Соціалізм (лат. socialis – суспільний) – суспільно-економічна формація, яка базується на плюралізмі трудових форм і типів власності (за домінування державної та колективної форм), національному або наднаціональному економічному плануванні, суспільному управлінні та контролі за розвитком власності в інтересах людей праці. Найважливішими сучасними типами трудової власності є приватна, колективна, державна, інтегрована, що існують у різних формах, які розмежовують за об’єктами і суб’єктами. Так, у межах приватної трудової власності
щодо її суб’єктів виділяють індивідуальну трудову та сімейну трудову форми власності; серед об’єктів приватної трудової власності – засоби праці, предмети праці, об’єкти інтелектуальної власності. Наприклад, в інформаційній економіці, в якій основний продукт діяльності – інформаційні ресурси (досягнення науки і техніки, знання, невіддільні від спеціалістів різного профілю), предметами праці є первинна інформація, засобами праці – способи її перетворення, зберігання і передання. В розвинених країнах світу на початку XXI ст. частка зайнятих обробкою інформації становить бл. 50% усіх найманих працівників
і в майбутньому зростатиме, тому розвиток С. буде органічно пов’язаний з інформаційними ресурсами: знаннями, досвідом, умінням окремих осіб, а отже, з індивідуальною формою приватної власності. Іншими об’єктами цієї форми власності є традиційні засоби виробництва (в т. ч. земля) за умови, що вони не перетворюються на інструмент експлуатації найманої праці. Така ситуація є типовою навіть у сфері сільського господарства, торгівлі, сфері послуг розвинених країн тощо, в яких функціонує значна кількість дрібних підприємств, що базуються на особистій праці господаря або його спільній з членами сім’ї праці (сімейна форма трудової власності). Групова форма трудової власності є результатом об’єднання трудової індивідуальної власності декількох індивідів, сімейної форми трудової власності; її об’єкти – традиційні засоби виробництва, інтелектуальна власність, частина створеного продукту та ін. Зокрема, групова трудова власність на необхідний і частину додаткового доходу в розвинених країнах світу виникає за бригадної форми організації праці, частково за колективних форм заробітної плати. Некоректними є твердження про несумісність приватної трудової власності з С., з одного боку, і про наявність за С. лише державної власності – з іншого. Водночас слушною є теза засновників марксизму про несумісність С. з приватною капіталістичною власністю, що базується на експлуатації найманої праці, а також їхня думка про недоцільність націоналізації приватної трудової власності. Частково приватна капіталістична власність може існувати лише у перехідний до С. період. Помилковість орієнтації лише на державну форму власності означає, по-перше, відсутність інших форм власності, а отже, плюралізм її форм, що позбавляє економічну систему додаткових рушійних сил і факторів розвитку (див. Плюралізм економічної системи). По-друге, державна власність (на засоби виробництва, створений продукт та інші об’єкти) стимулює розвиток бюрократичного апарату, бюрократичної системи, а економічні інтереси такого апарату починають домінувати, що значною мірою блокує розвиток всієї економіки. По-третє, державна власність означає домінування державних (або деформованих суспільних) інтересів, ігнорування або пригнічення колективних та індивідуальних. Засновники марксизму називали С. нижчою фазою комуністичної формації, однак доцільнішою є думка німецького економіста і державного діяча В. Ульбріхта, який вважав С. окремою соціально-економічною формацією, що базується на різних типах власності: так, за С. мають існувати кілька типів трудової власності, за комунізму – лише загальнонародна власність; за С. здійснюється принцип – “кожному за його працею”, за комунізму – “від кожного за здібностями, кожному – за потребами”. С. не може реалізувати принципу “від кожного за здібностями”, оскільки передусім потребує створення умов для розвитку здібностей, потребує відповідного часу. Істотною відмінністю С. від капіталізму є існування товарно-грошових відносин (за комунізму – лише безпосередньо суспільних зв’язків). С., крім того, не може перетворити працю на першу життєву потребу людини, не може існувати без держави та ін. (див. Комунізм). Помилковою є теза про неможливість виникнення С. у межах попередньої суспільно-економічної формації. В. Ленін вважав що окремі елементи С. в надрах капіталістичного способу виробництва можуть перетворитися на ціле (С.) лише після перемоги соціальної революції. Низка істотних ознак та особливостей С. реалізовані у Швеції (див. Шведська модель соціально-економічного розвитку), що спростувало такі твердження, довело недоцільність соціальних революцій у революційній формі. Проти них в останні роки життя виступав і Ф. Енгельс. Крім названих типів і форм трудової власності, за С. повинні існувати змішані форми трудової власності, що виникають у процесі їх поєднання, зокрема проміжні форми власності. Так, групова форма трудової власності є проміжною між сімейною трудовою і колективною трудовою. Змішаними формами трудової власності можуть бути колективно-трудова, колективно-державна (або державно-колективна – залежно від їх співвідношення) та ін. З огляду на це невід’ємна ознака С. – оптимальне поєднання в межах будь-якого типу чи форми власності (крім індивідуальної трудової та сімейної трудової) з індивідуальною власністю (а отже, й індивідуальним привласненням), що зумовлене також дією закону заперечення заперечення (діалектичним характером заперечення), за якого розвиненіша форма трудової власності (що виникає у процесі розвитку продуктивних сил, усуспільнення виробництва і праці та ін.) заперечує попередню утриманням значних переваг, однією з яких є індивідуальне привласнення, що відповідає природній стороні людини, є основою її економічної свободи. Розвиток економічної, соціальної, політичної та інших систем у межах суспільно-економічної формації має спрямовуватися на прогрес сутнісних сил людини, задоволення її потреб, а це потребує існування суспільної власності одночасно в трьох формах: суспільній, колективній та індивідуальній (за переважання суспільних інтересів), колективної – в колективній та індивідуальній (за домінування колективних інтересів) та ін. Елементами С. у розвинених країнах світу є виникнення та розвиток трудових колективних підприємств, профспілкової власності, незначна диференціація у доходах (у Швеції, зокрема З-4-кратна, безоплатна освіта, охорона здоров’я, високий ступінь соціальної захищеності та ін. (див. Інформаційне суспільство). Окремі ознаки С. існували і в СРСР, однак узурпація державної власності верхівкою державного, партійного та радянського апарату, відчуження безпосередніх працівників від засобів виробництва та управління власністю тощо свідчили про побудову в СРСР державного номенклатурного С. Найжорстокішим був період втілення в життя сталінської моделі С. З огляду на це економічним невіглаством або заангажованістю є спроби деяких сучасних політиків та економістів видати таке антидемократичне суспільство за С. і відкинути можливість і необхідність побудови С. у майбутньому, посилаючись на те, що він вже існував у СРСР. Справжній С. запозичує елементи християнського вчення, грунтується на принципах соціальної справедливості, рівності, соціальної захищеності. Ідея С. пронизує світову економічну думку протягом кількох століть, в т. ч. сучасну західну економічну, політичну, філософську, соціологічну думку (див. Соціалізації теорії), частково реалізується в розвинених країнах світу, тому і не може розглядатися лише як гіпотетичний суспільний устрій.
Loading...