Софійно-містична природа діалектики
Філософія посбіник
Тема 3. ДІАЛЕКТИКА
§ 1. Діалектика, її витоки і головні версії
Софійно-містична природа діалектики
Щоби з певним передрозумінням увійти в тему діалектики – досить непростого розділу філософії – пригадаємо собі дві речі, про які йшлося при розгляді обставин виникнення філософського дискурсу. Перша – це феномен подиву, який за повсякденністю звичного оточення привідкриває дивовижні глибини і спрямовує людську увагу, думку, палкий інтерес на прояснення тьмяної прірви метафізичного. Подив інфікує думку,
Друга річ – сумнів. Сумнів, писав Р. Декарт, теж батько філософування. Сумніви також інфікують думку, змушують шукати виходи. Сумнів (рос. “сомнение”) це – зіткнення у свідомості людини двох протилежних думок (мнений). Раніше, скажімо, я вірив, що мій друг – порядна людина, але прийшла в мою свідомість протилежна інформація і породила сумнів щодо порядності мого друга. Як жити, спілкуватись, ставитись до небайдужої мені людини, коли маю суперечливу
Єдність думок про нього? От і
Сумнів, як бачимо, виводить нас із рівноваги, порушує сталість нашого духовного світу, спонукаючи його до змін, плину, розвитку чи деградації. Ідеал метафізики – непорушна сталість та її буттєві підстави. Ідеал діалектики – змінюваність і рух. Наголосимо, що діалектичний ідеал з суперечністю в його центрі стосується не лише внутрішнього світу людини, а й світу зовнішнього. Плинність сущого, зміни, що відбуваються у ньому, часто мають трагічне забарвлення, бо пов’язані з обставинами, печаллю, тугою за звичним і дорогим, що зникло назавжди. Діалектика народжується із заперечень, суперечностей і трагедій втрат. Недаремно ж перший античний діалектик Геракліт з Ефесу (520 – 470 до н. е.) прославився не лише своїм афористично-темним стилем опису діалектичних процесів, а й гірким відвертим плачем з приводу їхніх печальних наслідків.