Свобода держави економічна – здатність держави ухвалювати науково обгрунтовані господарські рішення, позитивно впливати на розширене і стабільне відтворення ефективної економічної системи в інтересах людини, а також відстоювати економічні інтереси та цілі країни за умов регіоналізації та глобалізації економіки, узгоджуючи їх з інтересами народу, на основі пізнаних економічних законів з урахуванням вимог наднаціонального законодавства. С. д. е. залежить передусім від економічної могутності країни, конкурентоспроможності національної
економіки на світовому ринку, від масштабів економічної діяльності самої держави в ролі підприємця, кредитора, фінансиста, менеджера, споживача, її здатності провадити виважену економічну політику, інших чинників. Концентрованим вираженням С. д. е. є її власність на частку національного багатства країни, в т. ч. на окремі елементи продуктивних сил (засоби виробництва, науку, інформацію та ін.), на частку одержавленого національного доходу. Така свобода також залежить від ролі держави у господарському механізмі, від її здатності впливати на розширене відтворення економічної системи, її можливості нейтралізувати
несприятливі зовнішньоекономічні чинники, від економічної свободи інших суб’єктів, господарської діяльності всередині країни та ін. Категорія С. д. е. в сучасній економічній літературі відсутня. Близькою за змістом, але дещо відмінною від неї, є категорія “економічний суверенітет”. Відмінність між ними полягає в тому, що економічний суверенітет держави передбачає передусім незалежність держави від інших держав, наднаціональних органів і міжнародних фінансово-кредитних інститутів у зовнішньоекономічній діяльності, тобто в діяльності у сфері світової торгівлі, міжнародної міграції капіталів, міжнародної міграції робочої сили та валютних відносин. Отже, економічний суверенітет спрямований здебільшого поза межі країни, у той час як С. д. е., крім такої спрямованості, передбачає незалежність державної економічної політики всередині країни, в т. ч. грошово-кредитної, фінансової, податкової, цінової, інноваційної, інвестиційної, аграрної, промислової, структурної, регіональної та ін. Водночас економічний суверенітет можна розглядати і в широкому контексті – як спроможність держави до незалежного відтворення національної економічної системи, передусім прогресу речових елементів продуктивних сил в інтересах людини, своєчасної адаптації до можливих несприятливих внутрішніх і зовнішніх умов, особливо до умов гробалізації. Крім того, економічний суверенітет держави можна розглядати в політекономічному контексті (див. Суверенітет економічний). Внутрішній спрямованості С. д. е., тобто спрямованості державної економічної політики насамперед на задоволення економічних інтересів і цілей народу всередині країни, можуть перешкоджати окремі могутні кланово-олігархічні сім’ї, а отже, гіпертрофована приватна капіталістична власність, могутні монополії, які існують у формі акціонерних компаній (тобто колективна капіталістична власність без участі найманих працівників). З боку господарського механізму такими перешкодами можуть стати ринковий механізм саморегулювання економіки, що грунтується на приватній капіталістичній власності, монополістична планомірність, яка здебільшого спрямовується на забезпечення монопольно високих прибутків, а в межах самого державного регулювання – домінування адміністративних методів регулювання та використання недосконалого правового регулювання (за недосконалості юридичних законів, норм і правил). Яскравим прикладом останнього є податок на додану вартість в Україні та механізм його реалізації. Забезпечення С. д. е. помітно гальмує також антидемократичний характер розвитку самої державної власності. Так, в СРСР бл. 92% власності на засоби виробництва зосереджувалося в руках держави, а фактично була значною мірою узурпована верхівкою партійного, державного та радянського апарату, що обмежувало економічну свободу індивіда, сім’ї чи підприємства, а отже, унеможливлювало спрямованість державної економічної свободи на всебічне задоволення інтересів народу. Тому найбільшою мірою С. д. е. може бути реалізована за умов реального плюралізму основних типів (приватного, колективного і державного) та форм економічної власності. При цьому важливо державну власність не обмежувати лише часткою держави у власності на засоби виробництва, а враховувати власність держави на значну частку національного доходу (йдеться про одержання національного доходу), на певну частку інтелектуальної власності у формі патентів та інших об’єктів, які створюються у державних університетах, науково-дослідних інститутах і лабораторіях. Крім того, слід враховувати частку держави у фінансово-кредитних інститутах, зокрема, наявність у руках держави центрального банку, а отже, золотовалютних резервів. Для реалізації С. д. е. слід дотримуватись принципів, задекларованих на конференції ООН з охорони довкілля 1992 у Ріо-де-Жанейро: 1) людство не може врятуватися в межах ринкової системи, рушійною силою якої є приватна власність; 2) необхідно побудувати нову модель соціально-економічного розвитку, яка буде спиратися передусім на важелі централізованого регулювання на рівні окремої держави і світової співдружності загалом, а лише потім – на ринковий механізм. З часу проголошення незалежності в Україні, ці принципи порушували всі уряди, які працювали під всебічним контролем президентів і за їх активного втручання в державне регулювання економіки. Наймасштабнішим і найінтенсивнішим було втручання в ці процеси другого президента України. Надзвичайно важливою умовою С. д. е. є діяльність найвищих посадових осіб в інтересах власного народу, а не особистого збагачення. Такі принципи проголосив ще китайський мислитель Конфуцій. Він, зокрема, стверджував, що правителі країни повинні спочатку зробити народ багатим, а тоді виховувати його. Згідно з християнським ученням, діяльність будь-якого політика повинна бути спрямована на задоволення насущних потреб людей, забезпечення їх роботою. Проте правителі України дбали передусім про збагачення членів власних родин. Для ідеологічного забезпечення своїх дій вони скупили найвпливовіші засоби масової інформації і всіх, хто не схвалював такої політики, намагалися виставити ворогами так званих трансформаційних ринкових перетворень. Мотив власного збагачення найвищих посадових осіб породив тотальну корумпованість державних чиновників та інших відповідальних осіб. Тому за рівнем корумпованості Україна посідає одне з перших місць у світі. Внаслідок цього відбувалась передусім деградація основної продуктивної сили (див. Демографічна криза в Україні).
Loading...