Підприємства державні – підприємства, фірми, компанії, які перебувають у державній власності, а їх соціально-економічна природа визначається існуючим типом економічної системи (передусім відносинами власності на засоби виробництва) і характером політичної влади, соціальних, правових, ідеологічних відносин. У політекономічному контексті вони виражають відносини економічної власності між державою (представленою менеджерами цих підприємств) і найманими працівниками та іншими суб’єктами з приводу привласнення необхідного і додаткового
продуктів у всіх сферах суспільного відтворення. Виникли за рабовласницького ладу, де значного розвитку набуло державне кораблебудування з використанням переважно праці рабів. До П. д. у сфері економічної інфраструктури належали іригаційні споруди, водогони. Теоретичним вираженням рабовласницьких відносин економічної власності на П. д. є такі поняття і категорії: позаекономічний примус до праці, виснажлива рабська праця, не нормований, надмірно тривалий робочий день, привласнення додаткового і частини необхідного продукту, рабовласницький державний контроль за процесом праці, державні регульовані ціни
та ін. За феодалізму держава – власник величезних масивів землі, соляних і свинцевих копалень, майстерень з виготовлення зброї, тканин, предметів розкоші, монетного двору, організовувала будівництво нових міст, великих об’єктів економічної інфраструктури. У XIV ст. державі в Україні належало близько 20% міст, які були об’єктом купівлі-продажу. Феодальні відносини економічної власності на П. д. виражалися в таких економічних поняттях і категоріях: економічний і позаекономічний примус до праці, необхідна праця, додаткова праця, одержавлення землі (захоплення королями громадських земель), державні ціни та ін. На нижчій стадії розвитку капіталізму (початок XVI – кінець XIX ст.) держава створювала мануфактури, майстерні, монетні двори, соляні, горілчані, тютюнові монополії, володіла найважливішими промислами з використанням найманої та кріпосної праці. В Росії, Німеччині держава здійснювала будівництво залізниць. На цій стадії виникають державні центральні банки, пошта, телеграф, розширюються мережі державних військових споруд, арсеналів, монетних дворів, об’єктів економічної і частково соціальної інфраструктури. Нерідко держава безоплатно передавала приватному капіталу казенні підприємства з одночасним наданням грошової позики, викуповувала готову продукцію, надавала землю під заводи й шахти та ін.; в окремих країнах (наприклад, у Японії) продавала свої заводи, залізниці за цінами, у 2-3 рази нижчими від їхньої вартості. Частка П. д. на різних етапах розвитку вищої стадії капіталізму в окремих країнах збільшувалася або зменшувалася внаслідок націоналізації чи роздержавлення економіки в період глибоких економічних криз та війн. Кількість П. д. зростала і за рахунок будівництва державою нових підприємств високими темпами. У країнах Західної Європи в 70-х XX ст. (напередодні політики роздержавлення і приватизації) П. д. виробляли 20-30% промислової продукції. У розвитку П. д. як одного з основних елементів державної власності виділяють декілька етапів. Перший етап – використання П. д. як засобу оздоровлення збиткових капіталомістких галузей промисловості (в Англії було націоналізовано збиткову вугільну та інші галузі промисловості, і колишнім власникам виплачено величезні суми, які значно перевищували вартість націоналізованої власності). Другий етап – сприяння розвитку приватного сектора через надання йому товарів і послуг за заниженими цінами. Так, на державній електроенергії в Англії капіталісти в другій половині 60-х економили щорічно не менше 73 млн фунтів стерлінгів; а ціни, що встановлювались урядом Франції на вугілля, становили 60% роздрібних, що стало однією з причин низької фінансової рентабельності за вищої, ніж у недержавних підприємствах, продуктивності. Так, 1971 кожен зайнятий у державному секторі Англії створював приблизно 2500 фунтів стерлінгів національного доходу, а в приватному – 1900 фунтів стерлінгів. Дещо нижча фінансова (а не техніко-економічна) ефективність державного сектора пояснюється тим, що в ньому сконцентровано базові галузі промисловості з високою органічною будовою капіталу, нижчою віддачею. Із загостренням валютної кризи нижчі ціни на продукцію П. д. були певною мірою гальмівним фактором зростання інфляції, змушували монополії орієнтуватися на рівень цін у виробництві товарів-конкурентів. Крім того, існувала необгрунтована методика розрахунків показника рентабельності (при зіставленні приватного і державного секторів брався показник чистого прибутку, але оскільки державний сектор здійснює значні відрахування до державного бюджету, виплачує відсотки із заборгованості, то порівняння за цим показником є некоректним). На думку провідного англійського вченого у цій сфері Р. Прайка, правильно було б оцінювати приватні й П. д. до сплати ними відсотків та інших відрахувань державі. Не цілком точну оцінку прибутковості й рентабельності державних галузей певною мірою спотворює й те, що такі розрахунки враховують величину активів низки галузей у момент їх переходу під контроль держави, що занижує ці показники. На другому (певною мірою і на першому) етапі держава змушена була зміцнювати державний сектор економіки, відновлювати, модернізувати підприємства, інакше, сконцентрований у базових галузях промисловості, він не зміг би забезпечити розширене відтворення сукупного капіталу. П. д. виконують і такі функції, як індустріалізація відсталих регіонів (вирівнювання розвитку регіонів), упровадження екологічно чистих технологій (активніше здійснюють охорону довкілля); є інструментом послаблення гостроти економічних криз, зростання зайнятості, важливим важелем антициклічного регулювання, структурної перебудови економіки, підвищення конкурентоспроможності промисловості, зокрема через збільшення витрат на НДДКР. Суспільна форма П. д. у розвинених країнах – система відносин економічної власності, передусім між вищими чиновниками державного апарату (прямо й опосередковано впливають на господарську діяльність цих підприємств, їх цінову, амортизаційну, торговельну політику та ін.) і вищими менеджерами, з одного боку, та найманими працівниками – з іншого. У результаті формування на П. д. в окремих розвинених країнах світу найорганізованіших загонів найманих працівників (зокрема, у Франції, Англії), вони першими домоглися вищого рівня оплати робочої сили, більшої тривалості оплачуваних відпусток, повнішої гарантії збереження робочого місця, а згодом цього ж домоглися і великі недержавні підприємства, що є свідченням нижчої норми додаткової вартості на П. д., демократичнішого характеру трудових відносин. Тому категорія “капітал” набуває форми державного капіталу, категорія “наймані працівники” розвивається у формі “найманих працівників державних підприємств” та ін. Якісно новими елементами наповнюються специфічні економічні закони капіталізму, виникають нові економічні закони і категорії: закон одержавлення економіки (з виокремленням у його межах закону одержавлення господарського механізму, закону одержавлення продуктивних сил), закон зрощування державної та монополістичної власності та ін.; державне регулювання економіки, в т. ч. державне програмування економіки, одержавлення робочої сили, одержавлення науки, державні ТНК та ін. Розвитку П. д. за капіталізму властива двоїстість, внутрішня суперечливість, поєднання прогресивних і негативних ознак. Так, на першому етапі розвитку П. д. антидемократичні сторони (насамперед викуп державою цих підприємств за надто високими цінами) поєднувалися з прогресивними (наприклад, безоплатна націоналізація підприємств, власниками яких були колабораціоністи). На другому етапі антидемократичний характер їх розвитку переважав (вони слугували капіталу), водночас вони вийшли на рівень передових, технічно найбільш оснащених. На третьому етапі посилилась їх демократична спрямованість, оскільки вони сприяють більшій концентрації осіб найманої праці, тому тут формуються найсвідоміші та найорганізованіші колективи найманих працівників, їх правовий статус створює більше можливостей для контролю за діяльністю адміністрації з боку парламенту і громадськості, робітники націоналізованих підприємств Англії, Франції домоглися значних успіхів у поліпшенні свого становища, умов праці, рівня життя. Водночас у другій половині 70-х XX ст. уряд Великобританії почав переводити П. д. на принципи комерційного госпрозрахунку, а тому значною мірою вони перестали продавати товари і послуги за заниженими цінами, що сприяло зростанню рівня самофінансування П. д., забезпечило їм фінансову рентабельність. Наприкінці 70-х-у 80-х деякими розвиненими країнами прокотилася хвиля роздержавлення і приватизації (в окремих вона переривалася націоналізацією) певних галузей промисловості, підприємств, банківської сфери. Внаслідок цього перестають надходити дешеві товари та послуги від П. д., погіршується стан державних фінансів, оскільки сума витрат держави від прибутків П. д. перевищує виручку від денаціоналізації, а уряду доведеться підвищити податки і державні позики, допомоги із зростанням безробіття. Водночас в деяких країнах після роздержавлення окремих природних монополій та їх акціонування собівартість створеної ними продукції знижувалась. Так, зокрема, сталося в атомній енергетиці США. П. д. у СРСР, в т. ч. в Україні, становили понад 90% сукупної власності, 2004 – менше 20% (бл. 43 тис. підприємств із понад 981 тис.), що значно обмежує можливості раціонального державного регулювання економіки та ін. На відміну від цього, в Китаї, який значно раніше розпочав економічні реформи (1978) і досягнув великих успіхів (до 2003 обсяг ВВП зріс у 7 разів), частка П. д. 2000 становила 35%.
Loading...