Робітничий клас – це клас найманих робітників, який протистоїть класу капіталістів через те, що позбавлений засобів виробництва, живе за рахунок продажу своєї робочої сили, є підлеглим у системі відносин виробництва, зазнає експлуатації, виконуючи виключно виконавські функції, та отримує доходи, які визначаються в кінцевому підсумку вартістю його робочої сили. В західній економічній літературі Р. к. здебільшого асоціюється з поняттям “сині комірці” або нижчим прошарком середнього класу. НТР зумовила значне розширення меж Р. к. у
сфері нематеріального виробництва, де створено нові галузі, масштаби яких можна зіставити з галузями матеріального виробництва. З огляду на це, до Р. к., за наведеними вище критеріями, значною мірою належать працівники сфери послуг, зокрема торгівлі, та конторські працівники. До Р. к. впритул наближаються менеджери нижчої ланки (див. Менеджер). За капіталістичного способу виробництва суперечність між Р. к. і класом капіталістів постає у таких основних формах; 1) між Р. к., зайнятим на підприємствах індивідуальної капіталістичної власності та переважно неорганізованим у профспілки, та індивідуальними капіталістами; 2)
між Р. к. монополізованого сектору економіки і монополістичною буржуазією; 3) між Р. к., зайнятим на підприємствах державного сектору економіки, і менеджерами державних підприємств, вищими чиновниками державного апарату; 4) між Р. к., зайнятим у ТНК, кількість якого постійно зростає, та інтернаціональною державно-монополістичною олігархією. Р. к. характеризується зменшенням кількості та частки у самодіяльному населенні розвинених країн світу та збільшенням у слаборозвинених, певним розширенням меж за рахунок професійних груп, зайнятих у сфері нематеріального виробництва, структурними змінами різних загонів Р. к. у сфері матеріального виробництва, підвищенням загальноосвітнього рівня та професійної підготовки, зростанням матеріальних і духовних потреб, заміною не кваліфікованої праці висококваліфікованою, зменшенням частки фізичної та збільшенням частки розумової праці, виникненням нових професій, формуванням нового типу робітника та ін. За складністю трудових функцій і кваліфікаційним рівнем у Р. к. виокремлюють: 1) вищу технічно освічену частину працівників – техніків, рядових інженерів, найменш кваліфікованих науково-технічних працівників (як перехідний прошарок); 2) кваліфікованих робітників; 3) напівкваліфікованих робітників; 4) вузькоспеціалізованих машинних операторів, не кваліфікованих робітників. Спільним для сфери матеріального і нематеріального виробництва щодо змісту праці є інтенсивне зростання кількості найманих робітників і службовців, зайнятих безпосередньою обробкою дедалі більшого обсягу інформації. У цих сферах зростає фондоозброєність праці найманих робітників і службовців, відбувається зближення між ними за ступенем оснащеності найновішою технікою, що, своєю чергою, зумовлює тенденцію певного нівелювання рівня освіти та кваліфікації. У розвинених країнах у складі робочої сили найвищої кваліфікації, зайнятої переважно розумовою працею, найшвидше зростає кількість конторських службовців, а у сфері нематеріального виробництва – торговельний Р. к., конторські наймані працівники та ін. У цьому випадку поняття “Р. к.” значною мірою збігається з поняттям “наймані працівники”. У цій категорії найманих працівників виокремлюють нижчу групу секретарів, обліковців, друкарок, касирів, телефоністок, операторів конторських машин, обліковців під час відправки вантажів, стенографісток, поштових клерків, листонош, клерків-реєстраторів та осіб інших професій, позбавлених власності на засоби виробництва, які продають свою робочу силу й отримують заробітну плату, нижчу від вартості цього специфічного товару, є підлеглими у капіталістичному виробництві й зазнають експлуатації з боку капіталістів. Як і у сфері матеріального виробництва, вони поповнюють лави безробітних. Нижча група становить переважну більшість всієї сукупності службовців. Аналогічним є становище службовців сфери послуг (носії, прибиральники, ліфтери, молодший обслуговуючий персонал лікарні, працівники охорони та ін.). З урахуванням генезису основних форм капіталістичної власності у складі Р. к. слід виділяти три основні групи: Р. к. не монополізованого сектору економіки, суспільною формою розвитку якого є переважно індивідуальна капіталістична власність; Р. к., зайнятий у монополізованому секторі економіки, суспільною формою розвитку якого є колективна капіталістична власність; Р. к. державного сектору економіки, суспільна форма якого – державна капіталістична власність. Най – численніший загін Р. к. зайнятий на малих і середніх капіталістичних підприємствах (у межах індивідуальної власності). Особливістю робітничих загонів немонополізованого сектору є те, що вони переважно не організовані у профспілки через невисоку концентрацію робітників і службовців на малих підприємствах, відсутність відповідного законодавства та ін. Як наслідок – на малих і середніх підприємствах більша тривалість робочого дня, нижчий рівень оплати робочої сили, гірші умови праці та ін. У державному секторі переважає частка працівників розумової праці. Загалом понад 70% найманих працівників у розвинених країнах – це ті, що мають різні професії вищої кваліфікації та зайняті переважно розумовою працею. Водночас з еволюцією відносин економічної власності частина висококваліфікованих найманих працівників частково (залежно від кількості наявних у них акцій та отримуваних дивідендів) втрачають окремі ознаки Р. к. і перестають бути пролетарями. Ще більшою мірою це стосується інженерно-технічної інтелігенції (див. Класи). Становище Р. к. в різних розвинених країнах неоднакове. Характеризуючи його у США, Дж. Масіоніс зазначає, що робітники отримують (на початку XXI ст.) дохід від 25 до 40 тис. дол. на рік (нижчий за середній), їх статки, якщо й існують, то незначні, багато професій не приносять їм задоволення, половина сімей робітників живе, як правило, у власному будинку, але в не престижних районах, поступити в коледж може лише третина їхніх дітей.
Loading...