Самоврядування місцеве – політико-правовий інститут, сутність якого полягає в управлінні місцевими справами низових територіальних громад (адміністративно-територіальних одиниць) шляхом самоорганізації місцевих жителів (села, селища, міста) згідно з чинними законодавством, а також узгодження ухвалених рішень з державою та за її підтримки. Економічною основою С. м. є муніципальна власність. Водночас С. м. здійснюється згідно з актами міжнародного права, зокрема Європейською хартією місцевого самоврядування 1985, в якій сформульовано найраціональніші
форми зв’язку між державою, суспільством, територіальними громадами та інтересами окремої людини. Основними принципами цієї Хартії є право виборної місцевої влади здійснювати управління громадськими справами в інтересах місцевого населення і під власну відповідальність; місцева влада пристосовує свої органи до потреб та інтересів місцевого населення і забезпечує ефективне управління; вищестоящі органи можуть втручатись та регламентувати діяльність місцевої влади лише у разі порушень нею чинного законодавства (конституції або внутрідержавного); будь-які зміни кордонів на місцевому рівні
можливі лише після консультацій з місцевою владою (це доцільно робити після референдуму за участю місцевих виборців) та ін. Важливим елементом муніципальної власності є власні місцеві податки, які місцева влада має право встановлювати з метою фінансування місцевих програм. Водночас центральний уряд повинен фінансувати ті послуги, які йому потрібні, або надати право місцевій владі запроваджувати додаткові податки. С. м. М. Грушевський називав засобом реалізації ідеї широкої козацької автономії. Проте в Україні (на початку 2004 налічувалося 490 районів, 455 міст, 886 селищ міського типу та 28597 сільських населених пунктів) переважна більшість органів місцевої влади позбавлена необхідних джерел фінансування за одночасного перекладання на неї частини функцій органів центральної влади, що унеможливлює якісне виконання більшості з перелічених функцій. Важливою умовою реалізації С. м. є дотримання основних принципів розмежування центральної та місцевої влади. До таких принципів належать: 1) ієрархічність рівнів влади (передбачає верховенство федерального законодавства над регіональним у державах федеративного типу за умови передання певних повноважень центральної влади регіонам); 2) розмежування повноважень (згідно з яким у конституції фіксуються повноваження центральної влади та передання всіх інших повноважень регіонам). Водночас у багатьох країнах запроваджується проміжний рівень між цими органами влади, що означає наявність конкурентної компетенції між ними, коли обремі рішення можуть ухвалювати як центр, так і регіони, а в окремих країнах з цією метою провадиться спільна законотворча діяльність та ін. Так, у сфері економіки центральні органи влади здійснюють макроекономічне регулювання, визначають найважливіші для функціонування розвитку економіки сфери (фінансову, податкову та ін.), фіксують відповідальність регіонів за свій розвиток (тоді як центр відповідає за рівномірний розвиток регіонів), для чого регіони забезпечуються певною частиною податкових надходжень та ін.
(
1 votes, average:
5.00 out of 5)
Loading...