Маршалл (Marshall) Альфред (1842-1924) – всесвітньо відомий англійський економіст, засновник кембриджської школи політичної економії та неокласичного напряму економічної теорії. Народився в Лондоні. Головна праця М. – “Принципи політичної економії” (1890). В основу своєї теорії він поклав діяльність людини, її раціональну природу, намагаючись поєднати ідеї Д. Рікардо з концепцією граничної корисності. Політичну економію М. визначав як науку про діяльність людей, пов’язаних із повсякденними господарськими справами, а її предметом – “ті
спонукальні мотиви, які найстійкіше і найсильніше впливають на поведінку людини в господарській сфері її життя”. Таким основним мотивом він називав бажання отримати дохід. Отже, сферу цієї науки обмежував лише діями щодо матеріальних передумов добробуту. Недоліком такого визначення є абстрагування від економічних законів, які регулюють цю діяльність, а також від суспільної форми – відносин економічної власності. Звідси випливає і обмеженість методологічного підходу, спрямованого на вимір сили спонукальних мотивів людини за допомогою граничних показників. Крім того, його теорія базується на засадах
принципу індивідуалізму, функціонального підходу, кількісного аналізу. Водночас він визнавав обмеженість окремо взятої граничної корисності. Тому, на відміну від засновників маржиналізму, М. вважав вартість продуктом двох факторів – попиту і витрат, які доповнюють один одного. Розподіл розглядав як один з аспектів теорії вартості, як її застосування до різних класів суспільства, доходи яких також залежать від попиту та пропозиції. Співвідношення між попитом і пропозицією рухає ціни в бік рівноваги, яка врешті-решт збігається з витратами виробництва. Проте, розглядаючи проблеми грошей, М. дотримувався кількісної концепції грошей і намагався “вмонтувати” її у свою теорію вартості. Вартість, за М., може бути з’ясована лише в тривалому періоді. На відміну від К. Менгера, він запровадив у аналіз фактор часу, і в цьому виявився його підхід до політичної економії як еволюційної науки. М. вивів криву попиту із функції корисності, яка є важливим фактором ціноутворення в короткому періоді, а реальні витрати виробництва – вирішальні у тривалому періоді. Аналізуючи категорію попиту, М. запровадив поняття “цінова еластичність попиту”, розглядав його крізь призму соціальної структури суспільства, а досліджуючи проблему нееластичності товарів, дотримувався теорії витрат виробництва, з’ясовував їх структуру. Він також розвинув теорію пропозиції, з’ясував її зв’язок з витратами виробництва з урахуванням фактора часу. У короткому періоді важливим елементом витрат є змінні витрати, а в тривалому періоді накладні витрати пов’язані з фіксованими факторами виробництва, або з квазірентою. М. запроваджує цей термін, щоб підкреслити зв’язок своєї теорії з теорією ренти Д. Рікардо, згідно з якою рента є короткотерміновим доходом, що визначається рівнем цін і зумовлений фіксованим фактором будь-якого виробництва, а не лише землі. Квазірента трактується як надлишок над нормальною ставкою відсотка або як надмірна плата окремих осіб, її роль посилюється в короткому періоді. У тривалому періоді можливість маневрування факторами та ресурсами зростає, квазірента переростає у граничну продуктивність і зростаючу роль починає відігравати гранична продуктивність. М. сформулював закони спадної продуктивності (але надав їм біологічної спрямованості), зростаючої продуктивності та постійної продуктивності (див. відповідні статті). Крім трьох факторів виробництва (праці, капіталу та землі), М. виділяє фактор організації виробництва, що означало підтримку концепції “трьох факторів виробництва” Ж. Б. Сея, причому заробітна плата є винагородою за негативні емоції робітника, пов’язані з важкістю праці, прибуток у формі підприємницького доходу – винагорода за підприємницьку діяльність (інша частина прибутку – відсоток є винагородою за втрати, пов’язані з очікуванням майбутнього задоволення від матеріальних ресурсів, а також за ризик). Ці види доходів (в т. ч. ренту) М. об’єднує в поняття “національний дивіденд”. У цій формулі приховується основне джерело прибутку – додаткова праця найманих робітників. Важливий внесок зробив М. у розвиток теорії підприємництва, з’ясування рис підприємця. Водночас М. критикував трудову теорію Маркса за недооцінку ним послуг капіталу як нібито дармової сили, що не вимагає винагороди. Був переконаний, що бідність можна ліквідувати за прогресивного капіталізму, що лише частково підтвердила практика; необгрунтовано виступав проти законодавства про мінімальну заробітну плату, значні надії у вирішенні соціальних проблем покладав на діяльність підприємців. Хоч М. жив у часи переходу від домонополістичного капіталізму до монополістичного, на рубежі двох століть, у його працях відсутній аналіз впливу монополій на процес ціноутворення, однак окремі елементи такого аналізу в його теорії закладено. В абстрагуванні від феномена монополізації полягає антиісторизм концепції М., він також помилково дотримувався натуралістичної теорії кредиту.
Loading...