МОДЕЛЬ СОЦІАЛЬНОГО АКТОРА
Соціологія короткий енциклопедичний словник
МОДЕЛЬ СОЦІАЛЬНОГО АКТОРА (від англ. to act – діяти) – ідеально-типова конструкція, змістом якої є модель суб’єкта дії з огляду на ті його функціональні особливості, котрі, на думку дослідника, є значущими для розуміння і пояснення певних дій цього суб’єкта. Виступаючи як найнижчий рівень абстрагування, зазначена мислена конструкція послуговує засобом для побудови соціол. теорій, насамперед концепцій соціального актора і соціальної дії, що в тому чи іншому вигляді становлять засади
Те заг., що притаманне багатьом концепціям соціального актора чи соціальної дії, можна коротко сформулювати так: 1. Існують люди або групи, здатні діяти як актори. 2. Приватна власність актора, що є його ресурсом, контролюється виключно ним самим. 3. Дії кожного актора мотивуються його прагненням до поліпшення власного благополуччя (досягнення вигоди). 4. Кожен актор оцінює зиск від альтернативних дій і вчиняє ті, що, на його думку, пов’язані з найвищою винагородою.
Відмінність у оцінюванні акторами альтернатив дії зумовлює появу різних теорій останньої. Ці теорії беруть до уваги
Проте поведінка людей навряд чи схожа на просту взаємодію соціальних атомів. Будь-який актор, як член суспільства, існує серед собі подібних, тому й оцінює альтернативні дії саме у цьому контексті. До того ж люди надто чутливі до думки інших, вони також піддатливі диктату заг. прийнятих норм і цінностей.
Нормативний підхід грунтується на визнанні того, що дії оцінюються акторами на основі засвоєних ними соціальних норм. Керуючись цінностями і вірою, актори використовують власні ресурси для забезпечення своїх інтересів. Але вони посідають певні статуси в соціальній структурі суспільства, яка задає їм зразки рольових відносин і змушує їх дотримуватися цих відносин.
Отже, зазначені уявлення про зважування та вибір акторами альтернатив дії подають передовсім різні ідеально-типові конструкції актора, способи осягнення ним соціальної реальності. Теоретично кожному з них притаманні свої проблеми, переваги, хиби. Однак емпірично підтверджується швидше нормативний, ніж атомістичний підхід. З другого боку, при спробі атомістичного тлумачення вибору актором альтернатив можливе використання математ. моделювання, тоді як за нормативного підходу використовується лише описова форма пояснення. Нарешті, вважається, що на засадах нормативного підходу неможливо створити заг. дедуктивну теорію формування цінностей та детермінації поведінки акторів процесами їх соціалізації.
Враховуючи конкретні пізнавальні можливості цих двох напрямів осягнення соціальної реальності, соціологи неодноразово прагнули їх синтезувати. Т. Парсонс навіть вважав, що сучасна соціологія значною мірою породжена “шлюбом між цими двома традиціями”. Однак належне їх поєднання, котре забезпечило б певну нову цілісність, з ряду причин не вдається. Найбільш вірогідним поясненням цього може бути вказівка на те, що ці традиції залишаються все ж контрастними, альтернативними одна щодо іншої, вони поки що не мають спільної основи, достатньої для побудови теорії поведінки, яка б охопила два її рівні – індивідуальний та соціальний.