Приватизації концепції – концепції різних напрямів, шкіл і течій економічної теорії щодо необхідності переходу державної власності (в т. ч. муніципальної, регіональної, комунальної) до приватних осіб чи у сімейну власність. На думку американського економіста Т. Розбарда, приватизація за сучасних умов є необхідною, оскільки приватна власність ефективніша, забезпечує товарами і послугами кращої якості та за нижчими цінами, створює можливість гармонійного та узгодженого розподілу ресурсів, благ, не призводить до конфліктів, а державна власність
– навпаки: спричиняє хаос у розподілі ресурсів, менш ефективна, гальмує приватне підприємство, породжує конфлікти. А. Шляйфер пов’язує економічну ефективність приватизації з відновленням первісних прав приватної власності, які, однак, в історичному контексті не були первісними. Цю концепцію підтримують лідер чиказької школи політичної економії М. Фрідмен та інші представники неокласичного напряму. До аналогічних звинувачень на адресу державної власності, проповідування необхідності її приватизації та практичних кроків у цьому напрямі вдавалися уряди США, Великобританії та деяких інших країн. Однак,
як засвідчує практика націоналізації промисловості у країнах Західної Європи після другої світової війни, до рук держави перейшли передусім збиткові базові та капіталомісткі галузі, розвиток яких не міг забезпечити приватний капітал. Ці галузі згодом було модернізовано (завдяки впровадженню досягнень науково-технічного прогресу у виробництво, інвестиціям з державного бюджету та ін.), що зумовило значне зростання продуктивності праці, економічної ефективності. Після приватизації було скасовано низку обмежень у сфері комерційної діяльності державних компаній (наприклад, вкладання капіталів у прибуткові проекти), вони перестали бути донорами приватного сектора, відбулася капіталістична “раціоналізація” їхньої діяльності, що зумовило підвищення їх рентабельності. Державна власність мала й певні недоліки: бюрократичний контроль, певна політизація виробництва (наприклад, фінансування виборів окремих політичних партій), відсутність чітких цілей та ін. Представники кейнсіанського та інституціонального напрямів сучасної економічної теорії (Дж. Гелбрейт, Дж. Робінсон та ін.) стоять на протилежних позиціях. Вони не вважають приватну власність найдосконалішою формою організації виробництва, обстоюють оптимальне розширення державної власності, в т. ч. через націоналізацію військово-промислових концернів. Процеси, що відбуваються з державною власністю у розвинених країнах, неправомірно називати лише приватизацією, оскільки роздержавлення (перехід в інші, а не лише у приватну, форми власності) в них поєднується з приватизацією. З переходом державної власності з акціонерну в ній поєднуються процеси формування колективної власності (колективізація державної власності, перехід значної частки акціонерного капіталу в колективну власність) і приватизації (перехід частини акцій до приватних осіб). Дж. Стігліц розглядає приватизацію як процес перетворення державних підприємств на приватні, але не розмежовує приватизацію і роздержавлення. Спроби охарактеризувати роздержавлення і приватизацію лише як процес приватизації зумовлені пануванням одного зі стереотипів у західній економічній науці – про існування в економічній системі лише двох типів власності (державної та приватної) та ігнорування колективної власності. Його поділяють і російські економісти В. Медведєв, П. Буніч, Р. Євстігнєєв, характеризуючи всі перетворення, що відбуваються з відносинами власності в Росії, як приватизацію, а також окремі українські вчені. Недостатньо обгрунтовані погляди тих економістів, які ототожнюють роздержавлення і приватизацію. Важливим є визначення оптимальних меж приватизації та реальної частки державної власності, що має залишитися в руках держави. Найбільш конструктивною у цьому питанні є думка тих авторів, які стверджують, що частка державної власності у засобах виробництва в країнах СНД повинна сягати 30%. У розвинених країнах вона може бути значно нижчою, оскільки механізми державного регулювання економіки в них ефективно взаємодіють з наддержавним, з ринковими важелями саморегулювання, з монополістичною планомірністю, з одержавленням бл. 50% ВВП, сформовано структуру та інфраструктуру ринку та ін. З огляду на те, що такі умови в Україні відсутні, надмірне зниження частки державної власності призвело до зникнення матеріальних передумов активної державної економічної політики, до переважання ринкових важелів регулювання економіки, що посилює нерівновагу економічної системи. Пріоритетною формою розвитку власності в процесі роздержавлення і приватизації повинна стати трудова колективна власність, оскільки саме в ній колективний характер праці діалектично поєднується з колективним привласненням, починає діяти колективний економічний інтерес, який органічно узгоджується з індивідуальними інтересами працівників.
Loading...