ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

СИСТЕМА УРОКІВ З ОСНОВ ФІЛОСОФІЇ

Урок 33. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

Мета: розкрити особливості філософії Нового часу (XVII-XVIII ст.), погляди тогочасних філософів; виховувати шанобливе ставлення до надбань філософської думки.

Тип уроку: урок вивчення нового матеріалу.

Форма проведення: евристична бесіда з елементами медіа-презентацій.

Обладнання: медіа-дошка, комп’ютери.

ХІД УРОКУ

I. Організація класу

II. Актуалізація знань. Мотивація учнів

Учитель. На уроках світової художньої культури, літератури ви знайомилися

з уявленнями людей XVII-XVIII ст. про світ, людину, космос.

1) Що цікавого в цих уявленнях ви для себе відкрили?

2) Чим відрізнялися ці картини світу від сучасних поглядів на Всесвіт?

III. Вивчення нового матеріалу

1. Розповідь вчителя.

Філософія Нового часу історичними передумовами свого формування має утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукову революцію XVI-XVII ст., становлення експериментального природознавства. Вона утверджувала свої засадні принципи в боротьбі з феодальною ідеологію, середньовічною схоластикою, релігією та церквою, продовжуючи духовні пошуки представників

епохи Відродження. Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація на природознавство, тісний зв’язок з проблемами методології наукового пізнання, в якому вона вбачала головний засіб морального й соціального оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи та щастя. Головне своє завдання філософія Нового часу вбачала в розробці та обгрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою увагу навколо методології наукового пізнання та гносеології. На цій основі у філософії XVII ст. формуються два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм.

Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб’єкта. Раціональне пізнання, розум не привносить ніякого нового змістовного знання, а лише систематизує дані чуттєво-сенситивного досвіду. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, а чуттєво-сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм вважали математику, а основними характерними ознаками істинного знання визнавали загальність, необхідність, суттєвість. Засновником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626), який основні свої ідеї висловив у працях “Новий органон” (1620) і “Про гідність та примноження наук” (1623). Головне завдання філософії Ф. Бекон визначає як пізнання природи та оволодіння її силами, а для цього необхідно розробити відповідний метод, який би найкоротшим шляхом вів до істини, правильно орієнтував пізнавальну і практичну діяльність людини, максимально збільшуючи її ефективність. Проте для сприйняття нового методу необхідна значна підготовча робота, яка б ліквідувала причини, що затримують пізнавальний прогрес. Новий метод може зустріти на своєму шляху багато перешкод, хибних уявлень, забобонів, які, наче примари, відволікають пізнання від істини. На думку Бекона, існує чотири види помилкових суджень, “примар”, яких слід позбутися перед тим, як починати пізнання. До першого виду помилок, які він називає “примарами Роду”, належать ті, що пов’язані з недосконалістю людського розуму та органів чуття людини. Вони укорінені в самій людській природі. Під впливом цих “примар” людина розглядає природу аналогічно до своїх специфічних рис, антропологізує її. Вони є вродженими, тому позбутися їх практично неможливо. Проте усвідомлення небезпеки цих суб’єктивних перешкод у пізнавальній діяльності і дослідницька дисципліна можуть послабити їхній вплив. Другим видом помилок є “примари Печери”, зумовлені індивідуальними особливостями людини, її вихованням, звичками, що примушують людину спостерігати природу ніби зі своєї печери. “Примари Печери”, як і “примари Роду”, є проявом суб’єктивного ставлення людини до природи. Ці “примари” можна подолати шляхом колективного досвіду, врівноваженістю та неупередженістю в судженнях. Набагато більшу небезпеку становить третій вид помилок – “примари Площі”, що проникають у пізнання разом зі словами та іменами. Вони породжуються спілкуванням людей і зумовлені вживанням застарілих понять, суджень, слів. Четверте джерело помилок – “примари Театру”, що породжуються сліпою вірою людей в авторитети, стародавні традиції, традиційні філософські системи, які своїми штучними побудовами нагадують театральні дійства. Щоб очистити пізнання від цих примар, треба, на думку Бекона, виходити лише з досвіду і безпосереднього вивчення природи, бути вільним, самостійним у своїх твердженнях та висновках, незалежним від авторитетів, бо істина є дочкою часу, а не авторитетів. Метою пізнання, підкреслює Бекон, є збагачення життя справжніми відкриттями і влада людини над силами природи; об’єктом пізнання є природа, а основними методами – індукція та експеримент. Будучи засновником методології емпіричного рівня наукового пізнання, Бекон виступає як проти схоластичної, абстрактно-спекулятивної методології, так і проти вузького емпіризму. Свою позицію він пояснює за допомогою алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання. Перший – це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини із самого себе. Цей шлях є уособленням абстрактного раціоналізму. Другий шлях – шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження самих фактів. Третім є справжній шлях науки – шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину – мед, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів на наукову істину. Метод, за допомогою якого відбувається сходження від одиничних фактів, окремих спостережень до теоретичних узагальнень, є методом наукової індукції. Саме його Бекон вважає справжнім методом наукового пізнання природи. Основоположником протилежного, раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декарт, латинізоване ім’я – Ренатус Картезіус (1596-1650). Основні погляди ученого були викладені у таких працях: “Міркування про метод” (1637), “Роздуми про першу філософію” (1641), “Початки філософії” (1644), “Пристрасті душі” (1649). Як і Ф. Бекон, Р. Декарт наголошував на практичному значенні науки як знарядді прогресу. Проте свою методологію він будував на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнавав лише як передумову пізнання, що має підпорядковуватись раціонально-математичному мисленню. Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах. У першому йдеться про вихідний пункт наукового пізнання – визначення принципів або начал. За істинні, згідно з цим правилом, можна вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не вимагають доведення, тобто істинність яких для розуму самоочевидна. Піддавай усе сумніву! У другому правилі формулюється вимога аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на простіші і робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. Третє правило вимагає “дотримуватись певного порядку мислення”, який полягає в тому, щоб починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших і важчих. Таке сходження, за Декартом, є процесом опосередкованого дедуктивного виведення, що спирається на інтуїцію. Отже, засадничими елементами раціоналістичного методу Декарта є дедукція та інтуїція. Четверте правило орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та ретельність дедуктивного виведення й вимагає повного переліку, детального огляду всіх ланок. Розум, озброєний дедуктивним методом, здатний пізнати найглибші основи світу і не може мати, на думку Декарта, перешкод у послідовному сходженні до істини. Критерій ясності та очевидності призводить Декарта до необхідності доповнити раціоналістичну дедукцію методологією інтелектуальної інтуїції. Раціоналістична дедукція потребує вихідних положень, які вже ні з чого не виводяться, а є самоочевидними. Ці вихідні самоочевидні положення Декарт кваліфікує як інтуїтивні. Прообразом їх є аксіоми математики, зокрема геометрії. Шукаючи такі самоочевидні вихідні інтуїції, що не викликають ніякого сумніву, Декарт доходить висновку, що в основі їх лежить положення: “Я мислю”. Неможливо заперечувати положення “Я мислю”, бо заперечення, сумнів теж є проявом мислення. Самому положенню “Я мислю” притаманні ясність та само-очевидність. Далі Декарт робить другий крок: “Мислю, отже, існую” (“Cogito ergo sum”). Тобто від здатності мислити переходить до суб’єкта, істоти, яка мислить. Декарт вважав, що людина від народження має певні вроджені ідеї, які й становлять фундамент пізнання. Їх слід усвідомити й за допомогою раціоналістично-дедуктивного методу вивести на цій основі всю систему знання. До вроджених ідей Декарт відносив: ідею Бога як істоти найдосконалішої; деякі загальні ідеї та аксіоми математики, наприклад, “якщо до рівних величин додати рівні, то отримані результати будуть рівними між собою” і т. ін. Ці ідеї Декарт розглядає як втілення природного світла розуму.

Емпіричний напрямок у філософії Нового часу розвивався переважно англійськими філософами XVII-XVIII ст. Одним із них був Томас Гоббс (1588-1679), що продовжив лінію Ф. Бекона. Основні ідеї Гоббса викладені у працях: “Левіафан” (1651), “Про тіло” (1655), “Про людину” (1658). Т. Гоббс, як і Ф. Бекон, вважав, що основним методом наукового пізнання має бути аналітико-індуктивна методологія, основою якої є розклад на окремі без’якісні елементи: лінії, фігури, величини, площини і т. ін. та їх систематизація. Поглибити й далі конкретизувати емпіричну методологію спробував видатний філософ-матеріаліст XVII ст. Джон Локк (1632-1704) у працях “Досвід про людське розуміння” (1690), “Два трактати про державне управління” (1690), “Думки про виховання” (1693), “Розумність християнства” (1695), які справили значний вплив на подальший розвиток філософської і суспільної думки як на Британських островах, так і на континенті. Основне завдання своєї філософії Локк вбачав у дослідженні пізнавальних здібностей та здатностей людини, у виявленні джерел походження людського знання. Дослідження даних проблем він почав з критики теорії вроджених ідей Декарта. Локк доводить, що всі ідеї та поняття людини виникають внаслідок дії речей зовнішнього світу на органи чуття людини. Він розробляє сенсуалістичну (sensus – відчуття) теорію пізнання, згідно з якою джерелом усіх знань є відчуття. Душа людини від природи є “чистою дошкою” (tabula rasa), на якій “чуттєвий досвід карбує свої візерунки”. Пізнання Локк розглядав як результат чуттєвого досвіду індивіда і поділяв його на дві сфери: зовнішній досвід, об’єктом якого є зовнішній світ, та внутрішній, об’єктом якого є діяльність душі людини. Зовнішній досвід є основою чуттєвого пізнання природи, а внутрішній – рефлексивного пізнання діяльності душі. Із цих двох джерел, на думку Локка, ми дістаємо усі наші прості ідеї – найясніші та найсамоочевидніші. Далі пізнання здійснюється через діяльність розуму, який сприймає прості ідеї, зіставляє їх, поєднує, порівнює, класифікує, створюючи складні ідеї. Наприклад, складна ідея “друг” є результатом комбінації простих ідей: людина, любов, дія, благо; складна ідея “Бог” є результатом простих ідей рефлексії: безкінечність, існування, тривалість, задоволення, щастя, сила. Важливим елементом гносеологічних поглядів Локка є концепція первинних та вторинних якостей. Дія речей зовнішнього світу на наші органи чуття, на думку Локка, може давати адекватні та неадекватні уявлення про них. Наприклад, наші ідеї про рух, спокій, фігури, маси, числа, протяжність і т. ін. – це адекватні ідеї, які є копіями властивостей речей зовнішнього світу, це первісні якості. Виникнення вторинних якостей пов’язане зі специфікою наших органів чуття, за допомогою яких сприймаємо запах, кольори, смак, тепло, звук і т. ін. Вторинні якості не існують незалежно від суб’єкта і тому є неадекватними, вони не відображають адекватно властивості самих речей. У речей є тільки здатність викликати в нас ці відчуття. Як первинні, так і вторинні якості є результатом дії речей на наші органи чуття, проте за своїм змістом вторинні якості є суб’єктивними, і тому тут виникає загроза відриву чуттєвих образів від матеріального світу. Поділ усіх якостей на об’єктивні та суб’єктивні, первинні та вторинні є характерним для філософії Нового часу і відображає рівень розвитку науки того часу. Об’єктивними і справжніми вважалися механіко-геометричні властивості речей, решта відносилась до сфери суб’єктивної уяви. Проте Локк дав матеріалістичне тлумачення вторинних якостей, які викликаються цілком об’єктивними причинами – силами, які є властивістю тіл завдяки первинним якостям викликати певні зміни в інших тілах. Відчуття з цього боку є такими змінами, що викликаються в органах чуття людини реальними силами, хоч і не відображають адекватно об’єктивну природу цих сил. Далі розвиток емпірико-сенсуалістичної гносеології вже у XVIII ст. продовжує Девід Юм (1711-1776) у працях “Трактат про людське пізнання” (1748), “Дослідження про принципи моралі” (1751). Проте позиція Д. Юма відрізняється від концепції Д. Локка, зокрема в питанні про джерело наших відчуттів. Якщо Локк вбачав джерело відчуттів людини в природі світу, то Юм вважає, що ми, в принципі, не можемо знати, чи існує зовнішній світ, природа, чи ні. Ми завжди маємо справу лише зі змістом наших відчуттів, а не з тим, що їх викликає. На його думку, вирішити питання про те, чи існує зовнішній світ, чи ні, неможливо. Основою наших знань є відчуття, і все, що ми знаємо і можемо знати, – це зміст наших відчуттів. Д. Юм виявив і сформулював основні суперечності та парадокси емпірико-сенсуалістичної методології, а саме: основне кредо емпіризму, що “в змісті знання немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді”, суперечить загальновизнаному ідеалу знання необхідності, суттєвості, всезагальності його змісту. Він формулює так звані три парадокси емпіризму: 1) у своєму чуттєвому досвіді ми маємо справу лише з одиничними речами, а в знаннях говоримо про загальне; 2) в чуттєвому досвіді ми зустрічаємось з певною послідовністю, черговістю, а в знаннях говоримо про причини; 3) в чуттєвому досвіді маємо справу з обмеженим колом явищ, а в знаннях говоримо про світ в цілому. Висновок: це специфічна риса психічної організації людської душі вбачати в одиничному загальне, в послідовності – причинність, в частині – ціле. Все це є результатом звички, очікування, віри, необхідних для досягнення корисного ефекту в буденному житті. Проте аж ніяк не свідчить про істинність чи хибність наших знань щодо дійсності. Завдяки цим висновкам філософія Д. Юма кваліфікувалась як суб’єктивний ідеалізм та агностицизм. Розвиток раціоналістичної методології після Р. Декарта продовжив нідерландський філософ Бенедикт Спіноза (1632-1677) у працях “Короткий трактат про Бога, людину та її щастя”, “Трактат про вдосконалення розуму”, “Богословсько-політичний трактат” (1670), “Етика” (1677). Можливість пізнання Спіноза обгрунтовує єдністю душі та тіла. Зовнішні предмети, впливаючи на наше тіло, впливають також і на душу, викликаючи в ній певні враження, уявлення. Спіноза заперечує і критикує теорію вроджених ідей Р. Декарта, проте визнає наявність у людей вроджених здібностей здобувати знання. Завдання людини полягає в тому, щоб удосконалювати цю природжену здатність до пізнання. Важливу роль тут відіграє науковий метод. Пошук методу наукового пізнання має, на думку Спінози, здійснюватись через дослідження всіх можливих шляхів, якими людина здобуває знання, і вибір та удосконалення найкращого, найефективнішого з них. Він розрізняє чотири способи одержання знань, що вичерпують, на його думку, всю пізнавальну діяльність людини. Перший полягає в отриманні знань завдяки чуткам. Цей спосіб Спіноза відкидає як непридатний і згадує про нього, щоб лише показати усі можливі шляхи пізнання. Інший спосіб – здобуття знань із безладного неупорядкованого досвіду, що не визнається розумом і базується на випадкових спостереженнях. Цей шлях дає можливість отримати лише неповні та поверхові знання про “поодинокі” речі. Таке пізнання не розкриває сутності речей. За допомогою третього способу виводиться знання про сутність речей за аналогією з іншими: це відбувається тоді, коли ми за деяким наслідком знаходимо причину або ж коли робимо висновок про окремий випадок, виходячи з більш загального явища. Це знання вимагає доведення. Воно, хоч і є науковим знанням, проте не є достовірним. Четвертий спосіб пізнання – це шлях, коли істина опановується розумом безпосередньо, за допомогою інтелектуальної інтуїції. Речі тут сприймаються виключно через їхню сутність, а знання про них є істинними, відповідають сутності і не потребують ні доведення, ні перевірки. Логічна дедукція та інтелектуальна інтуїція є у Спінози вищими видами пізнавальної діяльності, завдяки яким осягаються сутнісні характеристики дійсності. Чуттєвий же досвід може лише скеровувати нашу думку, спрямовувати її шляхом пошуку сутності речей. Розвиток раціоналістичної методології Р. Декарта продовжував також відомий французький математик, фізик і філософ Блез Паскаль (1623-1662), який, як і Д. Юм щодо емпіризму, виявив непослідовність, суперечливість, однобічність та обмеженість раціоналістично-математичної методології. “Геометричний розум”, “Про мистецтво переконувати”, “Апологія християнства”, фрагменти якої (“Думки Паскаля про релігію та деякі інші питання”) були опубліковані вже по смерті Паскаля, – головні його філософсько-методологічні твори. Подібно до інших раціоналістів, Паскаль відстоював ідеал дедуктивної теорії, вважаючи, що всезагальні та необхідні наукові істини досягаються за допомогою дедуктивного методу. Проте суворе дедуктивне, логіко – математичне міркування має, на його думку, спиратися на принципово інші вихідні твердження, які сприймаються не розумом, а серцем. Не розум, а серце є органом інтуїції, підгрунтям для діяльності розуму. Перші начала знання, підкреслює Паскаль, відчуваються, а судження виводяться. Лише людина з витонченим почуттям здатна відчути ці начала і зробити з них правильні висновки. Серце не протистоїть у Паскаля розуму, а допомагає йому. Безпосередньо інтуїтивне знання, у свою чергу, перейняте розумовою діяльністю, хоч розум тут діє непомітно. Розглядаючи проблему істини, Паскаль підкреслює її відносність. Він не поділяє безмежної оптимістичної віри у всемогутність людського розуму, характерної для філософії Нового часу. Остаточну істину ми можемо знати лише про завершений предмет, а кожна річ є незакінченою за своєю природою, тому наші знання мають лише відносний, а не абсолютний характер. Все наше знання лише частково істинне, а частково хибне, особливо це стосується нашого знання про саму людину. Паскаль висловлював сумнів щодо наукового прогресу, останній, на його думку, не робить людину щасливішою. Він протестував проти однобічного захоплення природознавством, науковим пізнанням взагалі, оскільки останнє виявило безсилля у вирішенні людських проблем, серед яких найголовніша – про місце людини у безмежному Всесвіті, в безмежному механічному просторі, де без будь-якої мети рухаються маси інертної матерії. Людина в такому Всесвіті втрачає свою співмірність із ним, звідси – тривога, жах й усвідомлення трагізму власного існування. Паскаль одним із перших звернувся до світоглядного обгрунтування гносеологічних та методологічних проблем, підкресливши, що основною проблемою для людини є проблема її становища у світі, ставлення до світу, самоусвідомлення та самопочуття в ньому. Людина – лише очеретина у Всесвіті, яку дуже легко зламати, відзначає Паскаль, але вона очеретина мисляча. Саме в мисленні полягає велич людини, саме мислення і серце підносять її, а не простір і час. За допомогою простору і часу Всесвіт охоплює і поглинає людину, але за допомогою думки людина здатна охопити Всесвіт. Людина створена для того, щоб думати, і почати треба з міркувань про себе. Людина причетна до всього, тому, щоб осягнути себе, вона має пізнати безкінечний Всесвіт. Якщо вона є матеріальною істотою, то не відомо, як матерія здатна прийти до самопізнання. Не менш загадковою для пізнання є і природа духу. А в людині поєднані і дух, і матерія; її природа суперечлива, вона є полем постійної боротьби розуму і пристрастей. Ось чому людина постійно страждає, не маючи можливості осягнути свою власну природу. Розум людини і раціоналістична методологія не здатні їй допомогти у вирішенні проблеми свого існування, приборканні пристрастей. Єдина надія на Бога, на віру в нього, яка одна спроможна стати підвалиною людської моралі, зробити осмисленим людське буття. Не розум, а людське серце здатне осягнути Бога, відчути його присутність. Розум же людини затьмарений пристрастями, безсилий перед ними. На відміну від Декарта, який ставив моральність у залежність від мислення, Паскаль наголошував на іншому: щоб правильно мислити, треба правильно жити, тобто діяти відповідно до християнської моралі, джерелом якої є не розум, а серце людини.

2. Повідомлення учнів з медіа-супроводом.

IV. Підсумки уроку

V. Домашнє завдання

1) Опрацювати конспект.

2) Підготувати повідомлення про сучасний стан філософської думки в Україні.