Головна ⇒ 📌Довідник з української мови ⇒ Стилістика речень із вставними і вставленими одиницями

Стилістика речень із вставними і вставленими одиницями

Стилістика української мови

Усі мовні одиниці набувають у мовленні тільки їм властивих функцій, які мовець усвідомлює чи тільки уявляє. До таких мовних і мовленнєвих одиниць належать, зокрема, вставні і вставлені слова, сполучення слів і речення, які містять додаткові, часто побіжні повідомлення, зауваження до того, що виражається членами (членом) речення в багатьох реченнях, висловлюваннях.

Усне і особливо писемне мовлення – усвідомлюваний процес, який майже завжди супроводжується

бажанням мовця висловитись стилістично, правильно, бездоганно. Виявляючи своє неповторне Я, мовці найповніше репрезентують себе мовленням розгорнутим, семантично й граматично впорядкованим. Усі лінгвальні (мовні) засоби в мовленні виконують одночасно смислову й стилістичну функцію. Щоб розкрити стилістичну спрямованість, налаштованість вставної чи вставленої мовної одиниці, щоразу потрібне достатнє осмислення змісту й форми всього ускладненого речення – в контексті сусідніх речень або й усього тексту.

У простих ускладнених реченнях із вставністю (особливо) чи вставленістю часто виникає

комунікативна потреба. Кожен з мовців навіть у межах не дуже розгорнутого висловлювання використовує речення з такими вставними словами чи вставними сполученнями слів, як безперечно, без сумніву, звісно, правду кажучи, м’яко кажучи, мабуть, здається, на жаль, на щастя, шкода, нічого гріха ховати, хвалити долю, по-моєму, на мій погляд, по-вашому, за висловом.., до речі, по-перше, по-друге, приміром, наприклад, значить, виходить, слово честі, отже, одним словом, зрештою і под. Напр.: Мабуть, людині не можна без страждань, бо й хто ж на цім світі, крім людини, здатен на це почуття? (П. Загребельний) – вставним словом мабуть автор висловлює певний сумнів у слушності висловлюваної думки, применшує її категоричність, обов’язковість. Вставне слово надає реченню певної модальної спрямованості, відображає саме таке, а не інше сприймання мовцем ним же мовленого (говореного чи писаного). Без слова мабуть речення – вислів набуде іншої модальності – сповниться значенням категоричності, беззаперечності. Отже, вставне слово (з погляду синтаксичного – навіть не член речення) суттєво видозмінює зміст висловлення, що переконує в його комунікативній важливості.

Своєрідний стилістичний ефект може бути створений і повторенням вставного слова чи сполучення слів в одному реченні. Це посилює модальність, значеннєвість і стилістичну функцію вставної частини у реченні: У тих скиртах ще, може, шукатиме притулку, в тих посадках ще, може, займатиме бойові рубежі (О. Гончар). Паралельно можуть уживатись:

– синонімічні вставні одиниці: Може, справді, нічого не було? (П. Загребельний);

– однокореневі вставні слова: В метро не знав, куди подіти валізу, незграбно тримав її поперед себе, привертав усі погляди, можливо, його хтось упізнав, може, дивувалися… (П. Загребельний);

– несинонімічні вставні одиниці, які внутрішньо розчленовують модальність речення: До речі, моїй доньці, мабуть, стільки років, як і вам…; Може, вдруге, справді, такого не буває; Поки стрибав, то, може, й кріль, а раз я його вбив, то, виходить, заєць (П. Загребельний).

За наявності в синтаксично членованому реченні вставного речення будь-якої структури на ньому сконцентровується увага, посилюється комунікативна важливість вставності. Однак і в цьому випадку найбільше важить те, якою мірою логічно виділяється вставність у структурі речення: Соя… радився з шахтарями в будь-якій справі і, як кажуть, знав, хто чим дихає (Д. Ткач) – вставне речення зі структурою односкладної неозначено-особової конструкції; Та от, уяви собі, і не довелось (А. Головко) – вставність у формі односкладного означено-особового речення. Деякі речення вставністю завершуються, і вставне слово (сполучення слів) не може бути перенесене в препозицію або ж у серединну частину речення, тому що це не допускається змістом і структурою синтаксично основної частини речення: Та от і не довелось, уяви собі.

Стилістика вставлених слів, сполучень слів і речень визначається властивою їм семантикою і граматичною сутністю, а також своєрідними особливостями інтонування, а в писемному мовленні – розділовими знаками (переважно дужками).

У зв’язному мовленні вставленість тільки зрідка буває однослівною, повнозначне слово часто доповнюється службовим. До вставленості з уточнюючою функцією найчастіше вдаються в писемному мовленні, зокрема в художніх текстах, наприклад у ремарках: А це вміння (розмовляти і слухати) дуже важливе для письменника. Друге (слухати) навіть більш важливе (М. Рильський); Невже (таки) в пансіонаті не знайшлося місця великому реформаторові? (М. Хвильовий); Може, слід сказати: твори особистого споживання і твори (чи продукція) для промислових потреб… (П. Загребельний); Одсвяткував 18 серпня Український народний театр 100-літній ювілей від часу першої постановки “Наталки Полтавки”. Було урочисто. Грали кращі артисти: П. К. Саксаганський (Виборний), Мар’яненко (Микола), Сабінін (Возний), Литвиненко-Вольгемут (Наталка), Козловський (Петро), Нікольська (Терпелиха), був повнісінький театр… (Остап Вишня); Найбільшої врожайності досягнуто в Козятинському (Вінницька область) і в Лубенському (Полтавська область ) районах (З газети); Неофіт – раб (після тяжкої задуми). Ні!.. Не можу. Не збагну х свого слова. Єпископ(владним дужим голосом.). Геть, сатано! Твоєї влади тут немає! (Леся Українка).

Стилістична своєрідність вставленості (порівняно із вставністзо) найбільше зумовлюється тим, що:

– умові всі слова (навіть не повнозначні), сполучення слів, речення можна використати із вставленою функцією;

– інтонування вставленості енергійніше, виразніше, ніж вставності, воно в більшості випадків прискореніше, виділяється в мовленні повніше й чіткіше, більш тривалою паузою (паузами).

Основне речення зберігає при вставленості свою інтонаційну самостійність, увесь його склад вимовляється так (чи майже так), як і без вставленого компонента.

Вставленість найрізноманітнішої синтаксичної будови і стилістичної своєрідності може займати будь-яке місце в реченні, в тексті, хоча препозиція для вставленості – явище рідкісне: це переважно ремарки в драматичних творах. Щоправда, деякі автори (В. Винниченко) різною за обсягом і структурою вставленістю нерідко розпочинають текст синтаксично основної частини речення, а вставка (вставленість) становить окремий абзац або його початок (роман “Лепрозорій”). Такий спосіб оформлення вставленості можна трактувати як один із своєрідних авторських прийомів якнайбільшого виділення того, що закладене в змісті вставленого елемента речення, сприйманого в контексті всього речення. В уривку з тексту В. Винниченка вставленими сегментами (частинами) є конструкції різного типу: спершу вставленість у формі кількох речень, з яких сконструйовано абзац, а в другому абзаці використано явища різноструктурної вставленості: (Я вже виразно бачила, що йому було зовсім не так уже й приємно від моїх нагадувань. А тому я із ще більшою настійністю і точністю робила їх).

– Через те, – ви казали, – все людство почуває себе більше чи менше постійно заборгованим перед Богом та Його представниками на землі (священиками). Бо кожний з людей неодмінно не раз не міг виконати тої чи іншої заповіді. Через те (ви казали) все людство живе в концентраційному моральному таборі. (І цей вираз справив на мене, пам’ятаю, сильне враження). А тому кожний, казали ви, раз у раз хоче обманути дозорців цього табору (священиків, громадську опінію, суд) і втекти з цього… “Люби ближнього, як самого себе”… Але, коли виконуватиму заповідь чесно й послідовно до кінця, люблячи убійників, значить, помагаючи їм (бо любов же повинна бути на ділі, а не на словах, правда ж). Отже, помагаючи їм… (В. Винниченко).

Речення із вставністю чи вставленістю (з обома дими структурами) є важливим мовностилістичним засобом і з деякою своєрідністю використовуються в усіх стилях мови.