Філософія техніки – проблеми генезису та сутності техніки (а отже, й закономірностей її еволюції), характеру її взаємовідносин з людиною у процесі праці на різних етапах розвитку людського суспільства. Дослідження цієї проблеми залежить передусім від з’ясування сутності поняття “техніка”. Серед численних визначень цього поняття заслуговують на увагу характеристика К. Марксом засобів праці як уречевлених сил природи, завдяки яким привласнюються нові сили природи; Б. Франкліном – як уречевленого знання, а також його теза про
те, що “людина в технічних засобах реалізує закони природи; німецький філософ М. Хайдеггер передусім розглядав техніку як виготовлення і застосування знарядь, інструментів і машин, потреби і цілі, для яких вони створюються, зазначаючи відтак, що техніка – не просто засіб, а вид розкриття потаємного, досягнення істини. Критикуючи суто інструментальне або антропологічне визначення техніки, він справедливо відстоював необхідність вживання терміна “мистецтво”, яке походить від грецького слова “техне”. Інший німецький філософ К. Ясперс спочатку характеризував техніку як “сукупність дій знаючої людини,
спрямованих на панування над природою” з метою “надати життю людини такого вигляду (подоби), який би дозволив їй зняти з себе тягар нужденності і досягти необхідної для неї форми навколишнього середовища”. Розвиваючи це поняття, він виокремлює такі характеристики техніки: як засіб (вона виникає, коли для досягнення мети застосовуються проміжні засоби); як розум (вона базується на діяльності розуму, на обчисленні у поєднанні з передбаченням можливостей і здогадами); як влада – використовуючи силу природи проти неї ж самої, техніка панує над природою за допомогою самої природи (це панування базується на знанні, і в цьому сенсі знання виступає владою); як зміст техніки (“влада над природою набуває змісту лише за наявності таких поставлених людиною цілей, як поліпшення життя, скорочення щоденних зусиль, що витрачаються на забезпечення фізичного існування, подовження вільного часу і збільшення зручностей”). Тому принципом техніки, на думку К. Ясперса, є “цілеспрямоване маніпулювання матеріалами і силами природи для реалізації призначення людини”. Техніка спрямована також на те, щоб у процесі перетворення всієї трудової діяльності людини перетворити і саму людину. На думку Дессауера, техніка створює не лише засоби для досягнення раніше поставленої мети, а й сприяє появі таких винаходів, значення яких спочатку не усвідомлюються (наприклад, книгодрукування), які відкривають нові сфери діяльності людини, розширюють можливості самої людини і ведуть до нових винаходів. Німецький учений А. Дімер вважав, що техніку народжує культура. Для обгрунтування сутності техніки слід застосувати методологію короткого, розгорнутого (комплексного) і повного визначень (див. філософія людини). У першому випадку техніка означає систему технічних засобів і знарядь виробництва, створених людиною у процесі використання набутих знань і досвіду. Оскільки термін “техніка” (від гр. мистецтво, майстерність, вміння) також вживається для позначення таких сторін людської діяльності, як техніка гри на різних музичних інструментах, техніка акторської гри та ін., то у комплексному визначенні техніка виступає не лише як система створених людиною технічних засобів і знарядь виробництва, а й як вміння, майстерність і мистецтво трудової діяльності людини, завдяки чому ще повніше використовуються сили природи. Повне визначення сутності сучасної техніки таке: це уречевлені на основі знань, досвіду і навичок сили природи, які у поєднанні з вмінням і мистецтвом трудової діяльності цілеспрямовано використовуються для повнішого і раціонального використання сил природи з метою всебічного розвитку людини. З урахуванням цього та інших значень даного поняття німецькі вчені Х. Ленк та Г. Рополь виокремили такі елементи техніки: втілення ідей та задумів людини; розкриття глибин упорядкування природи, воля до влади над природою, вивільнення людини з-під влади природи, комплекс інструментів і засобів, виробництво надлишків продукції та ефективність, самозабезпечення людського існування та ін. Серед різних критеріїв розвитку техніки у процесі еволюції суспільства найдосконалішим є виділення таких трьох стадій: 1) засобів і знарядь ручної праці; 2) засобів і знарядь машинної праці; 3) засобів і знарядь автоматизованої праці. Відповідно до цих стадій виокремлюють три технологічних способи виробництва (див. Технологічний спосіб виробництва). Серед засобів праці слід виділяти передусім активні та пасивні. До активних належать знаряддя праці, різноманітні види машин, апаратури та ін.; до пасивних – різні елементи інфраструктури. Активні елементи техніки самі не володіють фізичною продуктивністю, але завдяки їм у взаємодії з людською працею виникає синергічний ефект. Наслідки розвитку техніки одні вчені вважають негативними, другі – позитивними, треті – нейтральними. К. Ясперс стверджує, що техніка скорочує витрати праці, але водночас посилює її інтенсивність, змінює характер праці. Проте за умов машинного виробництва, як зазначав ще Гегель, праця стає дедалі більше механічною, що зменшує в ній цінність, зокрема, свідомості фабричного робітника, доводячи його до крайнього ступеня тупості. Цю думку всебічно розвинув у “Капіталі” К. Маркс. Техніка також вимагає достатньо великої організації. Чіткіше це положення розкрив К. Маркс, пов’язуючи з прогресом техніки не лише концентрацію виробництва, а й еволюцію відносин власності. Загалом доля людини, як вважає К. Ясперс, залежить від того способу, завдяки якому вона підкоряє собі наслідки технічного розвитку, та від їх впливу на її життя. Для того, щоб техніка не перетворювалась в демонічну силу, яка стоїть над людиною, на думку французького вченого Ж. Еллюля, необхідна справжня політико-технічна революція. Основними елементами такої революції він вважає, по-перше, повну перебудову виробничих потужностей західного світу з метою надання безоплатної допомоги слаборозвиненим країнам; по-друге, відмову від застосування сили в будь-якій формі, від військових арсеналів (які руйнують економіку), а також повну ліквідацію централізованої бюрократичної держави; по-третє, всебічний розвиток здібностей і диверсифікацію занять; по-четверте, різке скорочення робочого часу, зокрема перехід на двогодинну щоденну роботу; по-п’яте, прогрес повинен вимірюватись не зростанням чисельності створюваних цінностей, а кількістю зекономленого робочого часу (це положення змістовніше розкрив К. Маркс як закон економії часу). Для цього, на думку Ж. Еллюля, необхідно рівномірно розподіляти між всіма членами суспільства створене протягом року національне багатство. Досконалішою щодо цієї проблеми була ідея К. Маркса про необхідність розподілу створеного продукту за кількістю і якістю праці. Ідеальним типом суспільства Ж. Еллюль вважає соціалізм, знаряддям побудови якого є кібернетизація та інформатизація всіх видів діяльності, запровадження планування нового типу. Важливим етапом побудови соціалізму Ж. Елюлль називає також налагодження самоуправління у всіх виробничих і адміністративних структурах на рівні комун. Крім того, для побудови вільного соціалізму з людським обличчям слід також здійснити справжні перетворення у сфері психології, ідеології, моралі людини.
Loading...