першим – господарське право не визнається галуззю права чи галуззю законодавства. Це лише новий прийом, техніка розробки, застосування, тлумачення або вивчення норм права. Згідно з другим підходом – господарське право являє собою нову галузь права. Однак і серед адептів такого розуміння господарського права немає єдності, оскільки є прихильники як вузького трактування, так і широкого розуміння господарського права.
Перші вважають, що господарське право містить норми, які регулюють діяльність держави в економіці, в тому числі правила, що стосуються до націоналізації, статусу державних підприємств, планування, контролю за цінами, економічних угод і торгової практики. Сюди ж досить часто зараховують норми податкового, валютного, митного права, положення, що стосуються виконання громадських робіт і обігу цінних паперів. Інакше кажучи, господарське право розглядається як розділ публічного права, що регламентує різні аспекти державного управління економікою. Ця точка зору переважає нині в юридичній практиці ФРН і Нідерландів. Деякі французькі і бельгійські юристи відстоюють погляд на господарське право як на трохи розширене традиційне торгове право, до якого додаються норми, що регулюють створення і діяльність різних професійних організацій, пов’язаних з господарським життям, а також правила, що обмежують свободу підприємницьких дій.
Нарешті, деякі автори наполягають на широкому розумінні господарського права. Вони протиставляють приватне господарство, у якому свобода учасників економічних відносин нічим не обмежена, суспільному господарству. Приватне господарство, регламентоване законодавством, є перехідним етапом до суспільного. Ця перехідна форма господарського життя, так само, як і суспільне господарство, відрізняються від приватного тим, що вони виступають як організовані господарські системи. Будь-які юридичні норми, що належать до цього організованого господарства, утворюють особливе господарське право. У ньому об’єднуються публічно-правові і приватно-правові елементи. Прихильники широкого трактування господарського права вважають, що воно повинно включати норми багатьох традиційних галузей права – цивільного, торгового, адміністративного, фінансового, трудового і навіть кримінального, – аби тільки вони прямо чи опосередковано регламентували організацію і функціонування економічного механізму суспільного виробництва.
Економічна і політична організації суспільства в західних країнах відносно самостійні, автономні. Тому існує певне розмежування між економічним і політичним примусом. “Дуалізм економічного і політичного примусу в сучасному праві проявляється також у розмежуванні приватного і публічного права, точніше кажучи, у ще більш підкресленому розмежуванні приватно-правових і публічно-правових відносин, ніж це робило колись римське право. Водночас це відносини правові, а це означає, що за ними стоїть політичний примус; тим більше спосіб, яким економічний примус впливає на виникнення приватно-правових, а політичне – публічно-правових відносин, є істотним чинником, що визначає розходження між цими двома видами суспільних відносин”.
Відсутність такого дуалізму в країнах загального права пояснюється історичними особливостями становлення його системи в Англії, точніше, специфікою буржуазної революції в цій країні, яка закінчилася компромісом між лендлордами і промисловцями. В результаті англійське право зберегло безліч феодальних елементів, включаючи структуру правової надбудови. Це привело, крім усього іншого, до того, що розмежування громадянського і політичного суспільства не було чітко визначено і не дістало такого доктринального і законодавчого відображення, як у результаті Великої французької революції.
Поділ права на публічне і приватне, як ми вже зазначалося, має практичне значення, оскільки спори з приводу публічних прав розглядаються не в судах загальної юрисдикції, а в адміністративних судових органах. У країнах загального права відсутня єдина система адміністративних судів. Однак у цих державах в останні десятиліття помітно збільшилася кількість спеціальних юрисдикційних органів, що створюються переважно для розв’язання конфліктів за участю держави або її органів. Наприклад, у Великобританії були створені особливі трибунали у справах про примусовий викуп майна у власників, з питань оподатковування та ін. У США існують Претензійний суд, що розглядає позови до уряду, Апеляційний суд з митних і патентних справ, Тимчасовий апеляційний суд, створений на основі статуту про економічну стабілізацію, Митний суд, Податковий суд. Крім того, діють численні адміністративні трибунали, наділені повноваженнями розглядати певні категорії спорів, переважно між органами державного управління і приватними особами. Такі права, наприклад, мають Федеральна комісія з продажу і обігу цінних паперів, Федеральна торгова комісія та ін. І хоча за діяльністю таких адміністративних судових органів наглядають загально-цивільні суди, цей нагляд має обмежений, поверховий характер. Практично й у країнах загального права адміністративна юстиція значною мірою стала автономною судовою системою зі своїми процедурними правилами, що нерідко істотно відрізняються від норм процесуального права, якими керуються загально-цивільні суди.
Фактично поділ права на публічне і приватне існує й у країнах англо-американської сім’ї правових систем.
Розширення використання публічно-правових засад у сфері регулювання відносин власності, договірних зв’язків, з одного боку, і одночасне застосування приватно-правових інститутів для реалізації публічних потреб – з іншого ускладнили проблему розмежування публічного і приватного права. Ці процеси, однак, нерівнозначні. Розширення, “захоплення” території приватного права публічним є переважною тенденцією. Її називають “публіцизацією” приватного права (Р. Саватьє). Деякі юристи оцінюють її як прояв трансформації всього масиву права в публічне (Ж. Ріпер). У працях західних авторів йдеться про “анексію”, “вторгнення”, “підпорядкування”, “поглинання” приватного права публічним. Відтак вважають, що приватне право втрачає свою провідну роль і оригінальність; воно змінилося під дією публічного права, дух якого відмінний і навіть ворожий духу приватного права.
Проте дуалізм буржуазного права продовжує існувати. Звичайно, нині не можна провести чітку межу між публічним і приватним правом, розташувавши по той чи інший її бік галузі позитивного права. У багатьох традиційних галузях присутні норми і тієї, й іншої юридичної природи. Однак незважаючи на те, що визначити характер правових положень стає дедалі складніше, все-таки завжди можна встановити, про яку норму – публічно-правову чи приватно-правову йдеться. Поділ права на публічне і приватне не можна розуміти спрощено, як поділ тільки на рівні галузей права. Він може здійснюватись і на рівні окремих інститутів і навіть конкретних правових норм.
Виявлення місця цивільного права в системі сучасного західного права потребує аналізу проблеми дуалізму права і в іншому його змісті, тобто як проблеми дуалізму лише приватного права. Під дуалізмом приватного права звичайно розуміють існування в межах приватного права, поряд з цивільним, самостійної галузі – торгового права. Автономний характер торгового права виявляється насамперед у наявності особливого торгового кодексу та у функціонуванні спеціальних торгових судів.
Дуалізм приватного права, на відміну від дуалізму права взагалі, пояснюється суто історичними причинами. Він виник у Західній Європі у зв’язку з появою в середні віки особливого купецького, або торгового, права, що регулювало комерційні відносини між членами купецьких гільдій. Революції у Франції та інших країнах Західної Європи знищили становий характер суспільства, проголосили свободу промислу, тобто формально право кожної особи займатися підприємницькою діяльністю. Внаслідок цього відпала одна з основних причин існування відособленого купецького права. Однак дуалізм приватного права було збережено. У Франції, Німеччині, Іспанії, Португалії, Японії, в державах Латинської Америки та в інших країнах романо-германської сім’ї правових систем було прийнято торгові кодекси, а в більшості з них також створено й особливі торгові суди.
В Англії торгове право поступово розчинилося в загальному праві і на початок XIX ст. остаточно ним поглинулося. Аргументи, на які посилаються для обгрунтування дуалізму приватного права в західній юридичній літературі, як правило, зводяться до того, що деякі правові положення стосуються винятково комерсантів (зокрема, правила про торгову реєстрацію, торгову фірму, торгову звітність та ін.). Торгове право, порівняно з правом цивільним, базується на інших засадах: йому не властивий формалізм, воно інтернаціональне за своєю природою, швидше пристосовується до змін господарського життя суспільства. Нарешті, існують істотні розходження в регулюванні цих галузей права і деякими окремими інститутами права. Наприклад, у торговому праві ширше застосовується безвинна, “сувора” відповідальність. Щодо норм цивільного права норми торгового права розглядаються як спеціальні. Це означає, що у разі колізії між ними насамперед мають застосовуватися приписи торгового права і лише за їх відсутності – цивільно-правові норми.
Існування дуалізму приватного права породжує проблему розмежування сфери дії цивільного і торгового права. В законодавстві західних країн ця проблема розв’язується шляхом визначення осіб, визнаних комерсантами, а також установлення кола угод, що вважаються торговими.
Розвиток товарно-грошових відносин, включення в торговий оборот практично будь-яких матеріальних і нематеріальних цінностей спричинює розширення сфери застосування торгового права. Багато принципів, конструкцій і норм торгового права поширюються нині і на сферу традиційного цивільного права. Цей процес дістав назву “комерціалізації” цивільного права. Такі зміни приводять до переміщення межі між цивільним і торговим правом, а сьогодні в багатьох випадках її взагалі буває важко встановити.
З урахуванням названих обставин деякі західноєвропейські держави вважали за доцільне об’єднати (уніфікувати) цивільне і торгове право. Так, Швейцарія та Італія скасували свої торгові кодекси. Швейцарське цивільне укладення 1907 р., Швейцарський зобов’язальний закон 1911 р., Цивільний кодекс Італії 1942 р., а також новий цивільний кодекс Нідерландів, запроваджений з 1970 р. частинами, регламентують не тільки цивільні, а й торгові відносини. В більшості західноєвропейських країн торгові кодифікації продовжують діяти, але їхня роль у системі джерел торгового права значно зменшилася. В окремих державах ліквідовано торгові суди (Нідерланди) або обмежено їх компетенцію (ФРН). У Японії торгові суди взагалі ніколи не створювалися.
Разом з тим прийняття єдиних цивільних кодексів не усунуло дуалізму в правовому регулюванні майнових відносин, побудованих на засадах юридичної рівності. Власне кажучи, в усіх країнах Заходу, включаючи Великобританію, США та інші держави загального права, існують спеціальні норми, покликані регулювати винятково комерційні чи торгові відносини.
Збереження самостійності торгового права цілковито відповідає тенденції сучасного права до диференційованого регулювання однорідних суспільних відносин залежно від їхнього суб’єктного складу.
Таким чином, у країнах Заходу нагромаджено значний досвід правового регулювання підприємництва. Ним охоплюється велике коло проблем, пов’язаних з підприємницькою діяльністю, спрямованих на врахування відносин її суб’єктів один з одним, з державою та окремими особами. Корисність західного досвіду для розвитку підприємництва в нашій державі полягає у використанні його правових принципів і підходів до розв’язання складних проблем його регулювання з урахуванням перехідного стану економіки, вітчизняних традицій, менталітету населення.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...