Партнерство соціальне – специфічна форма соціальних (передусім економічних) відносин між найманими працівниками (в особі профспілок), капіталістами (в особі союзів підприємців) і державою, яка передбачає певний комплекс форм і методів узгодження їх інтересів заради стабільного привласнення більших прибутків і часткового задоволення потреб осіб найманої праці. Умови суспільної злагоди розглядав Ж.-Ж. Руссо, а спосіб узгодження інтересів різних соціальних груп – також Ш. Фур’є, А. Сен-Сімон, Р. Оуен, Дж. С. Мілль, А. Маршалл. Зокрема, Мілль
таким засобом вважав участь найманих працівників у прибутках за допомогою розповсюдження акцій. Своє обгрунтування і певне втілення на практиці П. с. отримало в теорії соціального ринкового господарства та її реалізації (див. Економіка соціально-ринкового типу). Ідеологія П. с. почала домінувати в розвинених країнах світу у 50-60-ті XX ст. в умовах гострої класової боротьби, а одним з її постулатів була відмова від такої боротьби. З цією метою в окремих країнах проводиться державна політика формування власності у трудящих (див. Економіка участі). Реалізація ідеї П. с. значною мірою залежить від виконання державою своїх
соціально-економічних функцій, передусім обсягу соціальних витрат, а також від життєвого рівня найманих працівників, соціальної диференціації та ін. За цими критеріями, в багатьох розвинених країнах нині відсутні економічні передумови для соціальної революції. Завдяки ідеології П. с. та угодницької політики лідерів профспілок значна частина найманих працівників пішла на співпрацю з капіталістами. Це передбачає послаблення тиску власників підприємств, з одного боку, і стримування виступів найманих працівників – з іншого, певне визнання різних соціальних інтересів окремих суспільних груп і надання права участі у соціально-економічних процесах. Так, для регулювання умов і оплати праці на великих підприємствах, де є профспілки, укладаються колективні угоди (див. Колективний договір). В них, зокрема, визначають розміри ставок і окладів, соціальні виплати, організацію охорони праці й техніки безпеки тощо. Основними моделями П. с. є патерналістська (див. Патерналізм) та конструктивне партнерство – передбачає співпрацю на основі узгодження інтересів підприємців і найманих працівників у процесі функціонування та розвитку підприємства. Така модель С. п. характерна для ФРН, Австрії, Швеції, Норвегії. Якщо йдеться про участь держави у П. с., то вона повинна здійснювати раціональне регулювання (див. Державне регулювання підприємницької діяльності), створювати належні умови для розвитку бізнесу. Способами узгодження інтересів суб’єктів П. с. є переговори і спільні консультації; колективні договори та угоди; розв’язання колективних трудових спорів (конфліктів); участь найманих працівників в управлінні підприємством; обмін інформацією тощо; контроль за виконанням спільних домовленостей. Так, у Німеччині та Австрії участь представників робітничих колективів і профспілок в органах управління підприємствами законодавчо закріплена. У Швеції ще 1938 визнано право профспілок на активну участь у веденні тарифних переговорів; з 1972 наймані працівники представлені в директораті підприємств з кількістю зайнятих понад 100 осіб. У Великобританії поєднуються елементи робітничого контролю та участі в управлінні компанією; у скандинавських країнах набули поширення автономні бригади, впроваджується принцип соціалізації прибутків. Після послаблення ролі профспілок (див. Професійні спілки), згасання класової боротьби П. с. у другій половині 70-х XX ст. почало послаблюватись, але водночас почастішали виступи захисників довкілля, прав споживачів та ін., що означало перехід до нових форм П. с. з участю профспілок, учасників антивоєнних рухів. На рівні корпорацій ці організації стали домагатись участі в акціонерній власності з метою трансформації корпорацій у громадянське суспільство. Такі організації намагаються впливати і на діяльність керівних органів ЄС. З розвитком процесів глобалізації виникли організації антиглобалістів, які разом з іншими організаціями спрямовують свої дії проти наймогутніших ТНК. В Україні профспілки реально не захищають інтереси працівників як внаслідок угодовської політики Федерації профспілок України, так і роздробленості профспілкового руху, значного скорочення чисельності, впливу державних органів влади на опортуністичну поведінку лідерів профспілок, аполітичності профспілкового руху та ін. Це зумовлює недієвість П. с. в Україні.
Loading...