Теоретичні проблеми економічного вчення марксизму
Історія економічних вчень
ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК МАРКСИСТСЬКОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ
6.3. Теоретичні проблеми економічного вчення марксизму
Марксистське вчення генетично пов’язане з англійською класичною школою в політичній економії.
Маркс виходить із рікардіанського розуміння трудової теорії вартості, але вносить в аналіз принципово нові моменти. Будь-який товар має дві сторони: споживну і мінову вартість. Як споживні цінності товари, за Марксом, непорівнянні. Порівнюваними їх робить те, що всі вони – продукти праці. Маркс
Гроші виникли з товарного обігу історично. Спочатку обмін мав випадковий характер,
Маркс виділяє п’ять функцій грошей: гроші слугують мірою вартості, масштабом цін, засобом обігу, засобом платежу і виконують роль скарбу. Паперові гроші замінюють золоті у функції засобів обігу, а банкноти – у функції засобу платежу.
Оскільки вартість створюється тільки працею, прибуток капіталіста є результатом привласнення неоплаченої праці робітників. Англійська класична школа не могла пояснити походження прибутку без визнання порушення закону вартості: якщо капіталіст купує працю робітника за вартістю, прибуток неможливий; якщо він є, праця купується дешевше, ніж її вартість. Маркс пропонує таке вирішення: капіталіст купує не працю, а робочу силу, тобто здатність працювати. Вартість робочої сили визначається витратами на її відтворювання: на харчування, одяг, освіту і набуття кваліфікації, утримання і виховання дітей, які повинні будуть замінити робочу силу батьків, що фізично вибуває, тощо. Різницю між вартістю робочої сили і вартістю, яку вона може створити, Маркс іменує додатковою вартістю. Додаткова вартість – джерело прибутку капіталіста.
Протягом робочого дня робітник повинен передусім виробити вартість, еквівалентну вартості його робочої сили. Працю, що витрачається на це, Маркс іменує необхідною працею. Весь інший час додатковий робітник зайнятий додатковою працею, створюючи додаткову вартість. Співвідношення додаткової і необхідної праці (або, що те саме, додаткового і необхідного часу) характеризує міру експлуатації робітників капіталістами. Маркс бачить два шляхи підвищення міри експлуатації: пряме збільшення робочого дня і зміна співвідношення додаткової і необхідної праці в межах фіксованого робочого дня або такого, що навіть скорочується. Перший шлях він називає отриманням абсолютної додаткової вартості, другий – отриманням відносної додаткової вартості. Перший характерний для раннього капіталізму, другий – для зрілих його форм. Скорочення необхідного часу можна досягнути без зниження життєвого рівня працівників при здешевленні засобів існування робітників за рахунок зростання продуктивності праці.
Маркс виділяє ще один шлях збільшення додаткової вартості: отримання надмірної додаткової вартості шляхом зниження індивідуальних (для певного підприємства) витрат виробництва порівняно із суспільно необхідними. Але цей варіант додаткової вартості не може привласнюватися всіма капіталістами і навіть у окремих капіталістів має тимчасовий характер.
Маркс вводить поділ капіталу на постійний (представлений у вигляді засобів виробництва) і змінний (вкладений у робочу силу). Відношення постійного капіталу до змінного він називає органічною будовою капіталу і пов’язує з ним динаміку зайнятості, динаміку прибутку і низку інших явищ.
Оскільки органічна будова капіталу внаслідок технічного прогресу зростає, попит на робочі руки підвищується повільніше, ніж величина капіталу. Звідси, за Марксом, неминучість зростання армії безробітних, а отже, погіршення стану робочого класу в міру розвитку капіталістичного виробництва. Маркс формулює “загальний закон капіталістичного нагромадження”: нагромадження багатства на одному полюсі (у класу капіталістів) є разом із тим нагромадженням убогості та мук праці на іншому полюсі (на боці робітничого класу).
Зростання органічної будови капіталу породжує і тенденцію до зниження норми прибутку, що розглядається як відношення додаткової вартості до всього авансованого капіталу. Це, за Марксом, лише тенденція, оскільки зниженню норми прибутку перешкоджають такі чинники, як зростання міри експлуатації, відплив капіталу в колонії, де органічна будова капіталу нижча, і низка інших.
Класична школа не могла узгодити з трудовою теорією вартості рівність норми прибутку, що фактично спостерігається в галузях з різною органічною будовою капіталу. Маркс декларує таке розв’язання проблеми: капітали спрямовуються в галузі з низькою будовою капіталу, а отже, з високою нормою прибутку. Конкуренція, що посилилася у цих галузях “збиває” ціни і робить їх нижчими за вартість. Навпаки, у галузях з високою органічною будовою капіталу, звідки капітали відпливають, пропозиція відстає від попиту, і ціни підвищуються. Переливання капіталу з галузі в галузь триває доти, доки ціни не встановляться на рівні, що забезпечує вирівняну, середню норму прибутку. За розвиненого капіталізму, стверджує Маркс, товари продаються не за вартістю, а за цінами виробництва (витрати + середній прибуток). Закон вартості порушується в кожній галузі, оскільки ціни виробництва відхиляються від вартості то в один, то в інший бік, але він діє в суспільстві у цілому, бо ці відхилення взаємно гасяться і загальна сума цін виробництва дорівнює загальній сумі вартостей.
Додаткову вартість Маркс розглядає як єдине джерело промислового прибутку, відсотка, торгового прибутку і земельної ренти. Промислові капіталісти поступаються торговцям і банкірам частиною додаткової вартості, отриманої ними за рахунок праці робітників у виробництві. При цьому вони звільняються від витрат свого капіталу на склади і торгові підприємства, зменшують за рахунок позичкового капіталу потребу у власному капіталі. У результаті норма їх прибутку тільки підвищується.
Розвиваючи рікардіанську теорію ренти, Маркс доводить існування поряд із диференційною рентою, пов’язаною з відмінностями в родючості та місцеположенні ділянок, ще й абсолютної ренти, зумовленої самим фактом власності на землю. Землевласник виступає як монополіст, що не допускає бажаючих додати до землі свій капітал без виплати ренти.
Щоб суспільство існувало, виробництво має бути процесом, що постійно повторюється. Відтворюватися повинні і виробничі, і споживні блага, що зношуються та витрачаються. Відтворювання товарів є водночас відтворюванням економічних відносин, і насамперед відносин між капіталістами і найманими робітниками.
Маркс будує схеми простого (незмінного за масштабом) і розширеного відтворювання. Все суспільне виробництво він розбиває на два підрозділи: виробництво засобів виробництва і виробництво предметів споживання. їх взаємозв’язок уявляється як рівняння, в якому фігурують постійний і змінний капітал та додаткова вартість. Висновок із цієї примітивної моделі свідчить: за простого відтворювання сума змінного капіталу і додаткової вартості першого підрозділу має дорівнювати постійному капіталу другого підрозділу, а за розширеного відтворювання вона має бути більшою за цей постійний капітал.
К. Маркс відкидає концепцію Ж. Б. Сея про неможливість загальних криз виробництва. Він доводить неминучість таких криз внаслідок анархії виробництва. Капіталістичне виробництво Маркс оголошує циклічним, що проходить чотири фази: криза, депресія, пожвавлення і піднесення – до нової кризи.
Сутність теорії циклічності економічного розвитку капіталізму полягає в тому, що досягнення макроекономічної рівноваги і послідовне економічне зростання неможливі внаслідок економічних криз. Причиною криз є відсутність автоматичного зростання ефективного попиту при розширенні виробництва. Низька заробітна плата призводить до відсутності здатності робітників купувати товарну продукцію, вироблену ними. Вихід із кризи і забезпечення відтворювання Маркс бачив у додаткових витратах з боку капіталістів і землевласників.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...