Головна ⇒ 📌Довідник з філософії ⇒ Мова і дискурс: ущербність “новоязу”

Мова і дискурс: ущербність “новоязу”

Філософія світ людини

Мова як домівка буття

Мова і дискурс: ущербність “новоязу”
У сучасній лінгвістичній літературі зазначається, що сам термін дискурс (фр. discours, англ. discourse) став активно вживатися на початку 1970-х років. Первісно він уявлявся як синонім письмової чи усної мови. І лише згодом було усвідомлено, що дискурс – то не лише “даність тексту”, але і дещо поза цією даністю. Елементами дискурсу є: певні події, їх учасники, перфомативна інформація і “не-події”, тобто обставини подій, тло, на якому вони розгортаються,

оцінка учасників подій, інформація, котра співвідносить дискурс із подіями.
Отже, дискурс – це своєрідна “мова в мові”, що представлена як особлива соціальна даність. Дискурс існує в текстах і через тексти. Проте це тексти особливого роду, а саме – такі тексти, за якими стоять особливі граматика, лексикон, семантика, правила словотворення й синтаксису. В кінцевому підсумку за такими текстами стоїть особливий, міфологічний світ. У світі дискурсу діють свої правила, йому притаманні власні уявлення про істину. Кожний дискурс – це один з можливих, альтернативних світів. Феномен дискурсу є вагомим

свідченням достеменності Гайдеггерової тези про мову як домівку буття.
Проілюструємо ці загальні міркування на прикладі вже класичної праці франко-швейцарського лінгвіста і культуролога Патріка Серіо “Аналіз радянського політичного дискурсу”.
Перш за все він звертає увагу на лінгвістичного монстра, абсолютного владику мови, який і визначає значення слів. Оскільки слово, як і вся система комунікації, перебуває в руках вождя, то слова і знаки не можуть мати інших значень, крім тих, що їм офіційно приписуються.
Найвищий політичний авторитет також створює нові слова. Гнучкість слів навмисно використовується вождем для маніпуляції суспільством. Простежується малопомітний зсув від амбівалентності значень у мові до їх помилковості, хибності. Причому владика мови отримує свободу дій: він може створити карту, яка не відповідає жодній території (відверта брехня), і може створити декілька карт для однієї й тієї ж території (подвійна мова). Від референтної нестабільності здійснюється перехід до повної референтної непрозорості. Отже, радянська мова – це оргія слів, система, в якій за словами зникає і перестає існувати реальність. Владика мови досягає успіху не лише у створенні мови, але й у формуванні нового типу реальності – псевдо-реальності. Мова вождя ставить собі за мету знищення будь-яких засобів логічного мислення, і тут Дж. Оруел є невичерпним джерелом натхнення: як і в “новоязі” (“newspeak”) роману “1984”, “офіціозна мова” контролює думку, а відсутність слова у мові не дає змоги використовувати відповідне поняття. Така концепція, що віддалено нагадує доведену до абсурду гіпотезу Сепіра-Уорфа, створює нездоланні бар’єри між мовними системами.
Проте існують люди (П. Серіо називає їх герменевтами), які знають як змінити брехливі слова, щоб показати їхнє приховане значення. Наприклад, “колгосп” – це рабовласницька плантація, яка належить бюрократичному апаратові й управління якою здійснюється за допомогою репресій, “трудовий ентузіазм мас” – це неприхована експлуатація людини державою, “радянська пильність” – страшенний терор, коли у катівнях НКВС гинуть мільйони безневинних людей тощо. Інший спосіб застосування “герменевтичного” підходу – читання поміж рядків, що є ідеальною схемою викривленої комунікації. Така опозиція “офіційної” та “живої” мови призводить до подвійної компетенції, усвідомленої диглосії, певної двомовності носіїв мови. Радянські люди відповідно до ситуації (домашнє чи офіційне спілкування) вибирають той чи інший тип мови.
З указаною особливістю пов’язані ще дві важливі прикметні риси радянського політичного дискурсу. Це “номіналізація” і (російською мовою) “сочинение”, що може бути перекладене як “компонування” або ще точніше – “видумування”, “вигадування”.
Номіналізація – конструкція, де предикативна частина вилучена з головної частини речення. Семантичним підсумком численних номіналізацій, себто заміни особових форм дієслова їхніми похідними, є зникнення суб’єкта, автора тексту.
До цього ж веде й “компонування” або “вигадування”. За цією процедурою, двоє або більше понять вживаються як синоніми, хоча за рамками даного дискурсу вони ними не є. Наприклад: “партія” = “народ” = “комуністи” = “радянські люди” = “все прогресивне людство” тощо. Як і під час номіналізації, тут теж зникає автор і, як наслідок, зникає відповідальність.
Розмаїття номіналізацій та компонувань свідчить, що у радянському політичному дискурсі звучав голос без імені. В цьому дискурсі без суб’єкта голос без імені вторив іншим голосам у безіменній відповіді Іншому, який не згадується, але завжди присутній. Будь-яка мова завжди є відповіддю, відгуком, посиланням або неприйняттям дискурсу Інших. Щодо цього радянський політичний дискурс не був замкненим у просторі. Він не мав зовнішньої жорсткої межі. Тут на імпліцитному рівні неодмінно також з’являється Інший. Присутність дискурсу Іншого може бути виявлена за матеріальними слідами, які відбиваються у мові, насамперед у синтаксисі.
Отже, дискурс – це особливий світ мови, у якому панують свої специфічні закони, діє власна граматика виголошення і замовчування, яка у кінцевому підсумку зумовлена тією чи іншою соціальною “граматикою”. Дискурс, якщо скористатися метафорою Лейбніца, – це один із можливих альтернативних світів, або, за Гайдеггером, – це домівка людського буття.
Розглядаючи різні образи мови, мову як домівку буття людини, дискурс як особливу мову у мові, ми постійно акцентували увагу на проблемі “Я-Інший” у мовному контексті. Це й не дивно, адже у цьому полягає чи не основна специфіка саме філософсько-антропологічного підходу до мови. Проте це питання потребує детальнішого висвітлення.