Головна ⇒ 📌Довідник з філософії ⇒ Душа і дух – Спекулятивна психологія

Душа і дух – Спекулятивна психологія

Філософія посбіник

Тема 2. МЕТАФІЗИКА

§ 3. Спекулятивна психологія

Коли йдеться про спекулятивну психологію, то мають на увазі структури внутрішнього світу людини. Самореферентні поняття, які стосуються лише самих себе, або інтелектуальні почуття, що єднають мислення і живе споглядання в одному акті: акті “при самому собі” (Е. Корет). Коли людина запитує про своє “Я”, вона не може до кінця пояснити, куди спрямоване її запитування, проте усвідомлює що запитує і про що запитує. Відповідно, спрямовуючись на себе, людина водночас

спрямована на інше. Можливість запитування про світ “Я” супроводжується зворотнім віднесенням до себе. Тому це завжди запитування заради самого себе, так би мовити незацікавлене (безвідносне) пізнання (Аристотель). Саме такі самопричинні акти (Кант) ми позначаємо як свідомісні чи духовні.

Історична генеза спекулятивної психології свідчить про те, що цей розділ метафізики торкається питань про душу (від грец. “психе”), свідомість, свободу, безпосередність, неупередженість осмислення буття.

Душа і дух

Категорією духу просякнуті всі філософські системи. Метафізична сутність духу бентежила

різні філософські школи, мала стосунок як до східної, так і до західної філософії, ставала об’єктом теологічних дискусій, наукових теорій. Хронологічно першими питання духу піднімають міфологічні та релігійно – філософськи системи: Веди, “Дао де цзін”, “Бардо Тидол”. Антична філософія розуміла дух як космічну сутність, що сповнює Всесвіт. Анаксагор визначає дух як “нус” – “мислення мислення”, Геракліт називає його Логосом – смислом, розумом, законом, Анаксимандр “повітрям”, Фалес – “вітром”, Емпедокл – “дуновінням”, Демокрит “диханням”, стоїки найтоншою, найлегшою речовиною, що мислиться як перехідний момент від матеріального до духовного. Всі означені визначення мають в собі осмислення духу як “пневми” – життєвої сили, повітря. Платон структурує розуміння духу і продає його як “світову душу”, що володіє здатністю до саморуху. На його думку, дух має відношення до ейдосів (вічних форм, живих зосереджень дійсності). Аристотель в своїй роботі “Метафізика” говорить про духовне пізнання як стан буттєвості. Середньовіччя розглядало дух як третю іпостась Трійці. Відповідно, Дух – це творчий акт торкання до потойбічного, який звільняє волю від плотських потягів, а розум від скепсису. В епоху Нового часу Р. Декарт говорить про “я, яке саме себе усвідомлює” і наближає розуміння духовного світу власне як свідомості. І. Кант (німецька класика), спираючись на самосприйняття, самосвідомість Г. Лейбніца говорить про “трансцендентальну апперцепцію” як внутрішню умову єдності свідомості. У Фіхте бачимо “діло – дію, що відносить себе до себе”, а грандіозне вчення про дух залишив нам у спадок Г. Гегель. Для нього дух – це світовий розум, який проходить три фази логічних сутностей: природи, історії і повертається у себе як абсолют. Гегель вважав, що дух – це “для-себе-буття” чи свобода.

Таким чином, якщо античність говорить про космологічність, інтелектуальність духу, то Середньовіччя також стверджує об’єктивність духу. Проте в Середні віки Дух трактували як надсвітове особистісне начало, що є раніше космосу. Дух наперед за все. У Новий час відбувається процес заглиблення в людське “Я” і дух виявляє себе в пізнанні істини. Дух ототожнений з мисленням людини. І. Кант відверто заявляє, що дух – суб’єктивна ідея, предмет віри, а не науки, це “річ-в-собі”, що діє в людині як апріорний (додосвідний) принцип. Нарешті, Г. Гегель говорить про абсолютний дух, який здійснює пізнання самого себе на підставі розуму людини. Для XX ст., з одного боку, характерне багатоголосся осмислення феномена духу, а з іншого – версія про його вичерпність, безглуздість.

Дух у всій своїй повноті виявляє внутрішні аспекти усіх форм буття і діяльності, проте не зводиться до неї, оскільки не вичерпується суб’єктивним світом людини. Водночас дух не обмежується об’єктивним світом. Дух – це процес одухотворення світу, процес, у якому він долає його зовнішність і відчуженість, шукає і знаходить у ньому тотожне собі. Як зазначав Г. Гегель: “Дух знає тільки дух”. Отже, дух – це завжди акт самовизначення, це такий процес, у якому головну роль відіграє знання про себе, дух і є тим буттям, яке знає і завдяки цьому знанню визначає себе. Дух – є свобода. Через власну самозахищеність абсолютну сутність дух самостверджує себе шляхом свідомісного зусилля і є незамкнутим (відкритим) і не розімкненим (безпроблемним) водночас. Дух – це не оберненість навколо себе, а оборот через себе, як необхідність руху вперед (з майбуття).

Дух причетний до природного світу і в своїй безпосередній єдності дух збігається з душею.

Традиційно душу розглядають як принцип єдності, цілісності тілесної природи, як начало її життєвої активності й руху. Вона завжди мусить мати тіло (О. Лосєв). Відповідно, душа – джерело життя, з утратою якого настає смерть. Аристотель визначав душу як ентелехію, або форму живого тіла. Наука називає душу психікою.

Головною властивістю душі є чутливість. Душевною називають людину емоційно розвинену, яка відрізняється особливою чутливістю і здатністю до співчуття. Символічним органом такого душевного життя, його своєрідним центром уважалось серце.

Зв’язок душі із тілом означає, що свої життєві функції вона виконує через функціонування спеціальних тілесних органів. Водночас душа як дух виходить за межі тілесності і виділяється з матеріальної реальності як суттєво інше. Власне душа і є тим, що відрізняє природне від сутнісного, що наповнює теплом і близькістю.

Якщо дух розглядати як джерело креативних та пізнавальних можливостей людини, інтенцію (віднесеність) до трансцендентного, то душа – джерело морально-комунікативних можливостей, інтенція до ближнього. Вона діє і страждає у мінливому житті, будучи незмінною (В. Соловйов). До духу підходить категорія “всеєдність”, через його присутність у всьому і не прив’язаність до тілесного, оскільки він – безсмертне, не знищуване і постійне (незмінне) начало. А душа, яка також безсмертна, дарована Богом не завжди вірна Творцеві через здатність як підноситись до Бога так і падати вниз, вільно обираючи свою долю. Тому якостям душі надають і позитивних, і негативних рис. Душі властиві як почуття любові, віри, свободи, так і плотські потяги – пристрасть, заздрість, жадоба. Тому душа – це жива людина.