Лібералізм економічний (лат. liberalis – вільний) – сукупність ідей і певних економічних засад, покладених в їх основу, стосовно функціонування та розвитку національної економіки, які заперечують доцільність широкомасштабного втручання держави в економіку, а найважливішими функціями держави визнають охорону існуючої системи (передусім приватної власності) і захист вільної конкуренції. Вільний ринок вважається єдиним ефективним регулятором господарських процесів, що забезпечує оптимальний розподіл і використання обмежених ресурсів.
Біля витоків класичного Л. е. стояли видатні англійські філософи Дж. Локк, Д. Юм, а економічне обгрунтування зробили А. Сміт, Д. Рікардо. Методологічні засади іншого напряму – конструктивістського Л. е. (що передбачав свідому перебудову суспільства) обгрунтували Р. Декарт, а відтак Ф. Вольтер, Ж.-Ж. Руссо та інші філософи. Представники обох напрямів відстоювали ідеї свободи совісті, слова, дій кожного індивіда і рівність усіх людей. Водночас класичний Л. е. передбачав свободу кожного у захисті власних інтересів за допомогою закону, а континентальний – свободу самовизначення в суспільстві для кожної окремої соціальної
групи. Так, А. Сміт вживав термін “ліберальний” щодо рівності, свободи і справедливості. Позитивною стороною класичного Л. е. на той час стало відстоювання особистої свободи в боротьбі проти панування феодального абсолютизму і привілеїв, в очищенні приватної власності від напівфеодальних пережитків, у подоланні кастовості в управлінні суспільством, жорсткої цехової регламентації виробництва тощо. Основними економічними ознаками класичного Л. е. були: 1) обстоювання ідей вільної ринкової економіки (вільного ціноутворення, конкуренції тощо); приватної власності, яка лежить в основі ринкової економіки; домінування індивідуальних егоїстичних інтересів; 2) підтримка політики вільної торгівлі; 3) заперечення будь-якого розширення державної власності та державної влади; 4) розвиток автономного місцевого самоврядування і добровільних організацій як противаги центральним органам влади; 5) державна власність обмежується об’єктами зв’язку, пошти, доріг, а державне підприємство – виконанням певних громадських робіт. Ринковий механізм саморегулювання економіки отримав назву “невидимої руки” А. Сміта. Продовжуючи ідеї класичного Л. е., теоретик неолібералізму М. Фрідман свободу економічних відносин розуміє насамперед як свободу ринків і таку свободу вважає необхідним засобом досягнення свободи політичної. Держава при цьому не втручається у вільну гру ринкових сил, панує повна свобода споживача – свобода вибору товарів і послуг відповідно до бажань споживачів та їх готовності заплатити за них відповідну ціну, а отже, суверенітет споживачів, які опосередковано регулюють виробництво. Тому кожна пропозиція створює свій власний попит. Загалом вільна ринкова економіка ніби формує вищий економічний ефект для окремих суб’єктів господарювання з їх прагненням до максимізації прибутку, а для суспільства – вищий рівень добробуту, ніж за умов державного втручання в ринкові відносин. Проте вільна ринкова економіка поступово призвела до посилення концентрації та централізації капіталу, появи монополій тощо (див. Неспроможність ринкового регулювання економіки). Тому на зміну класичному Л. е. поступово прийшла неокласична модель досконалого ринку, досконалої конкуренції і монополії, яка, однак, не змогла адекватно відобразити реальні економічні процеси та суперечності на рубежі XIX-XX ст. Адже монополії без активного втручання держави істотно обмежували механізм вільної конкуренції. Класичний лібералізм необгрунтовано розглядав три основні фактори виробництва (працю, землю, капітал) як рівнозначні, що заперечувало домінантну активну роль людського фактора у процесі виробництва. Після другої світової війни (у 70-ті) тимчасове пожвавлення ліберальних ідей було пов’язане з кризою традиційних кейнсіанських важелів регулювання економіки, приходом до влади консервативних сил у США, Англії та ін. На початку XXI ст. ліберальна економічна думка представлена головно неолібералізмом, новою неокласичною концепцією. У постсоціалістичних країнах поширеними у 90-х були ідеї вільної ринкової економіки (“ейфорія ринку”), що значною мірою пояснюється диктатом МВФ, відсутністю системного економічного мислення тощо.
Loading...