Криза екологічна – переростання суперечності між людиною і природою (господарством і природою) у конфлікт, внаслідок якого відбувається деградація людини як біосоціальної істоти, поглиблюються суперечності суспільного відтворення. Основними ознаками К. е. є: 1. Зростання забруднення атмосферного повітря. Вміст вуглекислого газу в повітрі у 90-х XX ст. щорічно зростав майже на 0,5%, й темпи такого зростання прискорюються. Понад 700 млн легкових автомобілів у світі щороку викидають у повітря в середньому 1 кг високотоксичного свинцю кожен. За прогнозами
науковців, до 2010 кількість викидів атмосферного газу в повітря зросте на 10 млрд т, що за відсутності активних заходів з боку світової спільноти спричинить значне потепління на планеті, “парниковий ефект”, зменшення озонного шару планети, зростання захворюваності людей в екологічно забруднених регіонах (до складу пилогазових викидів входить понад 1400 шкідливих для людини речовин). В Україні 2000 у повітря і на землю було викинуто 69 млн т шкідливих речовин (1,25 т на кожного жителя). 2. Зростання забруднення поверхневих вод, що є причиною масових інфекційних захворювань. За даними ВООЗ, майже 80% усіх випадків
захворювань пов’язані із споживанням неякісної води. Чверть людства потерпає від її нестачі. Із 6 млрд населення планети понад 1,8 млрд не мають нормальної питної води. Головна причина забруднення поверхневих вод – скидання стічних вод у річки, озера. В Україні забруднення Дніпра, в т. ч. радіонуклідами, в 4-5 разів перевищує гранично допустимі норми, але його воду змушені пити 35 млн жителів України. 3. Збільшення площ еродованих земель, перетворення земель на пустелі внаслідок водної та вітрової ерозії, втрата чорноземів (1 см чорнозему утворюється впродовж 300 років, а знищується за 3 роки). Понад 50% території Африки і 34% території Азії зазнають спустелювання. За один рік на пустелі перетворюється на планеті понад 5 млн га родючих земель. В Україні за останні 25 років XX ст. 13,2 млн га сільськогосподарських угідь зазнали водної ерозії, 19,3 млн га – вітрової, а площа еродованої ріллі збільшилась на третину і щорічно розширюється майже на 100 тис. га, через відсутність захисту від ерозії щорічно втрачається майже 500 млн т грунту, в т. ч. до 20 млн т гумусу. Внаслідок цього загальний недобір сільськогосподарської продукції – бл. 100 млн т умовного зерна. 4. Забруднення грунтів через нераціональне використання пестицидів і мінеральних добрив. В Україні до 2 млн га захімізовані такою мірою, що їх рекультивація економічно нерентабельна. 5. Поширення карстових явищ, зсувів, селевих потоків, підтоплень. Щороку на Землі відбувається майже 10 тис. повеней, зсувів, ураганів, тисячі землетрусів, сотні вивержень вулканів, тропічних циклонів. В Україні небезпека карсту (поява заглибин у вигляді воронок і котловин, провалів, печер, тунелів тощо) загрожує 60% території, зсувами уражено кілька областей, 17% території потерпає від підтоплення. 6. Збільшення маси відходів і частки зайнятих ними земель. Експорт отруйного сміття з розвинених країн у слаборозвинені перевищує щорічно 2 млн т. В Україні накопичено понад 25 млрд т відходів, які зробили непридатними для користування бл. 160 тис. га угідь, причому обсяги відходів зростають навіть за умов економічної кризи, а частка використаних у виробництві і знешкоджених відходів збільшується. 7. Масове вирубування лісів (щороку у світі знищують 15 млн га лісів, а кожної секунди вирубують ліси площею з футбольне поле. В Україні лише 2002 несанкціоновано вирубано 36 тис. м3 карпатського лісу). 8. Вкрай недосконалою є система природоохоронних заходів і важелів раціонального природокористування в Україні, про що свідчить низький рівень фіскальних платежів за забруднення довкілля порівняно з витратами на природоохоронні цілі, перекладання цих платежів на споживачів через механізм цін, можливість ухиляння підприємств від їх сплати та ін. Поглиблення К. е. за капіталізації економічної системи посилює соціально-економічну диференціацію в суспільстві, оскільки ця криза найважчим тягарем лягає на найбідніші верстви населення, неспроможні захиститися від неї. Для істотного зменшення К. е. необхідно передусім обгрунтувати науково виважену еколого-економічну політику держави на макроекономічному, мікроекономічному та інтернаціональному рівнях (узгоджувати її з країнами-сусідами – близькими й віддаленими). Виробленню наукової еколого-економічної політики повинна передувати розробка еколого-економічних моделей (наприклад, модель Леонтьева-Форда, Моно-Ієрусалимського), обгрунтування критеріїв господарського використання ресурсів (їх оцінки, нормативів використання, зіставлення витрат і результатів тощо), підготовка висококваліфікованих фахівців у цій галузі, використання досвіду розвинених країн. Зокрема, плата за забруднення довкілля повинна залежати не від розмірів прибутків, а від обсягів загальних витрат виробництва підприємства (передусім від середніх граничних витрат товаровиробників) і бути відчутною, щоб стимулювати необхідні заходи для зниження рівня забруднення; ця плата не повинна включатися в ціну (віднесенням до собівартості) і перекладатися на споживачів; у рахунок платежів за забруднення слід зараховувати капіталовкладення підприємства на природоохоронні цілі (особливо на заходи з реалізації відповідних міжнародних угод); нарощувати екологічні інвестиції; встановлювати різні види екологічних податків (у країнах Організації економічного співробітництва і розвитку їх налічується майже 40 видів) залежно від зміни вмісту токсичних речовин у виготовленій продукції і спрямовувати отримані кошти у позабюджетні фонди (та централізувати в національному економічному фонді) охорони довкілля та витрачати на першорядні природоохоронні цілі; залежно від ступеня загострення К. е. збільшувати екологічний податок за одночасного зменшення деяких інших податків; надавати пільгові кредити підприємствам на природоохоронні цілі; використовувати комплекс штрафних санкцій за порушення екологічного законодавства, зокрема за викиди токсичних речовин у повітря; стимулювати екологічні інвестиції за рахунок прискореної амортизації й спрямування неоподаткованих прибутків на охорону довкілля, тобто прискореної амортизації екологічних технологій, податкових знижок на прибуток (такі знижки доцільно запроваджувати у разі перерахування частини прибутків підприємства у позабюджетні екологічні фонди); вдосконалювати систему ціноутворення залежно від виготовлення підприємствами екологічно чистої продукції; використовувати екологічне страхування певних видів діяльності, практикувати продаж екологічних прав на викиди, надання субсидій на дослідно-конструкторські розробки екологічно чистих технологій, техніки, високоефективних очисних споруд (тобто екотехнологій) зі спеціальних державних фондів, запроваджувати систему екологічної сертифікації продукції товаровиробників, системи обліку та аудиту, маркетингових досліджень, організації екологічного підприємництва та ін. (див. Глобальні проблеми людства). Важливо також ефективно використовувати адміністративні важелі регулювання забруднення у формі обов’язкових норм (квот) на викиди, експлуатацію озоноруйнівних матеріалів тощо. В кількісному аспекті на основі впровадження нових важелів економічного та адміністративного регулювання природокористування слід істотно збільшити частку екологічних витрат у ВВП. Для подолання або послаблення еколого-економічної диференціації різних верств населення необхідні справедлива соціальна політика, спрямована на істотне підвищення життєвого рівня переважної частини населення, структурна перебудова народного господарства щодо зменшення екологозабруднюючих виробництв, всебічна допомога підприємствам у здійсненні відповідних науково-дослідних робіт, поширення передового досвіду тощо.
Loading...