Криза енергетична – значне загострення суперечностей у процесі відтворення сукупного капіталу внаслідок різкого підвищення цін на нафту на світовому ринку, переважання енерговитратного технологічного способу виробництва, панування монополій в енергетичній сфері, поступового вичерпання енергоресурсів на планеті та ін. Щорічне споживання енергії у світі наприкінці 80-х XX ст. становило понад 10 млрд т умовного палива (1950 – 2,5 млрд т), на початку XXI ст. досягне 20 млрд т умовного палива, 2025 – 30-38 млрд т, наприкінці століття стабілізується
на рівні 75-80 млрд т. На відновлювані ресурси (сонячну енергію, гідроенергію та ін.) припадатиме бл. 20% світового споживання енергії, переважну частку становитиме ядерна енергія. Однак за запланованих темпів розвитку цього виду енергії та її витрачання на рівні енергетики теплового бар’єру розвідані види використовуваного палива вичерпаються через 120 років. К. е. за цих умов поступово загострюватиметься, особливо через нерівномірний розподіл енергоресурсів. Нині найгострішою проблемою серед різних джерел енергоресурсів є нафта. Засилля монополій, в т. ч. ТНК, у цій сфері та конкурентна боротьба з монополістами вугільної
промисловості призвели до встановлення монопольно низьких цін на енергетичну продукцію (первинну сировину), а також результати переробки первинної сировини. Диспропорція між цими видами цін (монопольно високими і монопольно низькими) сягала десятикратного розміру. У другій половині 60-х із встановленням економічного суверенітету над сировинними ресурсами, з переходом до нового типу контрактів між слабороз – виненими нафтодобувними країнами та нафтовими монополіями при розробці енергетичних ресурсів ціни на первинну сировину значно зросли (хоча на початку 1972 ціна на нафту була на 30% нижчою від рівня 1957). Найвідчутнішого удару по міжнародних нафтових монополіях, зокрема Міжнародному нафтовому картелю, завдала Організація країн – експортерів нафти (ОПЕК), учетверо піднявши ціни на нафту, істотно підвищивши податки на концесійні компанії. Внаслідок цього частка країн ОПЕК у роздрібних цінах на бензин зросла з 7% (на початку К. е.) до 30%. Отримані внаслідок значного підвищення цін нафто – долари окремі країни вивозили в розвинені держави світу (вкладали в цінні папери, скуповували нерухомість, перетворювали на банківські авуари тощо). Внаслідок К. е. у більшості розвинених країн було вироблено комплекс заходів для нейтралізації її негативних наслідків, сформовано нову енергетичну політику. Основними напрямами її реалізації стало створення енергоощадних технологій, впровадження новітніх досягнень науки і техніки у нафтопереробну промисловість, розгортання робіт з розвідування і введення в дію нових родовищ нафти і газу, економія енергії в усіх сферах народного господарства (в т. ч. у побуті), зміна зовнішньоекономічної політики стосовно імпорту нафти, структурна перебудова енергетичного господарства та ін. Значно зросли асигнування у фундаментальні дослідження атомної енергетики, термоядерної енергії (термоядерних реакторів), енергії сонячного випромінювання, геотермальних вод, енергії океанських припливів і морських хвиль, вітрової енергії, акумулювання електроенергії в нічний час та її використання, спільні дослідження країн у межах Міжнародного енергетичного агентства щодо використання теплових відходів у великих промислових зонах, у побуті та сільськогосподарському виробництві – енергії сонця та ін. В побуті комплексно втілювалися проекти поліпшення теплового балансу житлових будинків (зокрема освітлення їх потужними газоосвітлювальними лампами, встановлення на дахах сонячних колекторів, новітніх способів збереження тепла), випуск інших побутових електроприладів. Надзвичайно важлива роль у виході з К. е. відводилася державі, яка розробляла і втілювала нову енергетичну політику. У США вона фінансувала бл. 90% витрат на наукові дослідження у сфері ядерної енергетики, збільшила обсяги витрат на НДДКР в інших галузях енергетики, підвищила рівень цін на вітчизняні сиру нафту, природний газ і вугілля, що певною мірою обмежило імпорт нафти, створило значні її стратегічні запаси (в середині 80-х – 135 млн т), регулювала ціни на нафту і газ, регламентувала кінцеве споживання енергоресурсів, розробляла коротко -, середньо – та довготермінові прогнози розвитку енергетики, значно активізувала розробки альтернативних джерел енергії, вживала заходів для прискореного розвитку громадського транспорту та ін. (найважливішим з – поміж них було податкове регулювання). Так, на 300 дол. знижувалися податки у разі поліпшення теплоізоляції житлових приміщень, на встановлення в будинках устаткування для використання енергії сонця, вітру надавалися знижки до 2,2 тис. дол.; школам, середнім і вищим навчальним закладам, лікарням держава упродовж 3 років фінансувала 50% витрат, пов’язаних із заходами, спрямованими на економію електроенергії. Значною мірою економія електроенергії залежить від оптимальної моделі розвитку енергетики. Однією з таких моделей вважають енергетичну систему СРСР, оскільки вона характеризувалася системним використанням у межах єдиного народногосподарського комплексу, незначними резервами потужностей електростанцій, завдяки чому тарифи на електроенергію були низькими. Подібна система функціонує у Франції та Італії і базується на домінуванні державної власності на енергосистеми й централізованому державному регулюванні. Протилежною за соціально-економічним змістом є англо-американсь – ка модель розвитку енергосистем, в якій переважають недержавна власність з гуртовим ринком електроенергії, існують значні надлишки генеруючих потужностей (понад 25%), що загалом зумовлює вищі ціни на електроенергію (одним із чинників якого є практика монополістичного, в т. ч. олігополістичного, ціноутворення, гонитва за максимальними прибутками). Оптимальною моделлю розвитку енергосистем в Україні може слугувати італо-французька. Уряд України під впливом міжнародних фінансово-кредитних організацій пішов шляхом приватизації обласних енергосистем, що значно посилило негативні тенденції, які виникли у цій сфері в 90-х, зокрема: 1) значно скоротилися обсяги видобутку паливно-енергетичних ресурсів і виробництво електроенергії; 2) значно зросли енерговитрати на одиницю ВВП: за різними оцінками – від 1,5 до 4-4,5 разу, внаслідок чого відставання України у цій сфері від розвинених країн світу зросло майже в 4 рази; 3) істотно знизилися обсяги капіталовкладень у паливно-енергетичні галузі, зокрема у вугільну; 4) тривало відставання енергетичної системи за техніко-технологічним рівнем (97% з понад 100 енергоблоків теплових електростанцій, які виробляють 60% всієї електроенергії, відпрацювали свій ресурс); 5) не були введені в дію у 1990-1999 нові потужності, нецільово використовувалася переважна частина кредитів Світового банку для реструктуризації вугільної промисловості, нераціонально використовувалися кошти, отримані за транзит енергоносіїв територією України тощо; 6) спостерігалася майже тотальна бартеризація (1999 грошима було оплачено менше 8% спожитої в Україні електроенергії), корумпованість паливно-енергетичного комплексу, засилля посередницьких структур; 7) різко скоротилися геологорозвідувальні роботи; 8) кримінально-тіньового характеру набула приватизація енергетичних компаній (наприкінці 1999 понад третину енергетичних компаній було приватизовано офшорними групами або передано під управління комерційних структур); 9) найбільші нафтопереробні заводи перейшли в руки російського капіталу; 10) значна частина населення, зубожівши, неспроможна сплачувати 100% вартості комунальних послуг, передусім за газ та електроенергію, як цього вимагає МВФ (умова надання кредитів); 11) Росія встановила монопольно високі ціни за газ, що експортується в Україну; 12) нафтогазова галузь зазнавала надмірного податкового тиску. Оскільки потенціал енергозбереження в Україні 40-50%, то найважливішим чинником подолання К. е. є комплекс заходів щодо енергозбереження (передусім впровадження енергоощадних технологій у металургійній промисловості – конверторів і установок безперервного розливання сталі та ін.). Слід також використовувати теплонасоси, гвинтові компресори, котли киплячої пари, спалювання твердого палива під тиском у киплячому шарі тощо, запроваджувати нетрадиційні джерела електроенергії, зокрема вітрові станції, істотно підвищити ККД теплових електростанцій (на початку 2000 він становив у середньому 25%). В організаційно-економічних відносинах слід переходити від розрахунків за енергоносії в метричних одиницях (куб. м газу, тонн нафти, вугілля) до розрахунків за тепловим еквівалентом (за вмістом у них кілокалорій). У використанні ядерної енергії доцільно перейти до новітніх технологій. У сфері товарно-грошових відносин слід істотно послабити податковий тиск на виробників електроенергії, запровадити пільгове оподаткування, рентну плату за нафту і газ вилучати лише в національній валюті (щоб у разі коливання курсу гривні уникнути втрат від коливання курсів валют), скасувати ПДВ на послуги у транспортуванні нафти і газу, знизити вартість таких послуг і поліпшити їх якість, розробити систему стимулів і пільг за економне використання електроенергії підприємствами, організаціями та установами і населенням, домогтися зниження плати за газ до рівня середньоєвропейських цін з урахуванням транспортних послуг і своєчасно розраховуватися за такі поставки. Важливу роль у подоланні К. е. має об’єднання енергетичної системи України з енергетичною системою Росії, диверсифікація надходжень паливно-енергетичних ресурсів для істотного послаблення залежності від поставок російського газу пошуком альтернативних джерел постачання, використання енергопостачання за рахунок зрідженого газу, нарощування обсягів власного виробництва, надання транспортних послуг більшій кількості країн, поступова зміна структури споживання енергії за рахунок скорочення споживання газу та збільшення використання вугілля (як у розвинених країнах світу), формування енергетичної культури населення та інші заходи, спрямовані на забезпечення енергетичної незалежності держави (див. Енергетично безпека).
Loading...