ПСИХОЛОГІЧНА КОРЕКЦІЯ СІМЕЙНИХ СТОСУНКІВ: ПСИХОЛОГІЧНЕ КОНСУЛЬТУВАННЯ І ПСИХОТРЕРАПІЯ – ПСИХОЛОГІЧНА ДІАГНОСТИКА СІМ’Ї

ПСИХОЛОГІЯ СІМ’Ї

Розділ II

ДІЯЛЬНІСТЬ ПРАКТИЧНОГО ПСИХОЛОГА ЩОДО НАДАННЯ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ДОПОМОГИ СІМ’Ї

Тема 5

ПСИХОЛОГІЧНА КОРЕКЦІЯ СІМЕЙНИХ СТОСУНКІВ: ПСИХОЛОГІЧНЕ КОНСУЛЬТУВАННЯ І ПСИХОТРЕРАПІЯ

– Відмітні риси психологічного консультування і психотерапії.

– Принципи психологічного консультування сім’ї.

– Механізми психологічної корекції сімейних стосунків.

– Особливості використання методів і прийомів сімейного консультування.

– Доцільність застосування сімейної психотерапії.

–

Принципи і стадії процесу сімейної психотерапії на основі різних підходів.

Психологічна допомога сім’ї найчастіше подається через Типологічне консультування або Психотерапію, що спрямовані на вирішення психологічних проблем сім’ї за допомогою структурованого діалогу між консультантом і клієнтом. При цьому під Психологічним консультуванням розуміють насамперед вплив, спрямований на корекцію міжособистісних стосунків клієнта в сім’ї. Психотерапія орієнтована переважно на вирішення глибинних особистісних проблем, які коріняться в більшості утруднень клієнта, що виникають у міжособистісних

стосунках з іншими членами сім’ї. Залежно від орієнтації психологічної допомоги розрізняють такі Види психологічного консультування сім’ї :

– подружнє;

– спільне дітей і батьків;

– батьків з приводу проблем дітей;

– сім’ї, один із членів якої серйозно хворий (соматично або психічно);

– тих, хто бере шлюб;

– тих, хто розлучається.

Консультування класифікують також за Тривалістю (разова, короткострокова, тривала) і Характером допомоги (просвітницько-рекомендаційна, діагностична, власне психологічна консультація) .

Основна Мета психолога, який здійснює консультування, – допомогти клієнтові віднайти шляхи і засоби розв’язання проблем, пов’язаних з утрудненнями в міжособистісних стосунках із членами сім’ї.

Для того щоб досягти цієї мети, психолог повинен розв’язати такі Завдання :

– розібратися в суті проблеми, допомогти клієнту зняти емоційне напруження, краще усвідомити ситуацію, що склалася, застосовуючи рефлексивне вислуховування клієнта;

– розширити уявлення клієнта про себе, проблемну сімейну ситуацію, навколишню дійсність загалом, у результаті чого він починає по-новому бачити й оцінювати ситуацію, намагається знайти альтернативні варіанти поведінки в ній;

– допомогти клієнтові взяти на себе відповідальність за власний “внесок” у сімейну ситуацію;

– підтримати у клієнта віру в себе, готовність реалізувати виявлені способи подолання сімейних проблем насамперед через зміну власного ставлення до них і власної поведінки.

Розв’язати ці завдання можливо, дотримуючись певних Принципів :

– Добровільності, що означає власне бажання клієнта звернутись до психолога і, отже, орієнтацію його на сприйняття психологічної допомоги;

– Конфіденційності, тобто заборони передавати інформацію іншим особам без згоди клієнта (за винятком випадків, коли йдеться про загрозу життю і здоров’ю або клієнта, або інших людей, про що клієнт попереджається одразу);

– Доброзичливості, емпатійного ставлення до клієнта, уміння уважно й активно вислуховувати іншу людину, виявляючи до неї повагу, зацікавленість у її долі;

– Безоцінного ставлення до клієнта, уміння сприйняти його таким, яким він є, оцінюючи, але не засуджуючи його норми і цінності, життєві правила, оскільки розширити уявлення людини про навколишнє середовище можна, спираючись тільки на його власні уявлення;

– Відмови від поради, від того, щоб брати на себе відповідальність за все, що відбувається в сім’ї клієнта, у противному разі у клієнта замість активного намагання вирішити проблему може сформуватися пасивне ставлення до неї; при цьому будь-які невдачі можуть приписуватись консультантові, що підриває його авторитет;

– Уникнення дружніх стосунків з клієнтом з метою збереження об’єктивної і відстороненої позиції, необхідної для ефективного вирішення проблем клієнта;

– Правоти клієнта, неможливості списати неуспішне консультування на неправильну гру клієнта, його впертість, неточне тлумачення проблем тощо.

У результаті психолог-консультант створює атмосферу доброзичливої довіри і як компетентніша у проблемі людина (завдяки професійній навченості) допомагає клієнтові віднайти шляхи її вирішення, подолати труднощі сімейного життя.

Психолог Ю. Альошина вирізняє кілька груп Методів і прийомів психологічного консультування сім’ї: загальні навички психологічного впливу; неспецифічні прийоми роботи консультанта; спеціальні прийоми і методи психологічного консультування.

Загальні навички психологічного впливу пов’язані насамперед з дотриманням правил ведення консультативного прийому на основі етичних і професійних норм і принципів. При цьому вербальна і невербальна поведінка психолога допомагає створити сприятливий психологічний клімат бесіди, конструктивно проаналізувати ситуацію, з’ясувати істинні причини виникнення проблеми, сформувати у клієнта впевненість у дієвості психологічних рекомендацій і бажання скористатися ними. Недостатнє оволодіння психологом відповідними навичками консультаційної бесіди може призвести до типових помилок :

– не встановлено необхідного психологічного контакту, що перешкоджає створенню атмосфери доброзичливості і довіри;

– перехід до вирішення проблеми без достатнього вивчення її сутності, подання рекомендацій, що ігнорують мотиви й інтереси клієнта;

– авторитарність щодо співрозмовника, нав’язування йому своєї думки, невміння вислухати, створення перешкод для роз’яснення й обгрунтування клієнту свого погляду;

– ставлення клієнту прямих запитань з метою одержання інформації для перевірки своєї точки зору, коли мотиви розпитування не зрозумілі співрозмовнику;

– жорстка прихильність попередньо сформульованій гіпотезі і “підштовхування” співрозмовника до неї шляхом ставлення відповідних запитань.

Неспецифічні прийоми роботи психолога-консультанта припускають використання різних технік і завдань, спрямованих на розв’язання завдань психологічного консультування незалежно від його цілей.

Наприклад, домашні завдання клієнтам (ведення щоденника самоспостереження; завдання, які передбачають бесіди на задані теми, що їх мають вести члени сім’ї протягом певного часу; завдання фіксувати за заданим планом позитивних і негативних реакцій на дії інших членів сім’ї; завдання застосовувати певний час ті форми спілкування, відсутність яких призвела до складної сімейної ситуації) допомагають їм закріпити позиції і навички, засвоєні під час консультування.

Запитання, сформульовані так, щоб відповідь на них припускала зміну позиції клієнта до його проблеми (наприклад, розповісти про сімейні відносини з погляду іншого члена сім’ї), стимулюють розвиток ширшого уявлення клієнта про ситуацію.

Аналогічний ефект дає використання “техніки парафразу”, що полягає в перефразовуванні скарги клієнта з метою зменшення її негативного звучання, додавання їй позитивного відтінку (наприклад, скаргу на неслухняність дитини можна трактувати як прояв самостійності дитини, що дуже важливо для її майбутнього життя).

Спеціальні прийоми і методи психологічного консультування спрямовані на розв’язання конкретних завдань сімейного консультування. Так, використання “техніки списків” грунтується на тому, що важливим показником сприятливого сімейного клімату є спільне проведення дозвілля, що викликає задоволення членів сім’ї. Завдання консультанта – знайти у подружжя спільні інтереси й орієнтувати їх на виконання загальної справи, обговоривши й усунувши всі можливі перешкоди і труднощі. З цією метою, попередньо пояснивши подружжю, що і навіщо кожний робитиме, психолог пропонує кожному з них записати на окремому аркуші паперу те, що його було б цікаво і приємно робити на дозвіллі.

0тримавши від подружжя два списки, консультант намагається знайти спільні справи, які подружжя могло б робити разом найближчими днями, а якщо спільних інтересів практично немає, запропонувати компромісний варіант.

Аналогічно застосовують ” техніку контрактів”, коли подружжя (або інші члени сім’ї) на окремих аркушах записують вимоги і побажання стосовно один одного.

Схема процесу психологічного консультування Передбачає сім фаз (рис. 5.1).

Рис. 5.1. Схема процесу психологічного консультування (за Р. Кленером )

Перша фаза – створення клімату, що забезпечує успішне консультування шляхом вираження психологом позитивних установок на клієнта, переконання його в щирій зацікавленості у вирішенні проблеми і бажанні допомогти.

Друга фаза – створення своєрідного “катарсису”, який виникає внаслідок того, що клієнтові надається можливість висловитися з проблеми, звільнитися від негативних емоцій.

Третя фаза – усунення (по можливості) деструктивного фону через осмислення проблеми і переорієнтацію клієнта на позитивне, що є в цій ситуації.

Четверта фаза – постановка консультантом діагнозу, тобто з’ясування причини звернення клієнта в консультацію, про що клієнтові не повідомляється.

П ‘ ята фаза – психолог допомагає клієнту самостійно поставити “діагноз” проблемної ситуації.

Шоста фаза – клієнт має усвідомити наявні варіанти вирішення проблеми і вибрати один з них. При цьому всі рішення клієнт повинен приймати самостійно, бо тільки тоді він почуватиметься відповідальним за власні вчинки і не відмовиться від прийнятого рішення в разі труднощів, що виникнуть.

Сьома фаза – закріплення мотивації щодо виконання прийнятого рішення.

Ця схема може змінюватися залежно від тривалості і характеру консультування.

Консультації просвітницько-рекомендаційного характеру грунтуються на психодіагностиці клієнта, членів його сім’ї і здійснюються здебільшого для молодих людей, які беруть шлюб, молодих родин у період адаптації, батьків, які відчувають труднощі у вихованні дітей.

Таке консультування відбувається поетапно:

1. Знайомство з клієнтом, встановлення психологічного контакту з ним з метою зміцнення його мотивації щодо психологічного консультування.

2. Початок консультативної бесіди, коли клієнт називає причину звертання в консультацію, тобто скаргу, до структури якої входять :

– Локус скарги – суб’єктний (на кого скаржиться клієнт: на дитину; на подружні відносини; на сімейну ситуацію загалом; на особисті проблеми; на третіх осіб, що мають стосунок до сім’ї) і об’єктний (на що скаржиться клієнт: на порушення здоров’я; на дитину чи на інших членів сім’ї; на рольову поведінку членів сім’ї, що не відповідає їх віку, статі, статусу; на індивідуально-психологічні особливості членів сім’ї; на психологічний клімат у сім’ї; на об’єктивні життєві обставини);

– Самодіагноз – пояснення клієнтом причини сімейних труднощів, що побічно свідчить про ставлення до них клієнта і їх можливе джерело, про його уявлення про себе і сімейні взаємини;

– Проблема клієнта – клієнт зазначає, що хотів би змінити, але не може або не впевнений у правильності своїх дій;

– Запит – формулювання того, на яку допомогу розраховує клієнт (емоційну підтримку, надання інформації, формування позицій, навчитись впливати на членів сім’ї тощо).

На цьому етапі психолог здійснює первинну діагностику, тобто складає враження про клієнта на основі аналізу його вербальної і невербальної поведінки, що дає змогу виявити явний і прихований зміст скарги, її підтекст, ставлення до особи, на яку клієнт скаржиться, до консультанта.

При цьому консультанта клієнт може вважати союзником, що здатний допомогти у вирішенні сімейних проблем, або особою, на яку можна перекласти відповідальність за складну ситуацію.

Клієнт може також бути орієнтований насамперед на те, щоб встановити певні стосунки з консультантом, а не змінити ситуацію, з якою він звернувся до консультанта.

У результаті первинної діагностики психолог визначає можливість подання клієнтові психологічної допомоги або направляє його до інших фахівців, висуває первинну гіпотезу про сутність проблеми клієнта і його родини.

3. Психодіагностичне обстеження клієнта. Здійснюється на основі результатів первинної діагностики з використанням методик, за допомогою яких діагностують особливості особистості того, хто отримує консультацію, членів його сім’ї, сімейних стосунків тощо (див. тему 4).

4. Завершальна частина консультування. За результатами психодіагностичного обстеження в активній взаємодії з клієнтом психолог ставить психологічний діагноз причин проблемної ситуації, складає прогноз розвитку сімейних стосунків, складає програму дій щодо профілактики і розв’язання проблемних сімейних ситуацій, а клієнт мотивується на реалізацію прийнятого рішення у практиці сімейних стосунків.

Консультації, що мають Власне психологічний характер, пов’язані насамперед з корекцією установок, стосунків, поведінки клієнта. При цьому психолог може використовувати спеціальні техніки (наприклад, елементи психодрами), спрямовані на розширення уявлень клієнта про себе і сімейну ситуацію. У такому консультуванні вирізняють первинний прийом, коли психолог вислуховує скарги клієнта, визначає його проблему за допомогою певних психодіагностичних процедур, а також цілі і завдання подальшої роботи.

На другому етапі консультування клієнт залучається до активного і глибокого осмислення своїх проблем. З цією метою психолог використовує спеціальні вправи і завдання, при виконанні яких з’ясовують

Ся почуття, переживання клієнта, програються різні альтернативні варіанти взаємин клієнта з членами сім’ї з метою підготовки його до змін своєї поведінки.

На заключному етапі консультування психолог підбиває підсумки виконаної роботи, відзначає досягнення клієнта, заохочуючи його на подальші конструктивні кроки.

У разі потреби (і бажання клієнта) здійснюється психологічна корекція глибинних особистісних проблем клієнта, що спричинили його сімейні труднощі. Механізмами психологічної корекції є Базисні та Психотехнічні засоби (організація спілкування, моделювання досвіду реальної життєдіяльності, практики нових соціальних стосунків, удосконалення механізмів переживань, відчуття тощо) і Спеціальні психотехнічні дії (техніка безоцінного, емпатійного слухання, техніка психодрами та ін.).

Така психологічна корекція сім’ї (найчастіше пов’язана з медичною психологією) потребує від психолога особливих Навичок: спостереження, що дають змогу фіксувати усвідомлювані та неусвідомлювані ефекти сімейних взаємин; Концептуальних, за допомогою яких відбувається теоретичне осмислення ідентифікованих сімейних проблем; Виконавчих, що дають змогу оптимально впливати на процес сімейної взаємодії. Зазначені навички виробляються під час спеціальної підготовки, оволодіння основами Сімейної психотерапії, під якою слід розуміти комплекс терапевтичних методів і прийомів, спрямованих на лікування пацієнтів через сім’ю, а також на оптимізацію сімейних стосунків.

При цьому психотерапія подружніх стосунків може грунтуватися на Моделі Дж. Домініана, до принципових положень якої належать:

– шлюб складається з комплексу стосунків (фізичних, емоційних, соціальних, інтелектуальних, духовних), кожний з який може бути порушений;

– шлюб має власний життєвий цикл, і на певних фазах його розвитку можуть виникнути певні проблеми (див. тему 1).

У сімейній психотерапії існує кілька Підходів, найвідомішими з яких є такі :

– Психодинамічний, що грунтується на аналізі неусвідомлюваних бажань і психологічних проблем, пережитих на ранніх етапах онтогенезу; досягненні інсайту – усвідомлення того, як невирішені в минулому проблеми впливають на сімейні стосунки, виникнення неврозів і неконструктивної поведінки членів сім’ї;

– Еклектичний, що інтегрує методи і прийоми особистісно-орієнтованої і поведінкової терапії, методи, які грунтуються на лікувальному ефекті навіювання (аутогенне тренування, медитація, гіпноз);

– Системний, який грунтується на припущенні, що причини психологічних проблем і їх вирішення нерозривно пов’язані з характеристиками функціонування сім’ї як цілісної структури.

Саме цей підхід, як зазначає Е. Ейдеміллер, вважають нині одним з найперспективніших, економічно доцільних, терапевтично ефективних напрямків у сімейній психотерапії. Системна сімейна терапія доцільна для родин, члени яких не відчужені один від одного, а об’єднані емоційними й особистісними “симбіотичними зв’язками” , що призводять до гострих і хронічних конфліктних стосунків, неврозів, психосоматичних захворювань.

Недоцільно здійснювати системну психотерапію за наявності в сім’ї дітей дошкільного віку; ригідності життєвих установок членів сім’ї, особливо пов’язаних з їх переломним віком; стійких відхилень характеру у когось із членів сім’ї у вигляді істероїдної, епілептоїдної і паранойяльної психопатій; тимчасових психотичних станів.

Сімейний психотерапевт, працюючи із сім’єю на основі системного підходу, керується такими принципами :

– терапевтичний вплив спрямовується на сім’ю як єдиний організм;

– будь-які внутрішньосімейні порушення вважаються результатом сімейних стосунків, а не персональною провиною;

– особливо вирізняється позитивне значення сімейних проблем як сигналів про необхідність подання допомоги (мабуть, тому В. Сатір називає сімейні проблеми “болем сім’ї”);

– забороняється встановлювати сепаратні стосунки окремих членів сім’ї з терапевтом; члени сім’ї не повинні мати секрети один від одного.

У системній сімейній терапії вирізняють три Стадії. Перша стадія – Збирання інформації, коли психотерапевт з’ясовує, що власне члени сім’ї хочуть кожний для себе і для сім’ї загалом, як, на їхню думку, має функціонувати сімейна система, визначає поточний сімейний стан з метою виявлення ресурсів, які має сім’я в цей момент; що поки унеможливлює досягнення бажаного стану. На цій стадії члени сім’ї набувають такого досвіду, що може стати моделлю їхньої майбутньої поведінки. Це досягається формуванням у членів сім’ї відчуття впевненості в собі й у терапевті як надійному посередникові; усвідомленням членами сім’ї процесу, у результаті якої вони опинилися у складній сімейній ситуації; встановленням відповідності між відчуттями кожного члена сім’ї і їхнім вербальним вираженням; визначенням точок дотику почуттів, бажань членів сім’ї, способів координації відчуттів і станів, яких вони хочуть досягти.

На другій стадії – Перетворення сімейної системи – психотерапевт допомагає сім’ї набути досвіду, що стане моделлю оптимального сімейного функціонування. Це досягається руйнуванням неконструктивних шаблонів спілкування, встановленням ефективного зворотного зв’язку, показу можливих перспектив розвитку сімейних стосунків, конструюванням нових моделей стосунків членів сім’ї при використанні насамперед техніки психодрами, створенням “сімейних скульптур” та ін.

Третя, заключна, стадія психотерапії зводиться до Закріплення позитивних змін, які члени сім’ї виробили на попередніх стадіях. В. Сатір зазначає, що найбільш бажаним результатом сімейної терапії є не просто набуття досвіду спілкування, який сім’я може використовувати для подальшого розвитку, а й розуміння цього досвіду і конкретних прийомів, які використовував терапевт і члени сім’ї для гармонізації сімейних стосунків. З цією метою терапевт робить послідовний і детальний огляд психотерапевтичного процесу, виокремлюючи важливі стадії сімейних змін, засоби і можливості, необхідні членам сім’ї для подальшого розвитку. На цій стадії формуються також практичні навички побудови конструктивних сімейних стосунків.

Так, В. Сатір наголошує на важливості відпрацьовування так званих сигналів, які може використовувати будь-який член сім’ї, коли помітить якийсь з раніше застосовуваних шаблонів заданого спілкування, над зміною якого вони працювали разом з терапевтом.

У результаті відпрацьовування таких сигналів члени сім’ї здатні ефективніше використовувати їх у разі стресів та інших ситуацій, обираючи відкриту творчу поведінку.

Якщо Ідентифікованим пацієнтом (членом сім’ї, з яким пов’язують основні проблеми сім’ї його рідні) є дитина, спільна сімейна терапія може розгортатись у такій послідовності :

– Попередня фаза, або Фаза орієнтації, коли з’ясовується проблематика сім’ї; у відсутності дітей батьків ознайомлюють з певними аспектами майбутньої роботи, зокрема з необхідністю

Дати дитині висловитися і, можливо, піти на окремі, хоча б незначні, поступки щодо неї;

– Фаза центрації на дитині, коли встановлюється максимальний контакт із дитиною, щоб вона почувалася захищеною і могла висловити власну думку з приводу того, що відбувається в сім’ї; при цьому важливо з’ясувати, у чому батьки готові поступитися за вимогою дитини, для того, щоб вона відчула, що можливі зміни на краще;

– Фаза батьківсько-дитячих стосунків, коли діти можуть відкрито висловлювати свої почуття до батьків; тут важливо надати можливість і батькам, і дітям висловити власні негативні переживання, роблячи акцент на їх позитивному аспекті;

– Фаза батьківської взаємодії, коли обговорюються проблеми у взаєминах подружжя; при цьому терапевт інтерпретує висловлювання батьків іноді з позиції дитини або заохочуючи дитину передати власне сприйняття подій, що відбуваються; якщо при цьому в сім’ї є кілька дітей, у відносинах між якими існує ворожість, то настає:

– Фаза дитячої взаємодії, коли члени сім’ї разом обговорюють причини проблем у стосунках між дітьми;

– Завершальна фаза, коли симптоми сімейного благополуччя зникають або втрачають травмуюче значення; реальний досвід стосунків у сім’ї дедалі більшою мірою відповідає Ідеальній моделі сімейних взаємин, відповідно до якої:

– усі члени сім’ї, включаючи дитину, рівноправні;

– кожний може і вміє висловлювати власні почуття, які відчуває в той чи інший момент до інших членів сім’ї;

– члени сім’ї не оцінюють негативно один одного, а вислуховують іншого, намагаючись зрозуміти його почуття;

– члени сім’ї не згадують неприємне минуле, спираються на принцип “тут і тепер”, хвалять добрі справи і вчинки кожного;

– сімейна рада має тільки дорадчий голос, кожний має право прийняти чи не прийняти його; батьки радяться з дитиною;

– у сім’ї панують довіра, повага, любов, увага до переживань іншого, можливе відкрите обговорення будь-яких тем.

Дослідники 0. Бодальов і В. Столін зазначають, що у родинах з дітьми дошкільного і молодшого шкільного віку, у яких спостерігаються ознаки дезадаптації, труднощі у спілкуванні, окремі невротичні реакції, доцільно здійснювати комплексну психологічну корекцію. При цьому корекційний процес розгортається одночасно в кількох напрямках :

– Робота дитячої ігрової групи, основним завданням якої є усунення перекручувань у психічному й особистісному розвитку дитини, перебудова несприятливих стереотипів поведінки і створення нових, адекватніших;

– Батьківський семінар, що передбачає розширення психологічних знань батьків про сімейні стосунки й особливості сімейного виховання під час лекцій, групових дискусій, аналізу проблемних ситуацій, библіотерапії;

– Робота батьківської групи, спрямована на корекцію негативного досвіду стосунків у сім’ї, неадекватних батьківських установок насамперед на основі обговорень і психодраматичного обігрування типових ситуацій спілкування в сім’ї і взаємодії з дитиною;

– Спільні заняття батьків з дітьми в ігровій формі, що проводяться на початку і наприкінці роботи батьківської групи.

У результаті з’являється можливість оптимізації сімейних стосунків, процесу виховання дітей у сім’ї.

Контрольні питання і завдання

1. Цілі і завдання психологічної допомоги сім’ї.

2. Подібність і розбіжності процесів психологічного консультування і психотерапії сім’ї.

3. Принципи сімейного психологічного консультування.

4. Методи і прийоми психологічного консультування сім’ї. У чому полягає їх специфіка порівняно з методами психологічного консультування з інших проблем?

5. Проаналізуйте схему психологічного консультування сім’ї.

6. Етапи психологічного консультування сім’ї за характером і тривалістю консультації.

7. Підходи до здійснення сімейної психотерапії.

8. Принципи сімейної психотерапії.

9. Якою є кінцева мета сімейного психотерапевтичного процесу?

10. Особливості подання психологічної допомоги сім’ї, де є діти різного віку.