Податки на соціальне страхування – податки з фізичних і юридичних осіб, які спрямовуються на фінансування соціальних програм. Уперше окремі форми соціального забезпечення виникли за рабовласницького способу виробництва (піклування про інвалідів війни у Стародавній Греції, про калік, сліпих та інших осіб з фізичними вадами в Афінах). За феодалізму відкривалися будинки для хворих і людей похилого віку. Найбільшу допомогу своїм членам, яких спіткало лихо, надавали ремісничі цехи. Соціальне страхування (а отже, і П. на с. с.) набуло поширення
за капіталізму. Державне соціальне страхування виникло в Німеччині у 80-х XIX ст. Джерелом фінансування були внески робітників, частково витрати підприємців у формі страхових премій і дотацій, дотації муніципальних органів і держави. Німеччина також першою запровадила страхування із старості. Для отримання пенсій обов’язковою була сплата найманими працівниками внесків, що характерно і для сучасності (див. Пенсії). У загальній сумі податкових надходжень частка П. на с. с. у США за 1980-2001 збільшилась з 22 до 24,6% (в т. ч. з найманих працівників – з 9,2 до 10,8%, підприємств – з 11,9 до 12,5%); у Франції – відповідно 42,7 і 36,3% (11,2
і 9,0%, 28,4 і 24,9%); в Німеччині – 34,4 і 39,8% (15,3 і 17,5%, 18,4 і 19,5%); Японії – 29,1 і 37,7% (10,2 і 15,1%, 14,8 і 18,8%); у Великобританії – 16,7 і 17% (6,4 і 6,8%, 10,1 і 9,6%). Водночас внески підприємців, як правило, включаються у витрати виробництва і перекладаються на споживачів. Такі податки у формі виплат частини заробітної плани вперше виникли в 30 – 40-х XX ст. у США за часів президентства Ф. Рузвельта. В одних країнах внески підприємців нині значно перевищують виплати найманих працівників; в других – такі внески приблизно збігаються (в Англії, Німеччині, США, Японії та ін.); в третіх – такий податок з найманих працівників значно перевищує внески підприємців (Данія); в четвертих – соціальні внески підприємців взагалі відсутні (Австралія, Нова Зеландія); в п’ятих наймані працівники зовсім не сплачують П. на с. с. (Швеція). Фінансування соціальних витрат здійснюється шляхом безпосереднього спрямування П. на с. с., по-перше, на реалізацію соціальних цілей; по-друге, у фонди соціального забезпечення, в яких вони нагромаджуються і таким чином створюються певні резерви для майбутніх соціальних витрат держави. До таких фондів належать пенсійний, фонд страхування від хвороб, фонд страхування від нещасних випадків, фонд виплати безробітним та ін. Причому на перші два фонди у багатьох розвинених країнах припадає від 60 до 90%. Подохідний податок у цих країнах є також податком на заробітну плату, але в нього, крім цього, також входить оподаткування інших особистих доходів – відсотків за депозитами, дивідендів та ін. На початку XXI ст. у 29 розвинених країнах, які входять до ОЕСР, частка П. на с. с. у загальних податкових надходженнях становила бл. 28%, подохідного податку – бл. 30%, тоді як у країнах ЄС відповідно 32 і 24%, у США – 24 і 41%, в Японії – 38 і 19%. У США на початку XXI ст. верхня межа П. на с. с. у пенсійні фонди із заробітної плати найманих працівників становила 7,65% (таку ж частку виплачували і підприємці); у Німеччині – за умов рівності внесків, утримуваних з найманих працівників і підприємців, виплачувалось 19% у пенсійний фонд, 6,5% у фонд зайнятості, 13,5% у фонд страхування від хвороб; в Англії ставка П. на с. с. з найманих працівників становила 10%, якщо зарплата становила від 87 до 575 ф. ст. на тиждень (за зарплати, нижчої і вищої від цієї межі, такий податок не встановлювався). Найвищі ставки П. на с. с. в Нідерландах (25,2%) і в Україні (37%).
Loading...