Критерії політико-економічної класифікації ринків – комплекс базових ознак, на підставі яких оцінюють і розмежовують різні типи і види ринків у сучасній розвиненій економічній системі. Виходячи з сутності ринку як політекономічної категорії, критерії класифікації ринків визначають за двома основними ознаками: 1) як певні підсистеми економічних і передусім відносин економічної власності між різними суб’єктами, що означає якісний аспект проблеми; 2) як основні об’єкти, з приводу привласнення яких формуються та розвиваються відносини
економічної власності між суб’єктами у сфері обміну, а отже, як здебільшого кількісний аспект. Класифікацію ринків здійснюють з урахуванням вимог системно-структурного підходу, зокрема принципу субординації – виділення найважливішої підсистеми відносин економічної власності та об’єкта ринку, який визначає розвиток усіх наступних ринків. В політекономічному аспекті найважливіший об’єкт ринку за капіталізму – робоча сила, оскільки цей товар, його споживча вартість, по-перше, є єдиним джерелом вартості, а отже, й додаткової вартості. По-друге, загальний обсяг виплат за товар “робоча сила”
в розвинених країнах світу у формі фонду заробітної плати сягає 75% національного доходу. По-третє, залежно від цього формується ринок на товари і послуги, на засоби виробництва. Відносини економічної власності щодо купівлі – продажу робочої сили у сфері обміну через механізми цін, інфляції та державного регулювання в межах окремих національних країн виникають між власниками робочої сили, з одного боку, та власниками великих, середніх і малих капіталістичних підприємств у недержавному капіталістичному секторі – з іншого; між найманими працівниками і суб’єктами державного капіталу (власності) у державному секторі. Ринок робочої сили потребує створення та розвитку біржі робочої сили, в т. ч. праці. Другим за значенням в економічній системі капіталізму щодо відносин безпосереднього виробництва (принцип примату виробництва) є ринок засобів виробництва, або ринок капіталу (за класифікацією західних економістів). Це зумовлено тим, що для виробництва товарів і послуг необхідне поєднання (техніко-економічне та соціально-економічне) робочої сили із засобами виробництва, від якого залежить тип суспільного способу виробництва, зміст суспільно-економічної формації. Відносини економічної власності щодо вторинного привласнення (у сфері обміну) засобів виробництва виникають і розвиваються між різними групами класу капіталістів, капіталістами і державою. Опосередковано у них беруть участь і наймані працівники через купівлю цінних паперів. Водночас щодо місткості ринку важливу роль для ринку засобів виробництва відіграє ринок товарів і послуг, більшість з яких є предметами споживання. Ринок засобів виробництва та предметів споживання (відповідних товарів і послуг) потребує створення та постійного функціонування і розвитку товарної біржі. Суб’єктами відносин економічної власності з приводу купівлі товарів і послуг є наймані працівники, капіталісти, дрібні товаровиробники, держава. Для обслуговування названих вище ринків необхідний ринок грошей і валюти, або фінансовий ринок (у вузькому значенні – грошовий ринок, ринок позичкових капіталів, передусім короткотермінових позичкових капіталів). Для їх функціонування та розвитку необхідні такі елементи ринкової інфраструктури, як валютні біржі та банки. Суб’єктами відносин економічної власності на цьому ринку є різні групи капіталістів, насамперед банкіри, а також держава й широкі верстви населення. Третім за значенням є ринок цінних паперів, об’єкт якого – акції, облігації, купони до облігацій, векселі, чеки, депозитні сертифікати, коносаменти та ін. Відносини вторинного привласнення на ньому виникають між групами капіталістів, ними і державою (з приводу купівлі – продажу державних облігацій), частиною найманих працівників і власниками акціонерних компаній (щодо купівлі – продажу акцій та облігацій), частиною населення і державою ( у процесі купівлі – продажу державних облігацій). Згідно з принципом субординації (підпорядкованості), вагому роль у розвинених країнах світу відіграє ринок нерухомості – житла, дач, землі (хоча земля належить водночас і до ринку засобів виробництва) та ін. Його суб’єкт – різні верстви населення (якщо йдеться про житло), фермери і капіталісти-землевласники, держава. Серед найновіших об’єктів ринку важливими є винаходи, патенти, ліцензії, раціоналізаторські пропозиції, “ноу-хау”, які в сукупності формують об’єкти інтелектуальної власності. Суб’єкти цих відносин – групи капіталістів, дрібні винахідники, наймані працівники найвищої кваліфікації, венчурні компанії, держава. Такий ринок в економічній літературі ще має назву “ринок інновацій”. З часу розгортання інформаційної революції найновішим об’єктом власності стала інформація. Суб’єкти ринку інформації залежно від її виду – великі теле – і радіокомпанії, держава, суб’єкти підприємницької діяльності, різні види бірж та ін. Відповідну роль серед об’єктів власності у розвинених країнах світу відіграє і ринок золота. Усіх суб’єктів ринку об’єднують у такі основні групи: продавці, покупці, посередники (проміжні покупці), державні установи (різні гілки державної влади) та організації. Наступний критерій класифікації ринків, виділений згідно з вимогами принципу субординації, – генетичний підхід, відповідно до якого у процесі еволюції економічної системи капіталізму спочатку існував вільний ринок, який на вищій стадії капіталізму трансформувався у монополізований, в т. ч. олігополістичний і регульований. Поєднання цих ринків у різних співвідношеннях формує змішаний тип ринку. За формами власності виділяють приватний (продажем займається одна особа або сім’я), колективний (у т. ч. кооперативний), державний ринки. За географічними ознаками – місцевий, регіональний, національний, міжнародний регіональний (наприклад, у ЄС) та світовий ринки. Конкретизацією перелічених вище критеріїв класифікації ринку є критерії зрілості (у цьому разі виділяють ринок, що формується, нерозвинений і розвинений ринки), насиченості (рівноважний ринок, нерівно – важний у формі дефіцитного та надлишкового), галузевий (ринок одягу, взуття, автомобілів та ін.), за формою продажу (гуртовий та роздрібний). З урахуванням єдності економічного та правового підходів розрізняють легальний і нелегальний (“тіньовий”, “чорний”). Одним з критеріїв структуризації ринку є його поділ на ринок готової продукції та ринок замовлень (у т. ч. державних, торговельних організацій). Виділяють також організаційно-функціональну структуру, що містить контрактну систему закупівель: систему бірж, ярмарків, виставок та інших посередницьких структур щодо збуту товарів; прямі зв’язки між виробниками і збутовими організаціями (без посередників), між виробниками та споживачами; маркетинг, рекламу та ін. Між різними видами, типами ринків, їх суб’єктами налагоджуються складні прямі та опосередковані зв’язки, на основі яких формуються економічні закони розвитку та функціонування сучасного регульованого ринку. Наступний крок – характеристика зв’язків і відносин між цими елементами, а отже, структури ринку.
Loading...