Регулювання міжнародної міграції робочої сили – сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу держави і наддержавних органів на переміщення працездатного населення відповідно до потреб національної економіки, ТНК і міжнародних економічних організацій. Державне Р. м. м. р. с. почалося наприкінці XVIII ст. Зокрема, в Англії прийнято закони, якими заборонялася еміграція робітників промисловості, а наприкінці XIX ст. – закони, що забороняли в’їзд у країну небажаних працівників. У наступні періоди Р. м. м. р. с. здійснювалося здебільшого
на двосторонній основі між країною-експортером і країною-імпортером робочої сили. Деякі з цих конвенцій чинні на початку XXI ст. Сукупність форм і методів Р. м. м. р. с. залежить від особливостей історичного розвитку країни, економічної кон’юнктури, умов відтворення. З 1952 уряд США почав регламентувати в’їзд мігрантів за такими критеріями: 1) суворий відбір мігрантів; 2) члени сім’ї емігрують разом з главою сім’ї; 3) значна частка осіб, які іммігрують на підставі родинних зв’язків; 4) відносна свобода вибору місця проживання і роботи; 5) значна частка мігрантів, які після п’яти років проживання в країні отримують
американське громадянство; 6) чимала частка іноземних громадян набуває статусу біженців. Отримання громадянства (а отже, права на працевлаштування в будь-якому штаті, в т. ч. здійснення підприємницької діяльності) через 5 років закріплене за мігрантами. Водночас існує категорія не іммігрантів, які отримують право на працевлаштування на визначений термін, після завершення якого вони повинні виїхати з країни. У Р. м. м. р. с. важливим є регулювання кількісного та якісного складу мігрантів. Для регулювання кількості іммігрантів використовують показник імміграційної квоти, який розраховують і затверджують щороку з урахуванням статевовікової структури, освіти, рівня безробіття, наявності ринку житла та ін. Так, у 90-х XX ст. за рахунок нетто-імміграції у розвинених країнах забезпечувалось бл. 55% демографічного приросту населення, а в країнах ЄС – майже 90%. Якісний склад працівників-мігрантів регулюється процедурою визнання їхніх документів про освіту або професійну підготовку, роботу за фахом; встановленням вікового цензу (більші шанси на в’їзд мають молоді працівники) тощо; додатковими вимогами до певних професій і спеціальностей (наприклад, програміст має володіти прийнятими в країні програмними методами та ін.); урахуванням окремих якостей особистості (наприклад, характеру, якщо йдеться про в’їзд до деяких країн). Пріоритет надається підприємцям, які виявили бажання займатися бізнесом. Країни – експортери робочої сили намагаються впливати на міжнародну міграцію працівників: регулюють обсяги еміграції та якісний склад емігрантів (окремі з них обмежують еміграцію за нестачі кваліфікованих і висококваліфікованих спеціалістів, за несприятливої демографічної ситуації); використовують еміграцію як засіб залучення валютних ресурсів в економіку країни (відкривають валютні рахунки з наданням вищих відсоткових ставок, створюють вигідні умови для використання цих коштів, висувають вимогу про переказ до країни-експортера певної частки зарплати тощо, залучають частину коштів посередницьких організацій). Держава прагне захистити права емігрантів за кордоном укладанням двосторонніх угод з країною-імпортером, використанням контрактної форми найму робочої сили для роботи за кордоном (що має гарантувати відповідний розмір заробітної плати, оплати проїзду, житла, медичного обслуговування тощо), відкриттям спеціальних установ, фондів, представництв, аташе з питань праці при посольствах, що займаються питаннями трудової міграції, дотриманням основних прав емігрантів та ін. Важливий засіб регулювання процесу трудової еміграції – обов’язкове державне ліцензування діяльності організацій з найму працівників для роботи за кордоном. Ліцензія видається лише організаціям, які мають необхідні знання, досвід роботи, міжнародні зв’язки й можуть нести відповідальність (юридичну, матеріальну) за свої дії. Процес Р. м. м. р. с. окремими країнами в сучасних умовах грунтується на правових нормах і правилах, зафіксованих у документах міжнародних організацій, передусім Міжнародної організації праці (МОП). Держави, які ратифікували міжнародні конвенції, визнають пріоритет міжнародного права над національним і зобов’язуються забезпечувати мігрантам за місцем їхнього проживання право на отримання соціальної допомоги, набуте на місці найму (оплата медичного обслуговування, допомога у разі безробіття, хвороби, інвалідності, професійних захворювань та ін.). Визнається рівність мігрантів щодо національності, релігії, статі та ін. У регулюванні окремих аспектів Р. м. м. р. с. беруть участь також інші міжнародні організації. Зокрема, Комісія 00Н з народонаселення частину свого фонду використовує на субсидування національних програм міграції населення; ЮНЕСКО певною мірою спрямовує свою діяльність на підвищення освітнього рівня мігрантів, Міжнародна організація з міграції (MOM) прагне поліпшити організацію самого процесу міграції, зробити його планомірним, здійснювати обмін досвідом та інформацією з цих питань. В Україні, незважаючи на критичну демографічну ситуацію, здобутки Р. м. м. р. с. не використовуються.
Loading...