Головна ⇒ 📌Довідник з політології ⇒ Гіркий присмак перемоги

Гіркий присмак перемоги

Політологія
ГЕОПОЛІТИЧНИЙ ВИМІР СВІТУ

УКРАЇНА ТА СВІТ ПІСЛЯ ВЕРЕСНЕВИХ (2001 р.) ПОДІЙ У США. ВІЙНА В ПЕРСЬКІЙ ЗАТОЦІ: ПРИЧИНИ, ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ НАСЛІДКИ

2. Гіркий присмак перемоги
7 жовтня 2001 р. почалася перша в XXI ст. війна США та їхніх союзників. На військові об’єкти, об’єкти протиповітряної оборони й пульти управління панівного в Афганістані руху “Талібан”, який не погодився видати Усаму Бен Ладена й ліквідувати мережу його таборів для підготовки терористів, випущено крилаті ракети, скинуто бомби.
Воювати в Афганістані

нелегко з двох причин. По-перше, специфічні умови рельєфу та клімату, в яких американцям і європейцям просто важко перебувати. Більшу частину території країни займає високогірний Гіндукуш, а в горах, як відомо, оборонятися набагато легше, а наступати набагато важче. По-друге, в Афганістані основа державності, зумовлена національним складом населення країни, є крихкою. Загалом тут живе близько 20 млн. осіб. Північ заселена переважно таджиками, узбеками, хазерейцями. Центр і Південь – пуштунами (близько 50 відсотків населення країни). Центральна влада в Кабулі до останнього часу могла контролювати не тільки столицю

й великі населені пункти, а й усю країну.
Склад антитерористичної коаліції, утвореної після вересневих подій для боротьби з міжнародним тероризмом, можна умовно поділити на три головні групи. Це – США, їхні союзники по військовій операції – деякі країни НАТО (Велика Британія, Іспанія, Німеччина, Італія, Канада й Франція), тобто ті, що зобов’язалися послати до Афганістану війська. Друга – Австралія й Північний альянс (афганські військові формування, що вели боротьбу з талібами). А також партнери – близько 40 країн, що в той чи той спосіб допомагають, але безпосередньої участі в бойових діях, очевидно, не братимуть. До них належать Україна та Росія, а також ряд мусульманських країн – Йорданія, Оман, Пакистан, Туреччина, нові незалежні держави Центральної Азії. Характерними особливостями згаданої коаліції в умовах Афганістану було те, що США відводили у ній домінантну роль плануванню й завдаванню вогневих ударів ракетами й авіацією. Тут із ними майже на рівних могли діяти лише британці, яким США довіряють таке ноу-хау, як крилаті ракети “Томагавк”. У ході здійснення сухопутних операцій найбільше навантаження мала піхота Північного альянсу, а спеціальних операцій – американські елітні загони, а також спецназівці Великої Британії, Франції та ін.
Перед військовими силами антитерористичної коаліції постали два завдання. По-перше, треба було вивести з ладу системи управління “Талібану”, знищивши керівництво руху, військові штаби, вище військове командування, засоби зв’язку та нейтралізувавши служби безпеки. По-друге, окупувати Кабул, головні інформаційні центри та вузли зв’язку. І як кінцева мета – в максимально стислі терміни усунути від влади рух “Талібан” і сприяти встановленню в Афганістані дружнього (або хоча б не ворожого) уряду, а надалі – придушити залишки збройного опору й створити умови для стабілізації та поліпшення внутрішньої ситуації в країні.
На початку грудня 2001 р. таліби здали Кандагар – останній осередок ісламського фундаменталізму на афганській землі. Було захоплено печерний комплекс Тора Бора. Парадокс історії полягає в тому, що польові командири моджахедів свого часу використовували Тора Бора в боротьбі проти радянських військ, які так і не змогли ним оволодіти. За допомогою американських спеціалістів стародавні печери цього комплексу було перетворено на військовий об’єкт, що про нього говорили як про шедевр військових будівельників із країн НАТО. І військові експерти, і місцеві старійшини були переконані, що саме в цьому комплексі переховується Усама Бен Ладен. Проте після падіння Тора Бора Саудівського мільйонера тут не знайшли.
Нині в Афганістані створено новий уряд, очолений Хамідом Карзаєм. Уряд прагне стабілізувати ситуацію й створити умови для нормального життя. За підрахунками ООН, для стабільної роботи уряду Хаміда Карзая й відбудови країни треба 15 млрд. дол., які буде надано державі протягом 10 років, тобто в середньому по півтора мільярда доларів за рік. Особлива увага приділяється формуванню фінансової системи, відновленню сільського господарства, розробленню багатств надр. Планується відновити зруйновану за талібів систему освіти, медицини, побудувати шляхи, мости, аеродроми.
Проте було б передчасним вважати, що після поразки “Талібану” в Афганістані припинилися конфлікти. Афганістан нині ще дуже далекий від того, щоб стати правовою державою, і влада нового уряду Хаміда Карзая, навіть після прийняття на початку 2004 р. Всеафганською національною асамблеєю Конституції Афганістану, ще надто неміцна. До того ж не досягнуто головної мети антитерористичної кампанії – ідеологи й лідери ісламських екстремістів поки що не потрапили до рук правосуддя, та й більшість іноземних найманців без перешкод залишили Афганістан зі зброєю в руках. У світі сьогодні є достатньо місць, де їхні ідеї й досвід матимуть застосування.
Прем’єр-міністр Великої Британії Томі Блер свого часу заявив: “Перша фаза операції фокусується на Афганістані й знищенні терористичної мережі Усами Бен Ладена. Її основою є нинішні бойові дії. Та буде й друга фаза, під час якої ми визначимо, що треба для того, аби покінчити з міжнародним тероризмом у всіх його різноманітних формах”. У виступі 11 березня 2002 р. у зв’язку з півріччям дня трагедії Президент Дж. Буш як стратегічне завдання визначив боротьбу з міжнародним тероризмом. Це – ліквідація терористичних груп, незалежно від країн, до яких вони проникли. Ще раніше було опубліковано список 28 терористичних організацій, серед них виділено шість, пов’язаних із бен Ладеном. Названо також країни, від яких іде загроза використання ядерної зброї. Це Ірак, Іран, Північна Корея.
З огляду на те, що серед можливих кандидатів на прискіпливу увагу антитерористичної коаліції є не тільки міжнародні терористичні організації, а й окремі держави, підозрювані в сприянні тероризму, було зрозуміло: воєнні дії в тій чи тій формі Афганістаном не обмежаться. Адже завдання полягає не лише в тому, щоб упіймати й покарати безпосередніх учасників терористичних актів, а й у тому, щоб знищити всю мережу терору й примусити держави, які десятиліттями допомагають терористам, відмовитися від цієї злочинної діяльності.