Людина і особистість
Філософія посбіник
Тема 8. ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ
§ 2. Про сутність та існування людини
Людина і особистість
Акт самотворення, який робить людину особистістю, – це не низка оперативних, таємничих характеристик, які підносять людину в ранг виключної істоти, а просякнутість живим почуттям неосяжного, що представляє людину незбагненою істотою. Особистість, з лат. “persona”, позначає в європейській культурі людину, що виконує певну роль щодо інших осіб, а згідно з християнською традицією, людину як образ Божий, вільну, розумну
Точне розуміння особистості можливе через опис співвідношень індивіда – індивідуальності – особистості.
Індивід (індивідуум) – це окрема людина, частина природи, суспільства. Визначальним для індивіда є тілесно-натуралістичне начало. Індивід є “частиною виду” (Бердяєв) і здійснює себе лише як родова істота. Він ніколи не говорить від себе і є “тілоподібним” (Лосєв). Тому індивіда, через належність масовій свідомості, можна визначити як звичайну істоту.
Індивідуальність – поняття, в якому фіксується індивідуально-суб’єктивне, внутрішній стан людини. Індивідуальність – це насамперед те, що відрізняє одну людину від іншої зсередини. Це явлення душі, “зародок безкінечності” (Ляйбніц). Через невдоволення собою як частиною світу виникає потреба вийти за межі обмеженого, емпіричного світу у світ вічності, і так народжується індивідуальність. Людина як індивідуальність опиняється між земним і надземним, тілесним і духовним і визначається як почуття розмежованості, конфронтації, а разом з тим як феномен самотності. Це дає змогу стверджувати, що людина в межах індивідуальності – трагічна істота. Трагічне підносить людину над загальним, родовим, об’єктивованим світом і прояснює її мужність (Ібсен).
Особистість – передусім наділяє людину духовною сутністю. Особистість не перемінний пошук своїх підвалин, а наперед встановлене діяння на власній підставі, висока якість людини, в якій відображається образ і подоба Божа (Мень). Особистість формується відразу, повністю, без змістовних вимірів людини, тому її неможливо порівнювати, підміняти. Точно говорячи, особистість не виховують інші люди, в ній є самовизначення і самозростання (Бердяєв). Здатність впорядковувати світ (творити його) наявна в людині сама собою.
Через те, що особистості неможливо навчити не випливає, що споконвічна сутність людини оманлива, агресивна чи нахабна. Людина просто сама вміє бути особистістю, повноцінною істотою, яка є розумною, бо пізнає світ не хаотично, не інстинктивно, а на підставі абсолютного закону, тобто зв’язуючи звичне з незвичним природно, безпосередньо. Опора на абсолютне в собі дає здатність осмислювати те, що відбувається, належно, тобто так, як здатна тільки людина – автономно, від себе, а отже, морально. Це підтверджує позитивність, доброчинність спрямувань людини, яка на певних етапах становлення діє активно, несвідомо, недоладно, проте постійно звільняється від свого явного, умовного пошуку і змінює світ абсолютно.
Буття особистості відображає не тільки унікальність, а ще й призначення людини, її сенс, трансцендентальний горизонт. Ствердженням особистості є прорив причинно-наслідкового зв’язку звичайного світу. Особистість, як “внесення в світ новизни” (Бердяєв) на підставі естетичного почуття безкінечності долає стан трагічності і виходить в структуру прекрасного, доброчинного. В такий спосіб виконує божественне призначення і діє як помазаник Божий, реалізовує безсмертну справу. Особистість визначає людину як прекрасну, вселенсько-врівноважену, доброчинну істоту.
Особистість – це символ таїни людської сутності. Особистість ніколи не є результатом творчих здібностей людини, вона є умовою, простором здобуванням сенсу, намаганням не втратити себе, “збутися” (Табачковський), спромогтися бути собою. Особистість – це своєрідне місце для зберігання належного, могутнього для наступників без ознак, натяків, позначок на місцезнаходження головного скарбу людини. Тому особистість не дається і не приходить за покликом душі, вона завойовується безупинним і однорідним прагненням віддавати себе Іншому і так творити себе, як світову реальність.
Особистість, не маючи відношення до поглинання, безальтернативно спрямовує людину на дух і, покладаючи її проти наявного світу, з’єднує з Вищим світом. Це, з одного боку, обертає людину не противсіх, а лицем до всіх, а з іншого – звільняє людину від марноти, порожняви, роблячи “все” її первинним ціннісним орієнтиром. Сказане сигналізує про внутрішній світ особистості, чи то її образ, як завершений і самобутній досвід (лик), подолати який неможливо через власну само-достатність, креативність через послідовне віднесення у майбуття.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...