Головна ⇒ 📌Довідник з політології ⇒ Порівняльна політологія

Порівняльна політологія

Політологічний словник

Порівняльна політологія – система знань, що сформувалась як окрема частина політичної науки або політології. Порівняння як метод політичного дослідження є таким же давнім, як і вивчення політики. Порівняння стояло у колиски соціальних наук взагалі і політичної думки зокрема: ним користувався вже Аристотель, коли разом зі своїми учнями досліджував суспільно-політичний устрій 158 давньогрецьких міст – полісів.

Виокремлення політології як академічної дисципліни відбулася на рубежі XIX – XX ст., насамперед

у Сполучених Штатах Америки, пізніше у західноєвропейських країнах і лише в середині 60-х років – у Радянському Союзі.

Порівняння у політичних дослідженнях – не тільки один із рядових методів дослідження, а й дослідницька стратегія, орієнтація на яку дала змогу політичній науці загалом отримати визнання.

Друга половина XIX ст. характеризується увагою до порівняльного політологічного дослідження, і основи методології порівняння, розроблені тоді, здійснювали вплив на цю галузь науки аж до середини 40-х років XX ст. Цей час можна охарактеризувати як етап становлення П. п. як самостійної галузі в рамках політичної

науки.

При цьому слід мати на увазі, що, по-перше, американська політична наука і порівняльна політологія починалися із спадковості дослідницьких традицій Європи, і, по-друге, саме в США порівняльна політологія сформувалась і в подальшому стала здійснювати дедалі більший вплив на європейські дослідження.

У 30-40-х роках XX ст. П. п. впевнено посідає місце однієї з основних галузей політичної науки. Цьому сприяв ряд обставин. По-перше, протягом 30-40-х років якісно змінилася у світовому співтоваристві роль Сполучених Штатів Америки. США стали лідером вільного світу, однією з двох над держав, що зумовлювало необхідність політиків і вчених цієї країни уважніше ставитися до того, що відбувається за океаном. Йшлося про розширення географічного кругозору політичної науки. По-друге, на початку 30-х років виникли диктаторські режими: в Італії став при владі Муссоліні, в Німеччині – Гітлер. Поряд з демократичними режимами виникла потреба вивчати і тоталітарні і, відповідно, мати концептуальні засоби такого аналізу. По-третє, ця потреба не зникла і після Другої світової війни. Основним противником США на міжнародній арені залишилася наддержава – СРСР. Соціалістичні режими встановилися в державах Центральної і Східної Європи, Китаї, ряді країн Азії і Латинської Америки. Після 1945 р. почали з’являтися нові незалежні держави – колишні колонії. їхній суспільний устрій відрізнявся від устрою владних структур США і Західної Європи. Усе це потребувало розширення концептуальних меж політичної науки.

У перші два десятиріччя свого існування політологія вивчала політичні інститути – структури виконавчої влади, парламенти, судову систему, політичні партії. Цей період визначають як інституціональний підхід. Пізніше на зміну йому приходить біхевіористський підхід, в основі якого аналіз політичних явищ за допомогою спостереження за поведінкою індивідів і груп, які з них складалися. Йдеться про метод, який давав би змогу бачити політичні відносини крізь призму переживань людей, які в них беруть участь. На початку 50-х років у порівняльній політології широко використовується структурно-функціональний аналіз. Структурно-функціональний аналіз – це встановлення структури суспільства (або будь-якої його сфери) і подальше вивчення функцій, що виконують її елементи. Структурний функціоналізм дав змогу включити в поле порівняльного аналізу ряд країн Азії, Африки і Латинської Америки. Перехід від вивчення традиційного суспільства до вивчення сучасного суспільства сприяв виникненню теорії модернізації. Власне кажучи, перехід від “традиційності” до “сучасності” і називають модернізацією (інколи в такому значенні і використовується термін “розвиток”).

Друга половина 60-х років – не кращий період у розвитку США і Західної Європи. Саме в цей час відбувалася безперспективна у В’єтнамі війна, яку безуспішно вів західний лідер, і політичний процес чорношкірих американців, які відстоювали свої громадянські права. Західноєвропейські країни стали свідками масових молодіжних хвилювань. Країни “третього світу” дедалі рішучіше виступали проти використання західної моделі розвитку.

Порівняльна політологія виявилась особливо чутливою до зрушень, які відбулися в суспільній свідомості. Під вогонь критики порівняльної політології потрапили її теоретичні підвалини: структурний функціоналізм, який, на думку опонентів, зосереджуючись на проблемі стабільності, виживання системи, виявився неспроможним проаналізувати конфлікт, що став серцевиною політики; теорія модернізації як основний недолік цієї теорії (відзначався її євроцентризм, визнання єдино правильною європейсько-американської цивілізації).

Критика наприкінці 60-х років теоретичних підвалин порівняльної політології спричинила глибоку кризу останньої, яка тривала близько півтора десятка років. Криза змусила багатьох компаративістів зосередитися на розробці теоретичних основ методології і технічному аспекті застосування самого порівняльного методу. У 70-х роках на перший план виходять дві взаємопов’язані теорії в галузі методології порівняльних політичних досліджень: теорія раціонального вибору і неоінституціоналізм. На нинішньому етапі теорія раціонального вибору і неоінституціоналізм багато в чому визначають обличчя політичної науки. Та лише дослідницька практика покаже, наскільки обгрунтовані претензії теорії раціонального вибору на методологічне лідерство в політології.

Незважаючи на відносну молодість, П. п. пройшла досить складний шлях розвитку. Відбувся поступовий перехід від вивчення формальних інститутів правління до аналізу реальних політичних процесів.

В Україні порівняльний (компаративний) метод набуває дедалі більшої популярності в рамках становлення вітчизняної школи П. п. На нинішньому етапі цю школу найповніше репрезентують наукові студії, започатковані на базі Інституту політичних і етнонаціональних досліджень HAH України. Використання цього методу дало можливість осягнути політичну систему сучасної України в її цілісності, показати трансформацію політичних систем у країнах СНД і Балтії, Центральної і Східної Європи порівняно із тим, як відбувається цей процес в Україні. Вийшов друком ряд колективних і одноосібних монографій.

Голосов Г. В. Сравнительная политология: Учебник. – 2-е изд., перераб. и доп. – Новосибирск, 1995; Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. – К., 1997; Чилкот Рональд. Теории сравнительной политологии. В поисках парадигмы / Пер. с англ. – М., 2001.

Ф. Рудич