Головна ⇒ 📌Довідник з політології ⇒ Що таке націоналізм?

Що таке націоналізм?

21. Що таке націоналізм?

Потреба всебічного огляду проблеми націоналізму в нинішній політичній ситуації в Україні назріла вже давно. З одного боку, це зумовлено подальшим експлуатуванням цього терміна офіційною пропагандою з метою дискредитації демократичного руху, а з іншого – широким використанням ідеології націоналізму в програмах політичних угруповань за браку грунтовних філософської та політологічної дискусій щодо самого поняття “націоналізм” та його сутності. Дедалі частіше у політичне життя вводиться розмежування

саме за ставленням до націоналізму, його історичної спадщини. Від поставленої йому “оцінки” залежить громадський імідж політика чи політичної партії. Тому дуже важливо дати правильне визначення націоналізму, “вписати” його в європейський та український контексти, тим більше що політичні сили, які самі окреслюються як націоналістичні, завойовують належне місце в українській дійсності.

Термін “націоналізм” має як широке, так і вузьке значення. У широкому розумінні ми говоримо про націоналізм для позначення почуттів, ідей, ідеологій, що наголошують на цінності нації, національної культури, національних

інтересів тощо. У вузькому – це назва особливої політичної ідеології поряд з такими, як лібералізм, консерватизм та ін.

У першому розумінні слово “націоналізм” вживають у повсякденному мовленні, мові журналістів, політиків тощо. Як правило, цим словом позначають як захисні, так і агресивні форми націоналізму (шовінізм, патріотизм або ура-патріотизм). В українській мові таке застосування цього терміна викликає неоднозначне ставлення: одні пропонують вживати слово “націоналізм” лише у позитивному розумінні (виключивши з обсягу цього поняття шовінізм), інші схильні позначати такий

“націоналізм” словом “патріотизм”. В останньому випадку, щоправда, часто забувають, що слово “патріотизм” може позначати також експансіоністські, або агресивні, форми – “офіційний патріотизм”, “ура-патріотизм”, “ультрапатріотизм” та ін.

У західній філософії та політології націоналізм у широкому розумінні був і залишається об’єктом постійного дослідження (Б. Шейфер, Е. Геллнер, Р. Шпорлюк та ін.). При цьому як політична ідеологія він розглядається як відгалуження більш широких ідейних, культурних та ідеологічних процесів.

Головна мета націоналізму як політичної ідеології – легітимація державної влади, яка передбачає, щоб кордони держави збігалися з етнічними кордонами.

Серед основних видів націоналізму вирізняють такі:

1) гуманітарний (XVIII ст.) – його представники пропонували відсторонення від сучасних їм проблем, обіцяючи краще майбутнє, ставили надприродне вище за природне;

2) традиційний – Бог – верховний арбітр нації;

3) якобінський – національно-визвольні рухи за свободу і рівність народів;

4) ліберальний – обстоює політичну демократію, гуманітарні цінності, свободу індивіда, розглядає патріотизм як основу функціонування національної держави;

5) релігійний – притаманна емоційна переобтяженість символами (“Бог і є національною державою”);

6) буржуазний – національна буржуазія обстоює інтереси насамперед своєї нації;

7) соціалістичний – притаманний новим державним національним спільнотам, в яких переважає пролетаризоване населення;

8) інтегральний – виступає проти іноземних впливів, ставить націю над людиною, пропагує завоювання національної незалежності мілітарними засобами;

9) технологічний – прогрес нації забезпечується централізованим плануванням;

10) місцевий – притаманний невеликим етнічним групам, об’єднаним спільною вірою.

Поняття “інтегральний націоналізм” увів у науковий обіг на початку XX ст. французький письменник Шарль Моррас. За його визначенням, інтегральний націоналізм – це зосередження уваги виключно на національній політиці, абсолютна підтримка національної могутності, адже, втрачаючи її, нація занепадає. Ш. Моррас пропагував цей тип націоналізму як замінник, сурогат релігії, кульмінаційним виявом якого був містичний культ землі та померлих, що потребував від особи абсолютної відданості й самопожертви.

Цей напрям зародився в останній чверті XIX ст. в умовах загострення всебічного суперництва між національними державами, загального занепаду ідей лібералізму й гуманізму, увібравши у себе чимало крайньо-націоналістичних ідей, висловлених Й. Фіхте, Г. Гердером, Г. Гегелем та ін.

На початку XX ст. інтегральний націоналізм поступово поширюється не тільки в Західній, а й у Східній Європі, зокрема в Росії, а також у Північній Америці. Його пік припадає на 20 – 30-ті роки – роки диктаторів і тоталітарних режимів. В умовах загальної економічної, політичної і духовної кризи, гострих соціально-класових конфліктів, піднесення національно-визвольних рухів, воєн і революцій у багатьох народів не виявилось імунітету проти цього виду націоналізму. Найбільшою мірою він уразив так звані запізнілі нації, зокрема Німеччину, Італію та Японію. Тут та й в інших країнах інтегральний націоналізм певною мірою полонив деякі прошарки населення, насамперед інтелігенцію і молодь. Його найтиповішими виразниками були: в Німеччині – А. Розенберг і А. Гітлер, в Італії – Г. Д’Аннунціо і Б. Муссоліні, у Великій Британії – Р. Кіплінг і С. Роде, у Росії – К. Побєдоносцев і В. Плеве, в Україні – Д. Донцов і М. Сціборський. Зазначимо, що наявність в українському націоналізмі інтегральної течії переконливо довів відомий американський дослідник українського походження О. Мотиль у книзі “Поворот вправо: ідеологічне походження і розвиток українського націоналізму”, виданій 1980 р. у США. На його думку, Д. Донцов, поза всяким сумнівом, є інтегральним націоналістом. Отже, вже з 20-х років XX ст. інтегральний націоналізм став характерною ознакою закритого суспільства, його надійною зброєю й універсальним засобом правлячих кіл під час “розв’язання” всіх внутрішніх і зовнішніх проблем.

На жаль, інтегральний націоналізм не став надбанням історії, він дедалі поширюється, особливо в так званих посттоталітарних країнах. Тому є потреба в докладнішому ознайомленні з його головними ідеями. Абсолютна більшість сучасних західних дослідників гостро критикують цей вид націоналізму. Один з найавторитетніших фахівців з проблем націоналізму К. Хайяс зазначає, що інтегральний націоналізм ворожий гуманізму та лібералізму, робить націю не засобом служіння людству і досягнення нового світового порядку, а самоціллю. Він ставить національні інтереси вище за особисті й загальнолюдські, заперечує співпрацю з іншими народами, за винятком такого співробітництва, яке може слугувати його власним реальним чи вигаданим інтересам; він підозрілий до інших народів, намагається звеличувати свій за рахунок інших і покладається на фізичну силу; він мілітаристський. У внутрішніх справах інтегральний націоналізм надзвичайно недемократичний і тиранічний – змушує всіх громадян підкорятися спільним нормам поведінки й моралі та поділяти безпідставний ентузіазм щодо нього. Він намагається підпорядкувати всі особисті свободи власним інтересам, а якщо прості люди виявляють обурення – обмежує демократію або й зовсім відкидає її. І все це в ім’я національних інтересів. Це дало підставу К. Хайясу схарактеризувати інтегральний націоналізм як “контрнаціоналізм”.

Інший американський учений, О. Яновський, наголошував, що інтегральний націоналізм перетворює націю на “ідола”, змушує людей вклонятися йому, прославляти його ім’я, вдаватися до людських жертв, бути здатним вбивати і готовим бути вбитим. Французький дослідник П. Альтер зауважує, що сучасний інтегральний націоналізм дедалі частіше вдається до фізичного переслідування єретиків та національних меншин, виправдовуючи свої дії гаслами “Нація понад усе”, “Моя батьківщина – справедлива вона чи несправедлива”, “Ти – ніщо, твоя нація – все” тощо. Приблизно так характеризується інтегральний націоналізм і в “Енциклопедії націоналізму” Л. Снайдера, виданій 1990 р. у Нью-Йорку. Користуючись відомим висловом К. Поппера, можна сказати, що інтегральний націоналізм сьогодні – це “бунт проти розуму і відкритого суспільства”.

Відомий американський політолог Луїс Снайдер дає таку класифікацію націоналізму:

1) “сила для об’єднання” (Італія, Німеччина, В’єтнам);

2) “сила для статус-кво” (Австро-Угорщина, Російська імперія);

3) “сила для братерства” (греки, серби, румуни, вірмени, євреї, українці);

4) “сила для незалежності” (всі колишні тоталітарні країни);

5) “сила для колоніальної експансії” (Велика Британія, Франція, Португалія, СРСР);

6) “сила для агресії” (Німеччина часів Вільгельма та Гітлера, мілітаристська Японія, фашистська Італія);

7) “сила для економічної експансії” (СІ1ІА, СРСР);

8) “сила для антиколоніалізму” (країни Азії та Африки).

Ідеї націоналізму зародилися, за словами батька американської школи націоналізму К. Хайяса, в “інтелектуальному середовищі”. Як слушно зауважив англійський етнополітолог Ф. Гертц у грунтовній праці “Національність в історії й політиці”, виданій 1944 р. у Лондоні, в усіх націоналістичних рухах провідну роль відігравали інтелектуальні класи, або еліти, до яких він зараховував насамперед професорів, учителів, студентів, юристів, артистів, письменників, журналістів тощо. Саме вони сприяли розвиткові націоналістичних ідей і концепцій, поширенню їх серед народних мас. На жаль, зазначав Ф. Гертц, деякі представники цих шкіл стали “рушійною силою” у процесі перетворення гуманістичного й демократичного націоналізму на екстремістський та агресивний, тоді як неосвічені маси були знаряддям в їхніх руках.

Постійним соціальним підгрунтям націоналізму було й залишається селянство, особливо в слабкорозвинених тоталітарних і посттоталітарних країнах, зокрема в Україні. Тут селянство упродовж багатьох століть було носієм індивідуалізму і національної ідентичності, охоронцем національної культури, мови, традицій і звичаїв, тобто всього того, чим живиться і до чого апелює будь-який націоналізм. Слід зазначити, що тоталітарні режими, добре розуміючи це, були вкрай занепокоєні цією незаперечною істиною. Протягом останніх десятиліть унаслідок індустріалізації й урбанізації соціальне підгрунтя націоналізму перемістилося з села до міста, що підтверджують події 1956 р. в Угорщині, 1968 р. в Чехословаччині, 1980-х років у Польщі та колишньому СРСР тощо. Проте в цих країнах націоналізм знайшов прихильників не стільки серед спадкоємних робітників, скільки серед інтелігенції, середнього класу й молоді. Нині, на думку відомого канадського етносоціолога В. Ісаєва, соціальне підгрунтя націоналізму становить середній клас, особливо новий, який є продуктом модернізації та швидкої індустріалізації. Щодо молоді, то вона легше піддається впливу цієї течії, ніж люди старшого віку, бо вона більш темпераментна й нетерпляча, їй бракує життєвого досвіду.

Усе це дає підстави для висновку, що націоналізм від часу свого зародження був елітарним рухом, а його соціальним підгрунтям були переважно інтелектуальні кола. Поступово соціальне підгрунтя націоналізму розширювалося за рахунок селянства та середнього класу. Постійним джерелом, з якого націоналізм черпає своїх прихильників, є молодь. Нині в багатьох країнах світу націоналізм, маючи надзвичайно широке соціальне підгрунтя, перетворюється на масовий рух.

Говорячи про націоналізм як політичну ідеологію, варто звернутися до його десяти атрибутів, які виокремив відомий американський дослідник Бойд Шейфер. Ці атрибути допомагають конкретизувати поняття націоналізму, зрозуміти його сутність і характер. До них належать:

1) певна територія, або земля, яка може бути будь-якою за розміром і на якій живуть або бажають жити люди. Вони вірять, що ця земля належить їм, і захищають її усіма засобами (Косово, Крим);

2) спільна культура, зокрема мова, література, звичаї;

3) панівні суспільні й економічні інститути, за якими стоять економічні й соціальні інтереси;

4) спільна суверенна держава (форма устрою значення не має) чи створення такої держави, виходячи з права на самовизначення;

5) віра у спільну історію і часто у спільне етнічне походження, що може мати релігійний чи расовий характер і спирається на реальні факти або міфи;

6) перевага у почуттях до людей своєї національності (свої – чужі);

7) спільна гордість за минулі й сучасні досягнення (воєнні, економічні), спільна скорбота у зв’язку з пережитими трагедіями, поразками у війнах;

8) негативне ставлення до інших народів, особливо тих, з ким колись доводилось ворогувати;

9) генетична відданість спільності, яку іменують “нацією”, “батьківщиною”, “вітчизною”;

10) спільна надія, що держава і нація житимуть у безпеці.

Один з найавторитетніших сучасних західних знавців проблем націоналізму Ентоні Сміт вважає його насамперед ідеологічним рухом за досягнення і збереження самоврядування та незалежності від імені групи, частина членів якої прагне створити фактичну потенційну “націю” на зразок інших груп.

Феномен націоналізму треба аналізувати з позицій критичного підходу, вільного від оцінних суджень, оскільки критичний тип мислення здатний виробляти значно цінніші знання, визначаючи більшу кількість інтерпретацій.

Вагомий внесок у розробку і поширення критичного підходу зробив Дж. Сорос. Його цікава, хоча й не позбавлена деяких дискусійних положень брошура “Націоналістична диктатура проти відкритого суспільства”, що вийшла нещодавно в Україні, написана саме з цих позицій.

Критичний підхід до націоналізму має значні переваги перед будь-яким іншим. По-перше, він допомагає подолати хибні погляди на націоналізм як на щось незрозуміле і таємниче, одно – чи двовимірне (джерело й уособлення добра – “чарівна паличка”, зла скринька Пандори і водночас “дволикий Янус”), випадкове і хаотичне, як на вияв якихось сторонніх сил тощо.

По-друге, він може сприяти усвідомленню того, що націоналізм – багатогранний, надзвичайно складний і суперечливий феномен, украй динамічний, об’єктивний історичний процес.

По-третє, критичний підхід передбачає не звеличення чи очорнення, а справді об’єктивний науковий аналіз, розробку відповідних моделей і прогностичних сценаріїв, підготовку обгрунтованих, ефективних рекомендацій, спрямованих на збереження і зміцнення етнополітичної стабільності.