Головна ⇒ 📌Довідник з філософії ⇒ Сцієнтизм – антисцієнтизм

Сцієнтизм – антисцієнтизм

Філософія світ людини

Антропологічні та соціально-культурні виміри наукового пізнання

Сцієнтизм – антисцієнтизм
Перша з названих альтернатив пов’язана з усвідомленням ролі науки у людському житті.
Що є наука: добрий чарівник, здатний вирішити всі соціальні проблеми, чи злий демон, джин, необережно випущений із пляшки, який загрожує знищенням людству? Залежно від відповіді на це запитання представників сучасної філософської науки умовно можна поділити на тих, хто беззастережно вірить у могутність науки – сцієнтистів,

і тих, хто розглядає її як соціальне зло – антисцієнтистів.
Як перші, так і другі вважають експансію науки в усі сфери суспільного життя однією з визначальних характеристик сучасності. Проте наслідки такої експансії вбачаються діаметрально протилежними.
З точки зору сцієнтистів, проникнення науки в життя робить його організованим, керованим, раціональним, доцільним. Саме ці якості розглядаються як основне надбання “сцієнтизації” суспільства. Науково-технічний прогрес не лише звільняє людину від природної залежності, але й створює передумови для її “інтелектуального звільнення” (Ж. Фураст’є).

Світоглядно-методологічною засадою сцієнтизму є впевненість, що лише за допомогою науки можна досягти раціоналізації життя. Звідси – абсолютизація ролі науки в усіх сферах людської діяльності; розгляд наукового знання (яке зводиться до “точного” знання, що його отримують за допомогою кількісних методів) як єдино необхідної й достатньої засади світогляду; елімінація із філософії – світоглядних, а з науки – філософських, “метафізичних” проблем.
На противагу цьому, антисцієнтисти переконані, що вторгнення науки у життя згубно впливає на традиційні цінності та ідеали, культивує бездуховність, міщанство, конформізм. На їхню думку, наука поступово відвойовує чимдалі значнішу частину “життєвого світу”, тим самим позбавляючи його “автентичності”, причетності до насущних світоглядних проблем людського буття. Статус автентичності мають лише емоційно забарвлені процеси. Так само, як сцієнтисти шукають “чисті” форми свідомості, антисцієнтисти прагнуть віднайти “чисті” форми переживання. Саме останні можуть врятувати людину від надмірної сцієнтизації, раціоналізації суспільства, від втрати людиною своєї особистості. Нівелювання людської особи, на думку автора концепції “одномірної людини” Г. Маркузе, – це прямий трагічний наслідок раціоналізації життя, що запроваджує наука.
Як бачимо, ця альтернатива акцентує увагу на суперечності між наукою і цінностями. Вказана суперечність у сприйнятті науки, і більш широко – суперечність між гуманітарною і науковою культурою, проникла у сучасну філософію науки завдяки працям німецького соціолога М. Вебера. На його думку, наука – лише засіб досягнення мети. Джерело її формування, а також цінності, що її обгрунтовують, перебувають поза наукою. Нині цей постулат зазнав деякої модифікації. Вона пов’язана з усвідомленням цінності самої науки і генеруванням нею власних цінностей. Веберова дихотомія ціле – і ціннісно-раціональної дії у філософії витлумачується як дихотомія двох способів утворення цінностей: на основі науки (сцієнтизм) і на основі поза-наукової сфери – філософії, мистецтва, буденного життя (антисцієнтизм). Тому останній є не лише поза – чи антинауковим, але й до деякої міри – постнауковим напрямом розвитку сучасної філософії саме як реакції на кризу принципів класичного раціоналізму. Антисцієнтисти не просто відкидають науку, а твердять про необхідність створення нової науки. Особливої популярності ця теза набула у філософів Франкфуртської школи.
Антисцієнтистську еволюцію поглядів на людське мислення можна зобразити як рух від філософсько-наукового до філософсько-художнього мислення (М. Гайдеггер), від наукового до художнього мислення (Т. Адорно), від естетичної свідомості до позасвідомого (Г. Маркузе). Іншими словами, від заперечення наукової філософії (Гайдеггер) до заперечення науки (Адорно) і до заперечення свідомості (Маркузе) – такий закономірний підсумок пошуку нових форм науки у рамках Франкфуртської школи.
Загалом спектр антисцієнтистських поглядів досить широкий. На одному його полюсі – академічні дослідження пізнього Е. Гуссерля та М. Гайдеггера, у яких причина кризи європейської духовності вбачається саме у засиллі сцієнтизму і натуралістично-позитивістського світогляду взагалі. На протилежному полюсі – численні постмодернові антисцієнтистські концепції Ж.-Ф. Льотара, М. Фуко, Ж. Дерріда, Ж. Дельоза, П. Фейєрабенда, у яких піддано нищівній критиці “науковий шовінізм”, що дискредитує інші форми пізнання світу людиною. У зв’язку з цим П. Фейєрабенд із притаманним йому екстремізмом, взагалі радить відокремити науку від держави, як це зроблено стосовно церкви.
В антисцієнтистському хорі помітним є й голос представників філософської антропології. Так, Г. Буркхардт, розвиваючи ідеї М. Шелера, звертає увагу на антропологію почуттєвості як осереддя людської екзистенції. Її нехтування призводить до викривлення природничо-наукової картини світу. Пізніше ця тема була продовжена М. Мерло-Понті і К.-О. Апелем, які віднесли тему тіла до царини антропології пізнання. Причому це не просто чинник, який слід брати до уваги, але й фундаментальний онтологічний момент, без котрого неможливе конституювання смислового поля пізнавальної діяльності людини.
Цікавою є також доля однієї з ключових антропологічних тем, а саме: дослідження спільнот, товариств тощо. Ця тема стала однією з провідних у сучасній західній антропології пізнання – починаючи від досліджень ролі наукових товариств у концепціях Т. Куна та П. Фейєрабенда і закінчуючи етнометодологією К. Кнорр-Цетіни та Й. Елкана і так званими case-studies (ситуативні дослідження) М. Мелкі та Дж. Гілберта та інших.
“Сцієнтизм – анти-сцієнтизм” – це суперечність, де одна протилежність не може існувати без іншої. Класичну філософію Нового часу за всієї орієнтації на науку неможливо назвати сцієнтистською, оскільки не існувало її розвиненої протилежності. Контроверза “сцієнтизм – анти-сцієнтизм” – то не просто протилежні підходи до науки, але й певна соціально-культурна та гуманістична дилема. Вона виявляє не лише суперечності між природничо-науковим і гуманітарним знанням, між науковою та гуманітарною культурою в цілому, але й соціально-антропологічні проблеми (технократизизм, відчуження людини, її “одномірність” тощо). Іншими словами, вона орієнтує на дослідження науки в соціально-культурному контексті. Саме він і дає змогу виявити джерела соціального оптимізму вчених XVII-XVIII століть і крайню занепокоєність учених наших днів.
“Знання-сила” – накреслено на скрижалях класичної методології науки, та й взагалі всієї класичної буржуазної філософії. Нині стає все більш зрозумілим, що часи раціоналістичної ейфорії від успіхів науки минули.
Настала пора розпрощатися з просвітницькими ілюзіями стосовно науки як “панацеї” від усіх соціальних негараздів та всіх контроверз людського буття.