Концепції адаптації та виживання на макрорівні інституціональні – сукупність ідей та положень і відповідний спосіб пізнання в інституціональній теорії щодо сутності ризиків та невизначеності на рівні суспільства. На думку А. Алчіана, всепроникна конкуренція повинна усунути слабкі інститути й сприяти виживанню тих інститутів, які краще вирішують людські проблеми. Однак практика засвідчила існування неефективних інститутів і за такої конкуренції. Д. Норт відмовився від ідеї оцінки інститутів за їх ефективність і дійшов висновку, що
керівники держав створювали систему прав власності у власних інтересах, а трансакційні витрати спричиняли домінування неефективних прав власності. Цим пояснюється існування в усі часи таких прав власності, які не продукують економічне зростання. Старі інститути успадковують зміст нових тому, що керівники політичних і економічних організацій вважають, що можуть домогтися більшого успіху, привнісши у чинні інституції певні обмежувальні зміни. Але обгрунтованість таких суджень передусім залежить від наявної інформації та способів її опрацювання. На практиці часто доводиться діяти на підставі неповної інформації,
що й зумовлює неефективні рішення. Наявність трансакційних витрат на політичних і економічних ринках пояснює також існування неефективних прав власності. Щодо проблеми розподілу інформації серед економічних суб’єктів, труднощів у її переданні та ретельності виявлення діє екстремальний принцип інформаційного добору – для виживання підприємцю необхідно перевершувати конкурентів ступенем пристосування до ринку, правильним вибором інформації, її селекціею. Для великих українських підприємців інформація набуває найвищої селективної цінності завдяки їхнім соціокультурним зв’язкам і належності до елітарних державних кіл, а для дрібних підприємців – через жорсткий конкурентний відбір. Крім того, чим більше владних повноважень мають команди, клани, тим більшу частку підприємницького доходу і рідкісних ресурсів завдяки володінню інформацією й ухваленим на цій основі рішенням вони вилучають з ринкової невизначеності. Зміни інститутів майже завжди створюють можливості і для підвищення, і для зниження економічної активності. Так, у багатьох країнах “третього світу” керівники мають різний набір можливостей, але здебільшого ці можливості використовуються для перерозподілу, а не виробництва матеріальних благ, формування монополії, а не конкурентного середовища. Вони рідко стимулюють інвестиції в освіту, яка забезпечує підвищення продуктивності праці. Організації, що розвиваються в цих інституціональних межах, є ефективними для тих, хто має владу, й багатих, і неефективними щодо загальної продуктивності суспільства та розвитку базової інституціональної структури, ще менш сприятливої для продуктивної діяльності. Це властиво Україні та іншим країнам СНД. Економісти-інституціоналісти – Г. Саймон, О. Вільямсон – дотримуються протилежної точки зору. Водночас серед еліт панує інформаційний відбір, точиться боротьба, лобіюються інтереси, внаслідок чого їх стан досить нестійкий, особливо при посиленні чи послабленні певних груп і кланових еліт.
Loading...