Політологічний словник
Молодіжна політика – 1) система ідей, теоретичних положень про місце і роль молоді, молодого покоління в суспільстві; 2) практична діяльність суб’єктів такої політики; 3) частина політики держави із соціалізації молодих громадян і відтворення трудових ресурсів. Молодіжна державна політика не тотожна молодіжній політиці взагалі, бо держава не має можливості (і потреби) поширювати свій вплив на всі суб’єкти молодіжної політики. Суб’єктами М. п. є держава, її органи виконавчої влади, політичні партії, громадські
організації й об’єднання, профспілки, соціальні інститути (науки, освіти, культури тощо), окремі громадяни, інші структури політичної системи суспільства. Отже, більш об’ємно і диференційовано молодіжна державна політика – це пріоритетний і специфічний напрям у діяльності держави, її органів з метою створення певних умов і соціальних гарантій для соціального становлення і розвитку молоді, її самореалізації в особистих та суспільних інтересах; механізм взаємовідносин держави з молодцю щодо реалізації її інтересів, запитів, потреб. Метою державної молодіжної політики насамперед є забезпечення: справжньої
рівності прав і обов’язків, соціальної перспективи молоді поряд з іншими соціальними групами (але не за їхній рахунок); соціального захисту молоді, розв’язання різноманітних соціально-економічних проблем молоді, створення для юнаків і дівчат необхідних стартових можливостей для влаштування власного життя, адаптації в ньому; підтримки і стимулювання основних суспільно-корисних ініціатив молоді, її організації, рухів; активної участі молоді, молодіжних організацій і об’єднань у державних і громадських справах, вирішенні власних проблем. Оскільки молодь – невіддільна частина будь-якого суспільства, а вік молодої людини лише тимчасовий, перехідний стан, М. п. будується і реалізується з урахуванням взаємозалежності, спадковості поколінь. Серед багатьох моделей молодіжної державної політики виокремлюють дві основні. Перша (“модель Швеції”) характеризується досить активним втручанням держави у відносини суспільства і молоді. Друга (“неоконсервативна модель США”) характеризується недостатнім втручанням держави у справи молоді, підтримкою соціально незахищених і “неблагополучних” груп молоді. Більшість європейських країн, у тому числі і Україна, здійснюють М. п., яка є поєднанням обох моделей. Ця політика базується на таких основних принципах: 1) принцип участі (суб’єктами розробки і практичної реалізації М. п. є сама молодь, її організації та об’єднання); 2) принцип представництва (молодь входить до складу владних структур, політичних партій, об’єднань, організацій інших суб’єктів політичного процесу, політичної системи суспільства); 3) принцип гарантій (надання державою молодим громадянам необхідного мінімуму соціальних послуг і гарантій щодо здобуття освіти, фізичного і духовного розвитку, професійної підготовки та зайнятості, самореалізації у всіх сферах суспільного життя); 4) принцип соціальної компенсації (правовий і соціальний захист молодих людей, які за власним соціальним статусом, станом здоров’я, підготовленістю до життя неспроможні подбати про себе (діти з неповних і багатодітних сімей, сироти, молоді інваліди тощо); 5) принцип пріоритету (підтримка і реалізація найважливіших молодіжних програм, проектів, заходів, що розв’язують найгостріші проблеми молоді). М. п. у державі є реальною і результативною за умови високої довіри молоді, допомоги їй у “життєвому старті”; виховання (формування ціннісних орієнтацій і світогляду). Виховання при цьому розглядається не як проста передача молоді від старших певного досвіду, знань, умінь, навичок тощо, а як складна взаємодія поколінь, їх взаємні кроки назустріч одне одному. Основними сферами реалізації М. п, у будь-якій країні є соціально-економічна, політична, духовна та сімейно-побутова. Об’єктивним і суб’єктивним фактором М. п., обов’язковою умовою поступального розвитку суспільства є сама молодь, молодіжний рух. Базисними документами світового масштабу щодо визначення суті та практичних завдань М. п. загалом і молодіжної державної політики зокрема є Загальна декларація прав людини, затверджена і проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., Конвенція про права дитини, схвалена Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 р. та інші, які ратифіковані і Україною. Турбота про молодь була проголошена ООН з моменту її створення. В 1965 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла спеціальну Декларацію про розповсюдження серед молоді ідеалів миру, взаємної поваги і взаєморозуміння між народами. В липні 1970 р. в ООН було проведено Всесвітню Асамблею, а в 1985 р. під егідою ООН було проведено Міжнародний рік молоді під девізом “Участь. Розвиток. Мир.” Чимало проблем сучасної молоді розглянуто і вирішено Комісією Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО). Вперше термін “молодіжна політика” в колишньому СРСР, в Україні з’явився в документах КПРС, КП України в 1986-1988 рр. Молодіжну державну політику у новітній Україні було започатковано Декларацією “Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні” (Закон України від 15 грудня 1992 р.) та Законом України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” (5 лютого 1993 р.). Згодом її було деталізовано у низці наступних законів України: “Про освіту”, “Про зайнятість населення”, “Про фізичну культуру і спорт”, “Про альтернативну (невійськову) службу”, “Про молодіжні (дитячі) громадські організації”, “Про туризм”, “Про об’єднання громадян”, “Про колективне сільськогосподарське підприємство”, “Про загальний військовий обов’язок і військову службу”, “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” тощо. Основні права й обов’язки молоді, як і інших громадян України, закріплено Конституцією України (ст. 53). Основними функціями молодіжної державної політики в Україні є: створення гарантованих соціально-економічних, політичних та інших необхідних стартових умов для соціалізації молоді; реалізація проблем, запитів, інтересів молоді не за рахунок інших соціальних груп суспільства; координація зусиль усіх державних органів, партій, організацій, об’єднань, рухів, різноманітних соціальних інститутів суспільства щодо забезпечення умов для розвитку і самореалізації молоді; соціальний захист тих груп молоді, котрі неспроможні самостійно вирішувати власні проблеми чи, бодай полегшити власне життя. В Україні така політика спрямована на: створення сприятливих умов для реалізації потенційних можливостей молоді у навчанні, праці, різноманітній суспільно корисній діяльності; розвиток основних політичних, економічних, правових і соціальних гарантій для реалізації молоддю своїх прав і свобод; надання молоді певних соціальних гарантій стосовно здобуття освіти, отримання професії, розвитку самостійності, активності і підприємництва; розвиток молодіжної ініціативи, молодіжного руху, широке залучення молоді до участі у громадсько-політичному житті. Молодіжна державна політика в Україні здійснюється в основному у двох напрямах: соціально-економічному і політичному. Перший охоплює основні сфери життєдіяльності молодої людини – навчання, професійна підготовка і праця, побут, дозвілля, тобто все, що сприяє соціалізації особи. Другий пов’язаний з формуванням громадянської позиції, розвитком активності молодих людей, їх ціннісних орієнтацій, стійких норм моралі. Відтак, М. п. спрямована, з одного боку, на відтворення робочої сили, робочих рук, а з іншого – на громадянську соціалізацію особи, її розвиток і самореалізацію. М. п. враховує два рівні: найближчі цілі і орієнтири у реалізації та самореалізації молоді і більш відділені, перспективні, розраховані на тривалий час. Важливим засобом реалізації молодіжної державної політики є загальнонаціональні, державні та регіональні програми: “Діти України”, “Планування сім’ї”, “Молодь”, “Національна програма боротьби із захворюванням на СНІД у 1998-2000 роках”, “Національна програма протидії наркоманії у 1998-2000 роках”, “Національний план дій на 1997-2000 роки щодо поліпшення становища жінок і підвищення їх ролі у суспільстві”, “Освіта, професійна підготовка і адаптація молоді”, “Милосердя”, “Соціальна адаптація молоді”, “Молода сім’я”, “Житло” та ін. М. п. будується з урахуванням специфіки, потреб окремих категорій молоді, її вікових груп, регіональних умов і особливостей, з урахуванням характеру взаємин не лише між молоддю та іншими соціальними групами, а й між самими групами молоді. В ряді країн розробкою і практичним здійсненням молодіжної політики займаються спеціально створені державні заклади – міністерства, комітети у справах молоді, різноманітні комісії. В новітній Україні в окремі роки цим безпосередньо займалися Міністерство України у справах сім’ї та молоді, Державний комітету справах молоді, спорту та туризму, Державний комітет у справах сім’ї та молоді. Організаційний механізм М. п. в Україні складається з системи спеціальних державних органів, служб, які мають забезпечувати безпосередньо її реалізацію, – це насамперед соціальні служби для молоді. Практичну координацію усіх питань реалізації М. п. забезпечують національна Рада з питань молодіжної політики при Президентові України, комітет Верховної Ради України з питань молодіжної політики, фізичної культури і спорту.
Конституція України. – К., 1996; Декларація “Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні”: Закон України від 15 грудня 1992 р // Діти, молодь і закон: 36. документів. – К., 1994. – Ч. 1; Закон України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” від 5 лютого 1993 р. // Законодавство України про сім’ю, шлюб та молодь. – К., 1997; Духовність і моральні цінності сучасної української молоді: Аналітична доповідь // Поточ. арх. Укр. ін-ту соц. доел. – К., 1998; Головаха Е. И. Жизненная перспектива и профессиональное самоопределение молодежи. – К., 1998; Головатый Н. Ф. Социология молодежи. – К., 1999; Шуст Н. Б. Інноваційна діяльність молоді: сутність, структура, функції. – Вінниця, 2000.
М. Головатий
Loading...