Головна ⇒ 📌Довідник з філософії ⇒ Принцип “cogito ergo sum” (“мислю, отже існую”) як фундаментальний для європейської культури

Принцип “cogito ergo sum” (“мислю, отже існую”) як фундаментальний для європейської культури

Філософія світ людини

Свідомість та самосвідомість як даність та як проблема

Принцип “cogito ergo sum” (“мислю, отже існую”) як фундаментальний для європейської культури
Становлення та розвиток європейської культурної традиції, особливо починаючи від Нового часу, пройшло під знаком домінування у ній цілком певних тенденцій і рис. А саме – йдеться про те, що на перший план у ній вийшла і стала домінувати думка, згідно з якою в центрі людського світу міститься розум. Тобто облаштований цей світ за принципом свідомості, яка,

за класичним гегелівським підходом, зводиться до мислення, а мислення – до рефлексії, тобто самосвідомості. Світ сам по собі не існує, а об’єктивність є нічим іншим як своїм іншим мисленням. Відтак пафосом цієї класичної філософії XVII-XIX століть є спрямованість на системну цілісність, завершеність та моністичність, що базується на глибокій вірі у природну впорядкованість світобудови, якій органічно притаманні доступні раціональному осягненню гармонія і впорядкованість. Представники класичної філософії буквально зачаровані ідеєю простого, раціонального облаштування світу, що ніби випливає із деяких самоочевидних

постулатів розуму, постійно залученого до створення предметів і структуризації світу.
Вперше вихідні орієнтири такого підходу були закладені ще Р. Декартом. Осмислюючи структури людського світу, він висунув на перший план самосвідомість, визначаючи свідомість як внутрішнє споглядання суб’єктом змісту власного світу, субстанцію, відкриту лише для суб’єкта споглядання, котра протистоїть просторовому світові. Людина може пізнавати зовнішній світ лише за умови, що водночас у самому собі, у власній свідомості схоплює ту пізнавальну операцію, завдяки якій цей світ осягається. Саме тут була закладена центральна для усієї класичної філософії XVII-XIX століть позиція індивіда, що орієнтується у світі лише завдяки власній самосвідомості, стверджена автономна індивідуальна людська свідомість (а відтак – раціональність та доцільність) як обов’язкова осьова координата, модель чи то індивідуального процесу життя, чи суспільного устрою і світопорядку. Причому всі ці засадничі позиції базувалися на діяльнісному підході до світобудови, на ствердженні діяльності й активності як висхідних у світі культури, а сама людська діяльність інтерпретувалася й ототожнювалася за своїми рушійною силою і кінечним результатом через різноманітні акти свідомості та самосвідомості. І незалежно від того, були це різновиди класичних раціоналізму чи сенсуалізму, всіх їх об’єднував потяг до образу саме чистої та універсальної свідомості, орієнтація на максимально де суб’єктивований, а відтак і загально – значущий, здатний до відтворення, раціонально контрольований внутрішній досвід. А зворотним боком такого підходу були віра і настановленість на максимально прозорий, до найглибших закутків сцієнтистськи вивірений і облаштований світ, у якому просто не існує проблеми особистісної самореалізації (бо ж кому це було доступно такою максимальною мірою як не інтелектуальній еліті XVII-XIX століть). Це була віра не лише у можливість досягнення суспільної гармонії та рівноваги нині, але й у перспективі, тобто цей тип світосприймання характеризувався цілковитою вірою в безкінечний поступ, рожевим оптимізмом.
Але вже від середини XIX століття й особливо із приходом століття ХХ-го в усе більш гострій формі постала низка питань, які або ж не стояли перед класичним раціоналізмом, або ж різко загострилися в умовах наростання зовсім нових колізій, проблем і суперечностей. З-поміж них можна виокремити такі питання: чому світ не може ніяк облаштуватися у форми розумної організації, а, навпаки, все більше занурюється у нові й нові проблеми; чому самосвідоме судження як визначальна, здавалось би, вісь буття не має жаданої влади над реальністю. Ці питання випливають із багато в чому гіркого соціального досвіду XX століття, а також із внутрішньо суперечливих зрушень загальнопланетарного масштабу, пов’язаних із переходом від індустріальної доби до постіндустріальної, від модерну до постмодерну в культурі.
Гостро постають питання про виправданість гіперактивізму як панівної донині світоглядної настановленості на прогрес, економічне зростання за будь-яку ціну, про узгодження останнього з усією гамою напрямів ствердження людської суб’єктивності. Йдеться про суперечності між всеосяжною експансією суб’єкта і межею допустимих перетворень у довкіллі та щодо самих себе; між ідеєю повноцінного індивідуального існування та небаченим до XX століття знеціненням індивідуального людського життя. Велике занепокоєння викликає і поширення технократизму, тобто досягнення мети на якійсь одній ділянці людського буття, не враховуючи усієї сукупності можливих (як правило – негативних) наслідків, а також соціальна інженерія, намагання при розв’язанні надзвичайно складних, системних проблем суспільного буття знайти прості, лобові, однолінійні рішення.
Значно впливають на антропо – та соціокультурну ситуацію процеси “омасовлення”, стереотипізації, деперсоналізації, коли відбувається знецінення усієї багатоманітності людської суб’єктивності, заретушовується полісуб’єктивність людської життєдіяльності й полісемантичність смислоутворення у царині культури. Неабияке значення мають і процеси маргіналізації, порушення органічності тих чи інших галузей самореалізації людської особистості.
На тлі різноманітних проявів упродовж усього XX століття кризового стану, який час від часу то затихає, то розгортається із новою силою (в економіці, суспільних стосунках, політиці, духовній та екологічній сферах), його глибинний, сутнісний смисл можна охарактеризувати як кризу ідентичності. Йдеться про кардинальне порушення органічності усіх складових людської життєдіяльності, про втрату надійних, усталених, освячених традицією, раціонально вивірених життєво значущих орієнтирів у всьому універсумі людського буття: на рівні соціальних структур, культури, окремого індивіда, його мислення, системи вартостей і уподобань, моральних імперативів, психічного здоров’я тощо.
Отже, підсумовуючи, слід зазначити, що наприкінці XX століття людство опинилося в ситуації кризи просвітницької світоглядної настановленості, спричиненої марністю сподівань на реалізацію засадничих принципів класичного раціоналізму, до того ж усе це помножилось на низку глобальних проблем і вилилось в антропологічну кризу взагалі як процесу (чи принаймні можливості) безповоротного зламу чогось життєво важливого у самій людині у зв’язку зі зруйнуванням цивілізаційних засад процесу життя у цілому. Ще ніколи в історії людина не ставала настільки проблематичною для себе, як у XX столітті, “коли вона більше не знає, ким вона є, проте водночас знає, що вона цього не знає”.