Головна ⇒ 📌Історія ⇒ Становище працівників, евакуйованих у східні райони СРСР

Становище працівників, евакуйованих у східні райони СРСР

Тема 1. УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939-1945). ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА (1941-1945)

§ 3. ЖИТТЯ МИРНОГО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ В РОКИ ВІЙНИ

6. Становище працівників, евакуйованих у східні райони СРСР.

Разом із підприємствами з України до східних районів Російської Федерації, Казахстану, Туркменистану, Узбекистану, Киргизії, Таджикистану були евакуйовані 3,5 млн працівників. Евакуйоване устаткування через брак вільних виробничих площ розміщувалося в приміщеннях універмагів, кінотеатрів і навіть шкіл. Траплялося, що верстати ставили під

відкритим небом, підводили до них струм і розпочинали роботу. Одночасно навколо такого майданчика починали будувати стіни. Поряд ставили намети, у яких жили робітники.

І Сторичне джерело

Токар Одеського верстатобудівного заводу Г. Нежевенко згадував про роботу в евакуації: “Ставили верстати в полі й починали працювати, не чекаючи, поки буде дах над головою. Бувало, приходили на світанку, а верстат обледенів, – адже мороз 50-градусний. Розпалювали багаття, розігрівали емульсію і так працювали по 14-16 год на добу”.

Війна різко погіршила умови життя мешканців східних районів СРСР. Зрозуміло, що евакуйовані

повною мірою відчули погіршення постачання. Нестача продовольства спричинила його жорстке нормування. Влада запровадила картки на хліб і цукор практично в усіх містах, куди евакуювали підприємства з України. Лише за картковою системою можна було отримати м’ясо, рибу, жири, макаронні вироби, крупи. Однак регулярно видавався лише хліб, а постачання інших продуктів харчування здійснювалося з перебоями.

За зразком системи постачання, що діяла в першій половині 1930-х років, було встановлено чотири категорії забезпечення продуктами. До першої категорії належали працівники оборонної промисловості, до другої – працівники інших галузей, до третьої – службовці, до четвертої – діти, особи на утриманні. До робітників були прирівняні лікарі, учителі, літератори, працівники культури і мистецтва. З осені 1943 р. за першою категорією видавалося 700 г хліба на день, за другою – 500, за третьою – 400 г, діти отримували по 300 г.

І Сторичне джерело

Побувавши в тилових районах і ознайомившись із ситуацією, представник британської військової місії М. Макферлейн писав, що в СРСР людям “властива незвичайна здатність існувати на одному хлібі”.

Через погане постачання отоварення продовольчих карток перетворювалося на складну проблему. У чергу до магазину люди ставали з ночі. Іноді одночасно з хлібом можна було одержати трохи масла, маргарину, комбіжиру. Однак у магазинах не завжди вистачало навіть хліба. Продуктові картки видавалися на місяць і на випадок утрати не поновлювалися, що означало голодну смерть.

Історичний факт

Усі країни-учасниці Другої світової війни в 1941-1945 pp. запровадили нормоване постачання населення продуктами та товарами першої необхідності. Проте ліпне в СРСР, усупереч принципу соціальної справедливості воєнної доби, не заборонявся вільний продаж нормованих продуктів. Це давало можливість окремим людям, які мали гроші чи цінні папери, купувати продукти на ринку, де ціни, порівняно з довоєнними, зросли в середньому в 13 разів. У 1944 р. були відкриті державні комерційні магазини, у яких ці товари продавалися без обмежень, однак у 10-30 разів дорожче, аніж у магазинах нормованого постачання.

Евакуйованих працівників поселяли в громадських будівлях, переобладнаних господарських приміщеннях. Однак більшість підселяли в будинки і квартири місцевих мешканців за розпорядженням органів влади. Працівники евакуйованих підприємств згадували мешканців Уралу, Сибіру, Казахстану та Середньої Азії добрим словом.

Водночас із місцевими мешканцями евакуйовані брали участь у наданні так званої шефської допомоги фронту, відсилаючи на передові позиції продукти, теплі речі, віддавали частину заробітної плати у Фонд оборони, масового характеру набуло донорство. Незважаючи на всі труднощі, евакуйовані на схід працівники та їхні родини почували себе повноцінними громадянами і, самовіддано працюючи на оборону, жили прагненням визволити українську землю від ворога та повернутися до мирної праці в рідні краї. Історична картина життя в радянському тилу була б неповною, якщо не згадати про підневільну працю мільйонів в’язнів ГУЛАГу1. Вони працювали переважно у видобувній промисловості, яка забезпечувала рудою оборонні підприємства. Ці люди перебували на становищі рабів, гинули від хвороб та виснаження. Багато з них прагнули піти на фронт, однак значні сили військ НКВС утримували їх за колючим дротом як “ворогів народу”.

Історичний факт

Задля перемоги Червоної армії працювали також підприємства США, Великої Британії та Канади. Вони поставили збройним силам СРСР удвічі більше автомобілів, утричі – пороху, у 15 разів – телефонного дроту, у 22 рази – паровозів, аніж виробила за роки війни вся промисловість Радянського Союзу.

Завдяки зусиллям працівників тилу в 1943 р. радянські війська перевершили вермахт щодо кількості та бойових характеристик воєнної техніки. На кожні 100 німецьких літаків вироблялося 170 радянських, а на 100 німецьких ганків – 140 радянських.

Ганна Грищенко, мешканка Житомирської області, розповіла про свій робочий день на заводі в німецькій неволі: “Нас водила на роботу жінка-німкеня. Частину дівчат перевели працювати у дві зміни, то вони вже самі ходили на роботу і з роботи.

1 ГУЛАГ – Главное управление лагерей (рос.).

Хлопці ходили на денну і нічну роботу з поліцаями. Працювати починали рано (з 5 год 30 хв ранку до 18 год вечора) у цехах біля станків. О 12 год дня оголошувалася обідня перерва на півгодини. Нічна зміна працювала з 18 год 30 хв вечора до 6 год ранку. На обід варили переважно брукву, порізану машиною. Іноді вона була з житнім борошном. На вечерю їли те саме. Якщо німці в обід щось недоїдять, то нам на вечерю давали або їли потерту на тертку картоплю, закип’ячену на воді. Давали мало солоного, щоб не опухали. Увечері видавали ще по 200 г хліба. Хліб був невідомо з чого, темний, трохи солодкуватий, твердий. У суботу працювали до 12 год дня. Неділя – вихідний, релігійні свята – теж вихідні. У суботу та вихідні дні нас годували один раз о 12 год дня на заводі. У вихідні дні до хліба давали по 10 г масла. Іноді на обід варили рисову молочну кашу і давали чайну ложечку топленого масла. Якщо варили картоплю, то давали по 5 маленьких картоплин, по 1 столовій ложці шпинату і підливки, 1 чайну ложечку перекрученого відвареного м’яса. Одну неділю давали рис, а другу – картоплю”.

Шістнадцятирічна Марія Шевченко (Кобзиста) із с. Годунівки Яготинського району Київської області працювала в невеликому господарстві вдови в сільській місцевості в Австрії: “Я годувала свиней, доїла корів. Було чотири корови і теличка, свиней – п’ятеро. Після того, як нагодуємо худобу, о 8 год мали сніданок, який готувала господиня. Снідали разом і йшли працювати в поле чи на подвір’я. їжа була така: уранці кава і кукурудзяна каша, о 10 год – скибка хліба чимось намазана (повидло, смалець, сир із цибулею), на обід – суп без хліба, о 5 год – намазана скибка хліба. Вечеря – каша і кава. Такою їжею ми не дуже наїдалися. Перший рік я не косила траву худобі, а на другий мусила косити, бо хазяйка купила ще двох волів. Я рано вставала, годувала свиней і йшла косити конюшину. Женя (теж остарбайтерка) після того, як подоїть корів, запрягала волів і їхала до мене. Ми вантажили конюшину на гарбу і поверталися додому, снідали і в поле. Робили все: пололи, косили, орали…”