Мислення – Раціональні форми освоєння дійсності – Пізнавальна діяльність особистості
ПСИХОЛОГІЯ ТА ПЕДАГОГІКА
3. Пізнавальна діяльність особистості
3.2. Раціональні форми освоєння дійсності
3.2.2 Мислення
Пізнавальна діяльність людини розпочинається з відчуттів і сприймань, але ними не вичерпується. Повсякденна життєва практика вимагає розкриття і вивчення багатьох властивостей, зв’язків і відношень предметів і явищ, які не можна безпосередньо відчути, сприйняти й уявити. Людина не відчуває рентгенівські промені; звукові коливання з частотою, більшою за 20 000 герц; не може побачити, чому дорівнює сума внутрішніх
Мислення – суспільно зумовлений, нерозривно пов’язаний із мовленням психічний процес пошуків і відкриття суттєво нового, процес опосередкованого й узагальненого відображення дійсності в ході її аналізу і синтезу.
У процесі мислення, спираючись на дані відчуттів і сприймань, людина виходить за межі чуттєвого пізнання і починає осягати такі властивості предметів і явищ, які безпосередньо не дано у чуттєвому відображенні. Отже, мислення розпочинається там, де чуттєве відображення є недостатнім. Тому воно є вищою формою пізнавальної діяльності людини.
Мислення і мова.
Мислення людини тісно пов’язане з мовою. У цьому його принципова відмінність від примітивного мислення тварин, яке перебуває лише на наочно-дійовому рівні й не може бути опосередкованим мовою, реалізуючись як пізнання. Мова є носієм пізнаного й водночас знаряддям пізнання нового.
Тільки з появою слова стає можливим відокремити від предмета певну властивість, закріпити уявлення чи поняття про неї у словах. Будь-яка думка виникає і розвивається в нерозривному зв’язку з мовленням. У слові вона отримує матеріальне вираження і стає доступною для інших людей. Це свідчить, що мова є засобом вираження думки, формою її існування і тривалого збереження. Чим грунтовніше продумана думка, тим чіткіше вона виражається в словах.
Знаряддям формування думки є приховані мовні реакції (внутрішнє мовлення), які як внутрішнє промовляння, шепотіння тощо завжди супроводжують процес мислення. Завдяки слову уможливлюється розгорнуте, послідовне міркування, тобто чітке і правильне зіставлення основних думок. Саме в слові закладено необхідні передумови дискурсивного (лат. discursus – здогад, міркування) мислення (мислення – міркування).
Представники різних психологічних напрямів (асоціативної психології, вюрцбурзької школи та ін.) по-різному тлумачать зв’язок мислення з мовою. Одні вважають, що мислення незалежне від мовлення, а мовлення вільне від мислення, інші – ототожнюють мову і мислення. Так, біхевіористи стверджують, що мовлення є озвученим мисленням. Насправді мова і мислення перебувають у єдності. Процеси мислення і мовлення не тотожні, бо відображають різні психологічні реальності: мислення – пізнавальний процес, а мовлення – процес спілкування і вираження думки. Водночас вони і не є відокремленими.
Суспільна природа мислення передбачає його тісний зв’язок із мовою. Виникнувши в процесі трудової діяльності людини, мислення стало могутнім засобом формування індивідуального і суспільного досвіду. Суспільно-історична зумовленість мислення визначається тим, що в кожному акті пізнання людина спирається на досвід попередніх поколінь. Розвиток особистості відбувається шляхом присвоєння нею культурно-історичного досвіду людства, який закріплений у знаннях і передається з покоління в покоління. Хоча мислення кожної людини формується і розвивається в процесі активної пізнавальної діяльності, його зміст і характер залежать від загального рівня пізнання, який на кожному етапі суспільного розвитку має свої особливості.
Людство завжди цікавило, як відбувається процес мислення. На думку сучасного американського психолога Джона Ройса, про це можна дізнатись, аналізуючи запис біострумів мозку на електроенцефалограмах. Однак мозкові коливання дають змогу пізнати, як людина думає, але не те, про що вона думає.
Мислення і мозок.
І. Павлов неодноразово стверджував, що фізіологічною основою мислення є тимчасові нервові зв’язки, які утворюються в корі великих півкуль. Ці умовні рефлекси виникають під впливом слів, думок, що відображають реальну дійсність, але обов’язково на основі першої сигнальної системи (відчуттів, сприймань, уявлень). За його твердженням, кінестетичні подразнення, що надходять до кори від мовних органів, є другими сигналами, тобто сигналами сигналів. Вони є абстрагуванням від дійсності й допускають узагальнення, що становить суто людське, найдосконаліше мислення.
У процесі мислення обидві сигнальні системи тісно пов’язані. Якщо цей зв’язок послаблений, слова для людини не мають реального значення, не співвідносяться з конкретними предметами і явищами, то вони перестають бути сигналами дійсності. Мислення відбувається нормально лише за участю обох сигнальних систем за провідної ролі другої, оскільки слово-сигнал багатше за змістом і пов’язане з процесами узагальнення і абстрагування. Деякі вчені не поділяють такого погляду. Одні з них вважають, що мозок лише приймає і обробляє чужі думки, а не продукує власні. Інші – що люди думають не лише мозком, а й усім тілом. Нервова система, на їх думку, відіграє провідну роль у процесі мислення, але органи чуття, м’язи та інші органи теж виконують важливі функції у розумовому процесі.
Форми мислення.
Мислення є предметом вивчення не тільки психології, а й філософії, соціології, логіки, фізіології, інформатики та інших наук. Кожна з них досліджує певні аспекти цього складного і багатогранного процесу. Грунтуючись на загальних принципах теорії пізнання, людське мислення вивчають формальна логіка і психологія. Логіка як наука про впорядкованість людського мислення вивчає його логічні форми – поняття, судження і умовиводи.
Поняття.
Як і уявлення, поняття відображають предмети, явища та їх ознаки.
Поняття – форма мислення, яка відображає загальні, істотні ознаки предметів і явищ дійсності.
Це такі ознаки, які зберігаються за всіх умов, без яких об’єкт чи явище існувати не можуть. Попри те що поняття виникає на основі чуттєвого пізнання, об’єкт у ньому відображається глибше, повніше і правильніше, ніж у сприйманнях. Воно є наслідком їх узагальнення. Поняття тісно пов’язано зі словом. У слові воно виникає, закріплюється й існує. Проте, утворюючи єдність, поняття і слово не тотожні, бо слово – елемент мови, а поняття – елемент мислення. Поняття без слова неможливе, але існують слова, які не є поняттями.
Кожне поняття характеризується обсягом і змістом. Під обсягом поняття розуміють відображену в ньому сукупність об’єктів, а під змістом – відображену в ньому сукупність істотних ознак. Порівняння понять свідчить, що вони мають різний обсяг. Поняття з більшим обсягом називають родовим щодо видових понять, які мають менший обсяг. Проте такий поділ є відносним. Тип поняття залежить від того, з якою системою понять його порівнюють. Наприклад, “чотирикутник” щодо поняття “геометрична фігура” є видовим, а щодо поняття “паралелограм” – родовим.
Поняття, які мають найбільший обсяг і відображають найзагальніші властивості об’єктів, називають категоріями. У психології до них належать поняття “діяльність”, “спілкування”, “особистість” та ін.
За кількістю предметів, властивості яких відображають поняття, їх поділяють також на загальні й одиничні.
Загальними називають поняття, в яких відображаються істотні властивості цілих класів предметів. Наприклад, дерево, метал, машина. Одиничними – поняття, в яких відображено істотні властивості одиничних об’єктів. Прикладом можуть бути “Дніпро”, “Сонце”, “мідь”.
За спрямованістю на об’єкт, конкретністю відображення його ознак виділяють також конкретні й абстрактні поняття.
Конкретними є поняття, які відображають певні предмети з їх істотними ознаками, зв’язками і відношеннями. Наприклад, “стіл”, “вікно”, “зошит Абстрактними називають поняття, в яких відображаються певні властивості, відокремлені від об’єктів. Наприклад, “вага”, “витримка”, “швидкість”. Абстрактні поняття є завжди загальними.
Зміст поняття відображає рівень людського пізнання. У міру того як людина глибше пізнає світ, зміст понять поглиблюється, уточнюється, а іноді й докорінно змінюється. Прикладом може бути еволюція поняття “атом”. Зміст поняття розкривається у його визначенні, де вказується належність поняття до найближчого роду і подається перелік його видових відмінностей. Наприклад, “паралелограмом” називають чотирикутник, у якого протилежні сторони рівні й паралельні.
Результати людського мислення, думки, виражаються в судженнях.
Судження. Будучи однією з форм мислення, судження відображає відношення між обсягами понять, виявляючи їх сумісність чи несумісність, а також різноманітні форми сумісності (відношення тотожності, перехресності, підпорядкування).
Судження – відображення зв’язків між предметами і явищами об’єктивної дійсності чи між їх ознаками і властивостями, виражене в словесній формі.
Кожне судження висловлюється в реченні. Однак не кожне речення є судженням. Наприклад, імперативні речення (“Швидко іди вперед!”) чи запитальні (“Хто там прийшов?”) не є судженнями.
Існує багато способів поділу суджень на групи. У першу чергу, судження поділяють на прості і складні.
Просте судження містить суб’єкт і предикат. Наприклад, “Іде дощ”. Суб’єкт – це предмет, про який йдеться, що відображений у свідомості (“дощ”). Предикат – це відображення властивостей, ознак і відношень (“іде”). Складне судження є поєднанням за допомогою різних сполучників декількох простих суджень. Наприклад, “Насунула хмара, і пішов дощ”.
Судження завжди є висловлюванням когось про щось. У них стверджується або заперечується відношення між предметами чи їх властивостями. Тому судження поділяють на стверджувальні й заперечні.
Залежно від того, як у судженнях відображається об’єктивна дійсність, вони бувають істинними і хибними. В істинному судженні відображаються такі зв’язки й відношення між предметами та їх властивостями, які існують насправді. Наприклад, “Місяць обертається навколо Землі”. У хибних судженнях дійсність відображається неадекватно. Наприклад, “Дніпро впадає в Каспійське море”. Іноді за значенням істинності судження поділяють на тотожно істинні (закони), тотожно хибні і здійсненні.
Крім того, судження бувають загальні, часткові й одиничні.
У загальних судженнях щось стверджується або заперечується відносно всіх представників певного класу, наприклад “Усі метали електропровідні”. У часткових судженнях ствердження чи заперечення стосується лише деяких об’єктів певного класу, наприклад “Деякі птахи не літають”. В одиничних судженнях це стосується лише одного об’єкта, наприклад “Цей прилад не працює”.
В логіці ще поділяють судження на атрибутивні (судження про належність), релятивні (судження про відношення) і екзистенціальні (судження про існування).
Істинність суджень не завжди буває очевидною й переконливою. Щоб її перевірити, вдаються до спостережень, вимірювань, обчислень чи намагаються її підтвердити за допомогою інших суджень шляхом міркувань. У міркуваннях яскраво виявляється опосередкований характер мислення. У міркуванні з одних суджень намагаються вивести інші, тобто роблять умовиводи.
Умовивід. Завдяки умовиводу як формі мислення продукують так зване “вивідне знання”.
Умовивід – форма мислення, в якій з одного або кількох пов’язаних суджень виводиться нове судження, яке дає нові знання про предмети чи явища.
Вихідні судження, з яких виводять нове, називають посилками (засновками) умовиводу. За допомогою умовиводів людина, не вдаючись до безпосереднього вивчення нових фактів, глибше пізнає предмети, усвідомлює їх нові зв’язки і відношення.
Залежно від спрямованості руху знань (від більш загального до менш загального, від одиничного до часткового або загального тощо) умовиводи поділяють на індуктивні й дедуктивні.
Індукція (лат. inductio – наведення, збудження) – міркування, в процесі якого людина переходить від конкретних, часткових фактів до загальних тверджень. Наприклад, спостерігаючи за нагріванням різних металів, люди помітили, що мідь при нагріванні розширюється, залізо – теж. На основі цього було зроблено висновок, що всі метали при нагріванні розширюються. Отже, в індукції відбувається перехід від фактів до узагальнень, від менш загальних до все більш загальних суджень. Оскільки всіх представників певного класу предметів на наявність певної властивості перевірити не вдається, а узагальнення стосуються класу предметів загалом, то при цьому можливі помилки. Це метод неповної індукції. Наприклад, помітивши, що при температурі 30 градусів за Цельсієм залізо є твердою речовиною, мідь, олово, золото та інші теж, роблять висновок, що за цієї температури всі метали є твердими речовинами. А це не так, адже ртуть є рідким металом. Тому в наукових дослідженнях користуються методом повної індукції, який грунтується на строгих логічних міркуваннях, що передбачає перевірку всіх випадків і виключає можливість помилок.
Дедукцією (лат. deduco – відводжу, виводжу) називають умовивід, в якому здійснюється перехід від загальних до часткових суджень. Наприклад, “Усі метали електропровідні. Мідь – метал. Отже, мідь – електропровідна”.
Крім індукції та дедукції, користуються ще такою формою умовиводу, як аналогія – ймовірнісний умовивід, що грунтується на схожості деяких ознак двох чи декількох об’єктів.
Оскільки наявність схожості одних ознак предметів не може бути гарантією для схожості інших, то умовивід за аналогією є ймовірнісним. Він висловлюється у формі гіпотези чи припущення, що потребує додаткової перевірки. Користь аналогії полягає в тому, що вона, активізуючи мислення, наштовхує на догадки.
Отже, дослідження понять, суджень і умовиводів дає змогу дізнатися про загальні закономірності мисленнєвої діяльності. їх знання є необхідним, але не достатнім для повного і різностороннього пояснення того, як думає людина.
Не менш важливим аспектом мисленнєвої діяльності є сам процес думання, мислення, під час якого виникають певні думки у формі понять і суджень. Цей аспект людського мислення вивчає психологія. Вона розкриває закономірності розгортання мисленнєвої діяльності, що приводить до пізнавальних результатів, які відповідають вимогам логіки, тобто є правильними і несуперечливими.
Мисленнєві операції.
Мислення людини завжди спричинене пізнавальними потребами. Процес пізнання передбачає багато мисленнєвих операцій, серед яких провідне місце посідають аналіз, синтез, порівняння, абстрагування й узагальнення.
Аналіз. Суть його полягає в розчленуванні цілого на частини, складного – на його компоненти, структури свідомості – на її елементи, поняття – на його ознаки.
Аналіз (гр. analysis – розкладання) – розчленування об’єктів у свідомості, виділення окремих їх частин, елементів, ознак і властивостей.
Його об’єктом можуть бути предмети і явища, що безпосередньо сприймаються і уявляються, їх зображення на малюнках, кресленнях і схемах, різні поняття тощо.
Аналіз виникає в практичній діяльності людини. Поступово він відривається від матеріального носія й, інтеріоризуючись, спрямовується на його ідеальний образ. Спочатку аналіз має мимовільний характер. Він стає довільним, коли скеровується певною метою людини або словесною вказівкою інших людей на те, що треба виділити в об’єкті, на які ознаки, властивості та зв’язки звернути увагу.
У процесі аналізу предмета окремі його властивості, які є важливими, істотними чи просто цікавими, виявляються особливо інтенсивними подразниками і виділяються серед інших. Вони викликають в корі головного мозку сильне збудження, яке, концентруючись, за законом індукції нервових процесів гальмує інші ділянки кори, що перешкоджає реагуванню на слабкі подразники.
Синтез. За своїми сутнісними ознаками є протилежним до аналізу процесом.
Синтез (гр. synthesis – з’єднання, складання) – мисленнєва операція, в процесі якої об’єднуються в єдине ціле виділені в аналізі певні частини, аспекти, ознаки і властивості об’єктів.
При цьому синтезуються ті елементи, ознаки і властивості, які об’єднані в реальних об’єктах і розкривають їх істотні зв’язки і відношення. Фізіологічною основою синтезу є замикання тимчасових нервових зв’язків у корі головного мозку.
Аналіз і синтез взаємопов’язані. Мислення завжди розпочинається з асоціацій, синтезу, потім відбувається виділення окремих властивостей предмета думки. Далі його ідеальний образ набуває нового, вищого синтезу. Особливо чітко таке поєднання аналізу і синтезу спостерігається в порівнянні.
Порівняння. Особливість його виявляється у переході знань від одиничного до одиничного, на відміну, наприклад, від умовиводу, де знання спрямовуються від одиничного до загального чи навпаки.
Порівняння – Мисленнєва операція, яка дає змогу встановити схожі і відмінні ознаки об’єктів, що аналізуються.
Усяке порівняння об’єктів розпочинається з їх зіставлення, тобто із синтезу. При цьому відбувається аналіз явищ і об’єктів, що порівнюються, виділення в них спільного і відмінного. Залежно від складності об’єктів і поставленої мети процес установлення схожих і відмінних рис має більш чи менш розгорнутий характер. У процесі мислення порівняння супроводжується аналізом і синтезом. Зіставляючи їх результати, воно сприяє виявленню внутрішніх зв’язків і відношень об’єкта мислення. При порівнянні часто доводиться використовувати операцію абстрагування.
Абстрагування. Специфіка цієї мисленнєвої операції полягає у відстороненні від одиничного, випадкового, несуттєвого задля пізнання суттєвого.
Абстрагування (лат. abstraction – відтягую, відриваю) – відокремлення у свідомості одних ознак від інших, а також від об’єктів, яким вони властиві.
У конкретних предметах і явищах ознаки та властивості тісно переплетені. Щоб розібратися в них, слід відокремлювати істотні ознаки від неістотних, загальні від часткових, кількісні від якісних. Цьому сприяє позначення ознак словами. Саме завдяки абстрагуванню відбувається творення понять. Абстрагування дає людині змогу повніше і глибше пізнавати явища дійсності. Воно є основою для узагальнень.
Узагальнення. Завдяки узагальненням людина спромагається глибоко пізнати суть процесів і явищ, з’ясувати їх істотні ознаки.
Узагальнення – мисленнєва операція об’єднання предметів і явищ за їх спільними й істотними ознаками.
Найпростіші узагальнення виникають завдяки об’єднанню або групуванню об’єктів на підставі окремої, часто випадкової ознаки. Такі узагальнення є помилковими. Наукову цінність становлять узагальнення на основі істотних і разом із тим спільних властивостей, виділених в аналізі, синтезі чи абстрагуванні. Оформлюючись за допомогою слова, вони стають понятійними. Від обсягу і глибини узагальнень залежить повнота передбачень, які може зробити людина.
Узагальнення поділяють на емпіричні й теоретичні.
Емпіричні узагальнення здійснюють шляхом порівняння чуттєво даних ознак і виявлення серед них спільних.
Теоретичні узагальнення грунтуються на глибокому аналізі об’єктів, виділенні істотних і спільних ознак за рахунок аналізу та абстрагування.
Результати узагальнення дають змогу поділяти об’єкти на певні види, групи, класи тощо. Така операція називається класифікацією.
Мисленнєві операції є знаряддям пізнання суті предметів і явищ, без них неможливе вирішення будь-яких проблем – від найпростіших до найскладніших.
Мислення і розв’язування задач.
Серед багатьох дослідників побутує думка, що мислення виникає в проблемній ситуації.
Проблемна ситуація – маловиразне, не дуже чітке і малоусвідомлюване враження, яке ніби сигналізує: “щось не так”, “щось не те”. Це означає, що у своїй діяльності людина наштовхується на невідоме і незрозуміле, що спричиняє в неї інтелектуальні труднощі. Вона аналізує ситуацію, з’ясовує, намагається зрозуміти її деталі, фіксуючи і те, що не вдається пізнати чи зрозуміти. У процесі усвідомлення проблемна ситуація стає для людини задачею. Зміст задачі визначає об’єктивна ситуація. Сама задача – поняття суб’єктивне.
Об’єктивна ситуація стає задачею тільки для суб’єкта, який усвідомлює, що він чогось важливого в ній не знає. Формулювання задачі свідчить про те, що хоча б приблизно вдалося встановити відомі і невідомі величини.
У розв’язанні задач виділяють декілька етапів:
1. Усвідомлення змісту задачі. Вже при першому читанні задачу поділяють на умову і вимогу, тобто встановлюють, що відомо і задано, а що треба визначити чи встановити. Аналізуючи умову, виявляють відомі величини і зв’язки та залежності між ними, а також їх зв’язки з невідомим. Від чіткості й повноти аналізу умови залежить швидкість і правильність операції синтезу, яка дає змогу висловити здогад про шлях розв’язання задачі.
2. Формулювання гіпотези. Фактично це – вибір стратегії розв’язання, тобто домінуючої тенденції в інтелектуальній поведінці суб’єкта, який розв’язує задачу. Вона визначає послідовність виконання дій і залежить від якості аналізу умови і досвіду розв’язання інших задач. Чим більший досвід розв’язання схожих задач, тим легше вдається встановити подібність між ними і на основі узагальнення перенести спосіб розв’язання відомих задач на розв’язання нової. Значно полегшує таку роботу використання знакової символіки. Залежно від того, які величини і зв’язки в умові задачі обирають за основні орієнтири, може бути висунуто одну або кілька альтернативних гіпотез. Правдоподібність гіпотези тим більша, чим більшу кількість величин і зв’язків, відображених в умові задачі, враховано при її формулюванні.
3. Перевірка гіпотези. Вона може проводитися різними способами. Найпоширенішим із них є практичне застосування гіпотези до розв’язання задачі.
Сам процес розв’язання є безперервною взаємодією суб’єкта з об’єктом, в якій суб’єкт через аналіз і синтез розкриває відношення між даним (відомим) і шуканим, намагається визначити шукане, виявляючи його відношення до даних. У процесі міркування в умову задачі вводяться все нові й нові дані, здобуті в ході аналізу і синтезу. Результати попередніх мисленнєвих операцій стають основою для наступних кроків мислення. Внаслідок цього відображену в умові задачі ситуацію суб’єкт переосмислює, переформульовує. У цьому процесі іншим стає і завдання, яке необхідно йому вирішувати. Тому процес розв’язання задачі – це послідовні численні переформулювання умови аж до одержання кінцевого результату.
Якщо гіпотеза не підтверджується, суб’єкт знову повертається до умови задачі і шляхом додаткового аналізу намагається встановити, що було пропущено чи не враховано в гіпотезі.
Іноді після тривалих і невдалих спроб впоратися із задачею розв’язок виникає раптово, спонтанно. Таких прикладів в історії науки чимало. Це траплялося, зокрема, з російським хіміком Дмитром Менделєєвим (1834-1907), французьким математиком Анрі Пуанкаре (1854-1912) та іншими дослідниками. Для позначення цих випадків гештальтпсихологія використовує термін “інсайт” – прозріння, осягнення. Представники вюрцбурзької школи німецькі психологи Макс Вертгеймер (1880-1943) і Карл Дункер (1903-1940) розглядали інсайт як особливий таємничий акт, протиставляючи його іншим інтелектуальним операціям. Насправді нічого містичного в ньому немає. Раптовий здогад є завершенням попередньої тривалої аналітико – синтетичної діяльності не тільки кори, а й глибинних відділів головного мозку над завданням, про яке людина тривалий час думала, яке повністю її захопило.
Отже, процес розв’язання задачі є яскравим прикладом поєднання в процесі мислення різних мисленнєвих операцій.
Види мислення.
Залежно від характеру і змісту задачі, яку розв’язує людина, конкретні процеси мислення мають багато відмітних властивостей. Тому в психології існує кілька принципово різних підходів до класифікації цього процесу: 1) за формою відображення дійсності; 2) за рівнем узагальнення; 3) за характером проблем, що вирішуються; 4) за ступенем новизни продукту розумової діяльності; 5) за розгорнутістю в часі; 6) за характером впливу на емоційну сферу особистості.
За формою відображення дійсності мислення поділяють на наочно-дійове, наочно-образне й абстрактне, які є послідовними ступенями розвитку мислення людини в філогенезі й онтогенезі.
Наочно-дійове мислення. Грунтується воно на безпосередньому сприйманні предметів у процесі дій із ними. Воно є найтиповішим для дітей раннього (до трьох років) віку. Його розвиток тісно пов’язаний з оволодінням предметною діяльністю. Тут “поле зору” мислення збігається з полем дії. Дитина аналізує і синтезує об’єкти, що пізнає, об’єднуючи їх, порівнюючи між собою. Будь-яке розумове завдання розв’язується безпосередньо в процесі діяльності. Наочно-дійове мислення є одним із перших кроків дитини до опосередкованого пізнання свого оточення. У примітивній формі наочно-дійове мислення властиве тваринам.
У шкільному віці на цьому виді мислення базується робота учнів у гуртках технічної творчості при побудові різних моделей. У практичній діяльності вони пробують різне компонування елементів моделі, змінюють за потреби її зовнішній вигляд, габарити, колір тощо.
Наочно-образне мислення. Це мислення образами, уявленнями, перетворення ситуації в образній формі. Воно виникає тоді, коли у дитини є достатній досвід практичних дій і, замість реальних, вона вдається до розумових спроб змінити ситуацію, уявляючи необхідні дії й одержані результати. Зв’язок із практичними діями хоч і послаблюється, але цілком не зникає. Дитина починає застосовувати замінники предметів, що сприяє появі й розвитку їх знакової функції.
Цей вид мислення тісно пов’язаний зі сприйманням конкретних ситуацій. Підтвердженням цьому є так звані феномени Піаже. Вони виявилися в дослідах із дітьми 2-4 років, під час яких дві склянки наполовину заповнювали водою. Потім воду з однієї склянки переливали в іншу склянку – меншого діаметру. Діти, які спостерігали за цим діями, стверджували, що кількість води у другій склянці збільшилася. Досліди показали, що у дітей цього віку ще не сформовано закону збереження маси речовини, а результат мислення пов’язаний зі сприйманням ситуації.
Наочно-образне мислення в основному характерне для дітей – дошкільників (3-7 років). Проте в розвинутій формі воно властиве і дорослим деяких професій: художникам, архітекторам, модельєрам тощо.
Абстрактне мислення. Реалізується воно як мислення за допомогою понять, які розкривають суть предметів і виражаються в словах і знаках. Абстрактне мислення відбувається у формі міркування за допомогою основних мисленнєвих операцій. Як основний засіб теоретичного освоєння дійсності воно інтенсивно розвивається в процесі навчання.
На уроках математики, фізики, хімії, біології учні навчаються розпізнавати і виділяти істотні ознаки предметів і явищ, відокремлювати їх від неістотних, формулювати визначення абстрактних понять (множина, питома вага, організм та ін.), опановують цілі системи термінів (фізичних, геометричних, хімічних тощо). Оволодіння поняттями створює підгрунтя для інтенсивного розумового розвитку. Поняття, закріплене в слові, одержує самостійне, відокремлене від предмета існування. Тому абстрактне мислення, виходячи за межі чуттєвого відображення, дає змогу повніше і глибше пізнавати дійсність, розкривати такі її властивості, які не можна виявити за допомогою органів чуття.
Хоч абстрактне мислення є онтогенетично найпізнішим і найскладнішим, воно співіснує з наочно-дійовим і наочно-образним. Ці три види мислення тісно пов’язані між собою. Так, при розв’язуванні будь-якої складної задачі словесні міркування спираються на яскраві образи і супроводжуються практичними діями.
За рівнем узагальнення мислення поділяють на емпіричне і теоретичне.
Емпіричне мислення. Для нього характерне виділення і порівняння не тільки протилежних, різних, а й схожих, однакових, формально загальних ознак, які ототожнюють із суттєвими. У цьому процесі формується емпіричне знання, що не відображає реальної суті предметів.
Теоретичне мислення (абстрагування). Воно спрямоване на аналіз цілісної системи з метою виявлення внутрішніх закономірностей її становлення. Тому теоретичне мислення розкриває внутрішню, глибинну суть предметів і явищ. Це пізнання законів і правил.
За характером проблем, що вирішуються, мислення буває практичним і теоретичним.
Практичне мислення. Суттю його є підготовка до фізичного перетворення дійсності. Охоплює постановку мети, складання планів, схем, проектів. Як правило, все це відбувається за умови дефіциту часу й емоційних перевантажень, а прийняття рішення майже збігається з його втіленням у практику. Одним із різновидів практичного мислення є оперативне, характерне для діяльності оператора великих систем управління. Воно відбувається в екстремальних умовах, коли прийняття рішення і його виконання жорстко детерміновані часом, а переживання відповідальності вимагає великого емоційно-вольового напруження.
Теоретичне мислення. Цей вид мислення передбачає відкриття законів, створення правил, виявлення властивостей і сутності різних явищ. Воно дає людині змогу абстрагуватися від несуттєвих особливостей, подумки аналізувати власні дії, зіставляти з умовами поставленої задачі, шукати можливі (оптимальні) дії для її розв’язання.
Теоретичне мислення є основою для виховання творчої особистості.
За ступенем новизни продукту розумової діяльності мислення поділяють на продуктивне (творче) і репродуктивне.
Продуктивне (творче) мислення. Продуктом такого мислення є принципово новий або вдосконалений образ певного аспекту дійсності. Воно має своєрідний перебіг, відзначається особливою складністю і потребує великої інтелектуальної активності суб’єкта.
Американський психолог Джо-Пауль Гілфорд (1897- 1976) охарактеризував творче мислення як оригінальне, гнучке, глибоке і нетривіальне. А його співвітчизники Г. Ліндсей і Кларк Халл (1884-1952) дослідили причини відсутності творчого мислення у людей, передусім виокремивши такі серед них:
– нерішучість – як небажання мати смішний вигляд;
– конформність – як бажання не виділятися, бути таким, як усі;
– неадекватність в оцінці своїх ідей і як наслідок – їх приховування;
– чутливість до критики, тактовність, ввічливість, а тому – невміння постояти за себе, відкрито виступити, обгрунтувати свою думку, незважаючи на ставлення оточуючих.
Репродуктивне мислення. Виявляється у вирішенні проблем за наявним зразком, віднесення коленої нової проблеми до вже відомого типу.
Поділ мислення на продуктивне і репродуктивне є дуже умовним, бо у творчому мисленні є елементи репродуктивного, а в репродуктивному – прояви самостійності. Деякі вчені переконані, що мислення є завжди продуктивним.
За розгорнутістю в часі мислення буває дискурсивним та інтуїтивним.
Дискурсивне мислення. Будучи завжди розгорнутим у часі, виявляється в логічних строго послідовних міркуваннях, має чітко виражену послідовність етапів і високий рівень усвідомлення, що базується на обгрунтованості попередніх суджень.
Інтуїтивне мислення. Відбувається дуже швидко, є згорнутим і мало усвідомленим, без чіткого вираження етапів. Воно схоже на раптовий акт пізнання, що здійснюється без достатніх логічних підстав. Таким є миттєво знайдений спосіб розв’язування задачі, над якою тривалий час марно міркували.
За характером впливу на емоційну сферу особистості виділяють патогенне і саногенне мислення.
Патогенне (гр. pathos – біль, страждання і genesis – походження) мислення. Його зміст становлять роздуми, уявлення, пов’язані з образою, соромом, невдачею, страхом чи іншими негативними переживаннями. Ці переживання можуть підсилювати психологічне напруження і спричинювати психічні розлади. При цьому немає ніякого контролю за перебігом образів і думок.
Саногенне (лат. sanitas – здоров’я і гр. genesis – походження) мислення. Свідомо спрямовується на подолання негативних емоційних розладів і психічне оздоровлення людини. При цьому суб’єкт ніби відокремлює себе від власних переживань і, спостерігаючи за ними, виробляє форму пристосування до них. Це один з ефективних способів вирішення проблем, що травмують психіку, який грунтується на свідомому аналізі власних емоцій.
У психології і психіатрії виділяють ще реалістичне мислення (спрямоване на зовнішній світ) і аутичне мислення (майже відірване від дійсності, що керується лише бажаннями, уявленнями і намірами особистості). Багатство видів мислення свідчить про його велику складність і багатогранність. Особливості видів мислення зумовлені у різних людей специфікою проблем, які їм доводиться вирішувати. Разом із тим у кожної людини залежно від її індивідуально-психологічних особливостей і характеру діяльності формуються індивідуальні особливості перебігу мисленнєвих процесів.
Індивідуальні особливості мислення.
Підкоряючись загальним закономірностям, мислення конкретної людини характеризується і значними індивідуальними особливостями, які виявляються в глибині думок, їх самостійності, критичності, послідовності, гнучкості та швидкості. Іноді ці особливості називають якостями розуму.
Глибина мислення виявляється в здатності людини проникати в суть явищ, що пізнаються, виділяти їх суттєві характеристики, розкривати причини, виявляти їх зв’язки з іншими явищами, передбачати їх подальший розвиток. Протилежною рисою є поверховість мислення, яка полягає в тому, що людина виділяє поверхові, несуттєві ознаки явищ, за якими не можна зробити достовірних висновків.
Самостійність мислення характеризується здатністю людини ставити нові проблеми, знаходити нечувані, нерідко оригінальні, підходи до їх вирішення, виявляти ініціативу в творчому пошуку.
Критичність мислення полягає в умінні індивіда суворо оцінювати свої думки і сторонні впливи, виявляти в них сильні та слабкі аспекти, не приймати за істину кожну догадку, а піддавати її сумніву і перевіряти. Некритичність мислення, характеризується тим, що людина легко сприймає чужі думки без належної їх перевірки і оцінювання.
Послідовність мислення передбачає вміння людини дотримуватися логічних правил і не суперечити собі в міркуваннях, доводити і обгрунтовувати свої оцінки і висновки. Непослідовність проявляється в хаотичності міркувань людини, що не дає їй змоги успішно виконувати поставлені завдання.
Гнучкість мислення характеризується здатністю людини легко переходити від одного способу вирішення проблеми до іншого, якщо перший спосіб виявився невідповідним, бути вільною від шаблону, швидко реагувати на зміну обставин. Протилежною рисою є інертність мислення, що проявляється в повільності мислення, схильності до стандартних дій.
Швидкість мислення визначається часом, протягом якого людина справляється з виконанням певних завдань.
Розглянуті особливості є найважливішими. Однак їх перелік не вичерпує всієї різноманітності мисленнєвої діяльності різних індивідів. До того ж людина не отримує їх під природи. Вони формуються в процесі розвитку особистості і залежать від типологічних особливостей нервової системи, які проявляються в силі, рухливості, врівноваженості процесів збудження і гальмування в корі головного мозку.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...