Головна ⇒ 📌Географія ⇒ Суть і складові політичної карти світу

Суть і складові політичної карти світу

Розділ 1. ЗАГАЛЬНА ЕКОНОМІКО-ГЕОГРАФІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА СВІТУ

ТЕМА 1 . ПОЛІТИЧНА КАРТА СВІТУ

§ 5. Суть і складові політичної карти світу

У сучасному світі налічують понад 250 країн і територій. З них суверенними державами є близько 80 % країн. За XX ст. кількість незалежних держав значно збільшилася, адже якщо на початку минулого століття на політичній карті світу існувало лише 55 суверенних держав, то на 2009 р. їхня кількість зросла до 193 держав. Політична карта світу, ніби строката мозаїка, складена з територій

держав і країн, розділених між собою політичними кордонами. На ній також показано столиці та найбільші міста держав, адміністративно-територіальний устрій країн тощо.

Політична карта світу. Це предмет, який досліджує політична географія як складова частина економічної і соціальної географії. Політична географія вивчає питання політико-географічного положення держав і їхніх кордонів, державного ладу й адміністративно-територіального устрою, політичної структури суспільства, проблеми міжнародних відносин.

Політична карта світу – географічна карта, яка дає територіально-політичну характеристику

світу, материків або великих географічних регіонів.

Головними об’єктами, що показані на політичній карті, є країни й держави. Важливо чітко розрізняти ці поняття, адже між ними є суттєва різниця.

Країна – територія з визначеними кордонами, заселена певним народом, яка в політико-географічному аспекті може мати державний суверенітет або бути залежною.

Якщо країна набуває суверенітету і стає повністю незалежною, то вона набуває політичного змісту держави.

Держава – суверенне політичне утворення, яке здійснює свої повноваження на певній території через діяльність особливої системи органів і організацій.

Кожна держава охоплює певну територію, що є частиною географічного простору і включає все його різноманіття: форми рельєфу, річки, озера, береги морів, ландшафти, сільськогосподарські угіддя, гірничопромислові виробки, міста і багато іншого.

Мал. 7. Сан-Марино – один з найменших анклавів у світі

Територія держави – це частина земної кулі з притаманними їй природними, а також створеними в результаті людської діяльності властивостями і ресурсами, що перебувають під суверенітетом певної країни.

У межах державної території держава є вищою щодо всіх осіб і організацій владою, яка забезпечується системою державних органів (законодавчих, виконавчих і судових). Найважливішою і загальноприйнятою нормою міжнародного права, на якій грунтується мирне співіснування, є принцип недоторканності і цілісності державної території, згідно з яким територія будь – якої держави є недоторканною від зазіхань з боку інших держав шляхом застосування військової сили або загрози силою. Цей принцип було вперше запроваджено директивами ООН у 1945 р.

До складу державної території відносять три основні складові: суходіл з його надрами; акваторію (до неї належать зазвичай внутрішні й територіальні води); повітряний простір над суходолом і водами. Юридично до державної території за міжнародними угодами також прирівнюються морські судна, що належать державі й офіційно перебувають на певний момент за її межами, літаки, засоби зв’язку, посольства даної держави за кордоном тощо.

У світі існує кілька країн, що з усіх боків оточені територією іншої держави. Такі країни мають назву анклавів. Наприклад, анклавами є Сан-Марино, оточене територією Італії (мал. 7); Ватикан, який розташований всередині Італії, та ще й всередині її столиці – Риму; Лесото з усіх боків оточене територією Республіки Південна Африка.

Окрім суверенних держав, на політичній карті світу залишилося понад 60 залежних територій, або, як ще й досі їх часто називають, колоній. Вони традиційно утворювалися в місцях зосередження родовищ корисних копалин, родючих земель, людських ресурсів (рабство) або через геостратегічне значення території (Гібралтар). Зазвичай колонія управляється представниками колоніальної держави – метрополії, а офіційною мовою є мова колонізаторів і зрідка мова корінного населення колонії.

Колонія – країна або територія, що перебуває під владою іноземної держави (метрополії), не має політичної й економічної самостійності і керується на основі спеціального режиму.

Нині колоніальний статус мають території площею близько 135,4 тис. км2, з населенням понад 12 млн осіб. Колоніальними державами є Велика Британія (Чагос, Бермудські, Віргінські, Кайманові, спірні з Аргентиною Фолклендські (Мальвінські) о-ви, Гібралтар, о-ви Вознесіння тощо); США (Маріанські о-ви, о. Пуерто-Рико тощо), Франція (о-ви Гваделупа, Європа, Кергелен, Нова Каледонія, Французька Полінезія), Австралія (о-ви Кокосові, Різдва) та ін.

Міжнародне право забороняє насильницьки захоплювати території інших держав, порушувати державні кордони, використовувати території держав без погодження з ними.

Державні кордони та їхні функції. Політичну карту світу дуже часто порівнюють зі строкатою мозаїкою, складеною з територій держав і країн, розділених між собою політичними кордонами.

Державний кордон – лінія на поверхні землі (суходолу або водного простору) і уявна вертикальна поверхня, яка проходить через неї в повітряному просторі та в надрах землі, що визначає межу території держави і відокремлює її від інших держав і відкритих морів.

Існують два етапи встановлення державного кордону – делімітація і демаркація. Делімітація – визначення за угодою загального напрямку проходження державного кордону і нанесення його на географічну карту. Демаркація – оформлення державного кордону на місцевості і позначення його відповідними прикордонними знаками.

У приморських країнах державна територія поширюється ще на певну відстань від берега в море чи океан. Тоді йдеться про кордони територіальних вод, які встановлюють на відстані 12 морських миль (1 морська миля – 1852 м) від узбережжя. Проте у світі є країни (наприклад, Бразилія, Перу, Уругвай, Еквадор), які в односторонньому порядку оголосили своїми територіальними водами значно ширші смуги (до 200 миль).

У середині XX ст. країни Латинської Америки ініціювали створення економічних зон на морі, або морських економічних зон. Це райони завширшки 200 морських миль поза межами територіальних вод, у яких приморські держави мають суверенні права на розвідування й розробку біологічних і мінеральних ресурсів моря. На морські економічні зони припадає 40 % площі Світового океану.

У сучасному світі однією з найважливіших і найскладніших характеристик державних кордонів є їхні функції – розділювальна і з’єднувальна. Розділювальна функція державного кордону полягає переважно в обмеженні умов виникнення і проходження потоків між країнами. У цьому випадку для обмеження або припинення пересування людей, наприклад, вводять заборони або важкоподоланні формальності, запроваджують високі державні збори на візи, створюють перешкоди для маятникових міграцій через кордон. З’єднувальна (контактна) функція державного кордону пов’язана з об’єктивними процесами інтернаціоналізації господарського життя, різносторонніми зв’язками між державами. Посилення контактної функції кордонів – поки лише тенденція, що виявляється переважно в Європі і Північній Америці (мал. 8). В інших регіонах світу панує перша функція – розділювальна.

Мал. 8. Кордон у Євросоюзі

Формування сучасної політичної карти – дуже тривалий історичний процес, протягом якого людство подолало шлях від первісного суспільства до епохи ЕОМ і атомної енергії. У розвитку політичної карти світу виділяють чотири періоди.

Давній період (від виникнення перших форм держави до V ст. н. е.). Охоплює епоху рабовласницького ладу. У ці часи розширювався видобуток корисних копалин, розпочалося будівництво вітрильних суден, іригаційних систем тощо. Стрімко зростала чисельність населення Землі, що на початку нашої ери досягла 250-300 млн осіб. Виникли міста – спочатку як центри зосередження ремісницького виробництва, а потім і торгівлі.

Перші держави виникли в найдавніших землеробських осередках. Чимало з них були дуже великими. Так, населення Римської імперії становило понад 50 млн осіб, в Індії і Китаї – понад 40-50 млн мешканців. Разом з першими державами виникли дві основні форми державного ладу: монархія (Давній Єгипет, Вавилон, Ассирія, Персія, Римська імперія) і республіка (міста-держави Фінікії, Греції, Давній Рим). Основним способом поділу територій у цей період були війни.

Середньовічний період (V-XV ст.). Припав на епоху феодалізму. У цей період утворився внутрішній ринок держав, а головною галуззю економіки в усіх країнах залишалося сільське господарство. Особливо швидко зростало виробництво в Європі сукна, металовиробів, зброї, а в Азії – бавовняних і шовкових тканин, килимів, паперу, порцеляни. Значних успіхів досягло мореплавство. Були зроблені важливі географічні відкриття. Політична карта характеризувалася роздробленістю і нестійкістю (через майже безперервні війни). Проте внаслідок зміцнення внутрішнього ринку, посилення етнічної консолідації стали утворюватися і великі централізовані держави (Франція, Англія, Іспанія, Київська Русь, Індія, Китай і ін.). Панівною формою державного устрою протягом усієї феодальної епохи залишалася монархія, причому зазвичай абсолютна.

Новий період (кінець XV ст. – кінець Першої світової війни в XX ст.). Це епоха зародження, розвитку і встановлення капіталістичних відносин. Технічний прогрес охопив усі галузі промисловості, активно розвивалися торгівля й транспорт, зміцнилися внутрішні ринки. Розвивалися природничі науки, зокрема й географія.

На формування політичної карти світу значно вплинули Великі географічні відкриття (мал. 9), завдяки яким виникли три перші колоніальні імперії: Іспанська (в Америці), Португальська і Голландська (в Азії). Період промислових переворотів (середина XVII – кінець XIX ст.) позначився буржуазними революціями. У цей період абсолютні монархії стали поступатися місцем республікам (наприклад, у Франції) або конституційним монархіям (Англія, Нідерланди).

Колоніальні загарбання призводили до зміни і форми залежності країн. Якщо спочатку території анексували і перетворювали їх на колонії, то наприкінці XIX – на початку XX ст. поширилися гнучкіші форми колоніальної залежності, наприклад протекторати. Переселенські колонії у складі Британської імперії одержали статус домініонів (Канада, Австралія, Південно-Африканський Союз).

Мал. 9. Відкриття Х. Колумбом Нового Світу

Новітній період (після Першої світової війни і дотепер). У його нетривалій історії можна виділити три основні етапи.

Таблиця 1. Найважливіші зміни на політичній карті світу у кінці ХХ – на початку XXI ст.

Територія	Країна	Рік	Зміни
Європа	НДР і ФРН	1991	Об’єднання Німеччини
Радянський Союз	1991	Розпад СРСР і утворення 15 незалежних держав
Югославія	1991	Розпад Югославії й утворення незалежних держав: Хорватії, Словенії, Союзу Сербії та Чорногорії, Македонії, Боснії і Герцеговини
Чехословаччина	1993	Поділ на дві незалежні держави: Чехію і Словаччину
Союз Сербії та Чорногорії	2006	Вихід Чорногорії з конфедерації і утворення суверенних держав – Республіки Сербія та Чорногорії
Сербія	2008	Проголошення незалежності Косова (колишній автономний край Сербії)
Азія	Камбоджа	1993	Зміна республіканської форми правління на монархічну
Сянган (Гонконг)	1997	Перейшов під суверенітет Китаю від Великої Британії
Східний Тімор	2002	Отримав незалежність від Індонезії
Непал	2008	Заміна монархічної форми правління на республіканську
Африка	Намібія	1990	Проголошення незалежності
Ефіопія	1993	Відокремлення від неї Еритреї і проголошення її незалежності
Заїр	1997	Перейменування в Демократичну Республіку Конго (ДРК)
Океанія	Федеративні Штати Мікронезії, Республіка Маршаллові Острови	1991	Отримали незалежність від США
Республіка Палау	1994	Вийшла зі складу Мікронезії і отримала незалежність

Перший етап (1918-1945 рр.) почався з утворення першої соціалістичної держави – Радянського Союзу і позначився помітними територіальними змінами на політичній карті. Після поразки в Першій світовій війні на основі Версальських мирних угод Німеччина позбавилася частини своєї території у Європі і всіх своїх колоній. Утворилися нові суверенні держави: Польща, Фінляндія, Королівство сербів, хорватів і словенців. Австро-Угорщина розпалася на дві самостійні держави. Припинила існування давня Османська імперія.

Другий етап розпочався після Другої світової війни і тривав до початку 1990-х років. Політична карта цих часів зазнала суттєвих змін. Розгром фашизму в 1945 р. і соціалістичні революції в ряді країн сприяли утворенню соціалістичного табору в Європі (Польща, НДР, Болгарія, Угорщина, Чехословаччина, Югославія, Румунія, Албанія) та Азії (Китай, Монголія, В’єтнам, КНДР, Лаос), а згодом і на Кубі. У жовтні 1945 р. у Сан-Франциско було створено Організацію Об’єднаних Націй (ООН), до якої тоді ввійшла 51 держава світу.

Період 50-70-х років ХХ ст. характеризується розпадом колоніальної системи. Якщо 1955 р. в Африці існувало всього чотири незалежні держави (Єгипет, Ліберія, Ефіопія, Лівія), то з 1960 р. африканські країни почали масово здобувати незалежність. Суверенізація торкнулася Латинської Америки (одержали незалежність Ямайка, Тринідад і Тобаго, Гайана, Гренада тощо), Океанії (Західне Самоа, Тонга, Папуа-Нова Гвінея, Фіджі й ін.) і навіть Європи (у 1964 р. стала незалежною Мальта). Отже, замість колишніх колоній утворилося близько ста нових держав.

Третій етап розпочався з початку 90-х років XX ст. і триває дотепер. Він характеризується великими змінами на політичній карті Східної Європи і позначився розпадом світового соціалістичного табору, на теренах якого утворилися 15 нових незалежних держав колишнього СРСР і шість – Югославії, та об’єднанням ФРН і НДР у єдину державу тощо (табл. 1).

Отож політичній карті властива висока динамічність. Вона фіксує основні політико-географічні процеси, позначені кількісними і якісними змінами (табл. 2).

Таблиця 2. Зміни на політичній карті світу

Кількісні зміни

Якісні зміни

– приєднання щойно відкритих земель (на земній кулі нині практично не залишилося “білих плям”, які б були невідомі людству);

– територіальні здобутки або втрати внаслідок війн (такі території в подальшому є предметом суперечок між країнами);

– об’єднання або розпад держав (на початку XX ст. розпалися Австро-Угорщина, Російська імперія, Османська імперія, наприкінці – Радянський Союз, Югославія, Чехословаччина, Ефіопія тощо);

– добровільні поступки або обмін між країнами ділянками суходолу (передача всіх суверенних прав над певною територією однією державою іншій за угодою);

– нарощування суходільної частини території країни (Японія, Нідерланди).

– історична або різка зміна суспільно-економічної формації (встановлення капіталістичних відносин на території ряду колоній Великої Британії);

– отримання країнами політичного суверенітету (набуття суверенітету десятками колишніх колоніальних країн (без змін кордонів) в Африці, Азії, Латинській Америці);

– введення нових форм державного устрою та правління (Бельгія в 1993 р. з унітарної держави стала федеративною, Непал у 2008 р. скасував монархію і став федеративною республікою);

– утворення чи розпад міждержавних політичних спілок і організацій (розпад Ради Економічної Взаємодопомоги в 1991 р., утворення в 1997 р. ГУАМ та ін.);

– поява і зникнення на планеті “гарячих точок” – осередків міждержавних і внутрішньодержавних конфліктів (Північна Ірландія, Ірак, Палестина, Сомалі, Шрі-Ланка, Ліберія, Абхазія, Придністров’я тощо);

– зміна назв країн та їхніх столиць (колись – Бірма, а тепер – М’янма, колись – Берег Слонової Кістки, а тепер – Кот-д’Івуар, колись – Делі, а тепер – Нью – Делі тощо).