Українська економічна думка – основні ідеї, погляди найвидатніших економістів України від найдавніших часів до наших днів, висловлені в контексті епохи минулого і сьогодення. Першим філософом кінця VI – початку V ст. до н. е. на території скіфської держави був Анахарсій. Щодо торгівлі між країнами він вживав поняття “справедлива ціна”; у зверненні до окремих правителів закликав берегти людей, якими вони правлять; засуджував купців за їхнє прагнення наживи; як позитивне відзначав наявність у скіфів суспільної власності на землю; виступав
проти гноблення, обстоював свободу. На початку XV ст. С. Оріховський-Роксолан наголошував на похідному, підпорядкованому значенні приватновласницьких інтересів порівняно із загальним, суспільним інтересом (суспільними справами), вважав, що правління суспільством має базуватися не на грошах, а на справедливості, допомозі бідним; виступав за встановлення оптимальних податків для всіх категорій громадян (за яких сплата частини прибутку не перешкоджала б розумному нагромадженню нерухомого майна), засуджував примноження приватного добра за рахунок громадського і високо цінував турботу багатих про своїх підлеглих.
Ректор Києво-Могилянської академії Ф. Прокопович, рушійними силами діяльності людей називав передусім потреби (кожна людина працює задля чогось, а бажане спонукає її до дії), що втілюються в меті (всі діють з якоюсь метою), що відрізняє людину від тварини, вважав, що місце людини в суспільстві має визначатися не привілеями, а чесною працею, засуджував аморальні методи збагачення, розкрадання громадських прибутків. Оригінальними є висновки С. Десницького, зроблені на початку 80-х XVIII ст. про те, що приватна власність призводить до поступового заперечення людинолюбства, про доцільність різних видів податків залежно від рівня багатства (зменшення їх для бідних), уникнення монополій та ін. Водночас алогічним є його визначення власності через право. Гуманізмом пронизані погляди філософа-просвітителя Я. Козельського, зокрема, про суспільство, в якому не існує гноблення і ненависті, про не виснажливу працю як основу добробуту (обстоював запровадження 8-годинного робочого дня), про оподаткування тих, хто живе в розкошах. Видатний український філософ Г. Сковорода вважав, що найбільша цінність в економії – час і праця, а символ мудрої людини, трудівника – працьовита бджола, що кожен має виконувати сродну (таку, яка найбільше відповідає його природі) працю. Прогресивною була його думка про рівність усіх видів праці, якщо еони відповідають природі людини. Засуджував гонитву за доходами, надаючи перевагу прагненню до знань. В. Каразін доводив необхідність пропорційного розвитку різних районів країни, відсутність якого знижує господарську ефективність. Водночас науково некоректно ототожнював капітал з засобами виробництва. У цей період також жив і творив економіст М. Балудянський (див. Балудянський). Відомий український економіст В. Вернадський (1821 – 1884) стверджував, що до аналізу потреб слід включати все суспільство та окрему людину (колективні потреби на той час були не розвинені). Він здійснив комплексний аналіз національних і регіональних потреб. Дотримувався поширеної нині у західній економічній літературі науково некоректної думки, що будь-яка праця є продуктивною. Праця, на його думку, творить гідність, втілену в речі, що задовольняє відповідну потребу. Послугою називав задоволення потреби іншої особи або сприяння цьому, а відношення між двома обмінюваними послугами – цінністю. Відповідають реаліям сьогодення ідеї Вернадського про працю як єдине джерело вартості. Соціалістичну ідею вважав нездійсненною через те, що вона суперечить природі й людині, що, однак, не узгоджується із сутністю сучасної людини соціальної (див. Людина соціальна). Прихильником класичної теорії політичної економії був М. Зібер, який називав корисну працю єдиним елементом споживної вартості, а загальнолюдську працю – єдиним елементом цінності та мінової цінності. Один із засновників київської політекономічної школи М. Бунге головну функцію держави вбачав у піклуванні про загальне благо (а не занятті приватним господарством), приватну власність вважав прогресивнішою за общинний устрій, першопричиною явищ суспільного життя – потреби людини. Трьома продуктивними силами необгрунтовано називав природу, працю і капітал, дотримувався концепції попиту і пропозиції. Реакційною була його позиція щодо підтримки самодержавства, антиісторично розглядав капіталізм як вічний лад. Водночас конструктивним був його висновок, що політична економія не може обмежитися ні вивченням багатства, незалежно від суспільно-економічних відносин, ні вивченням цих відносин незалежно від засобів, що слугують для задоволення потреб, а серед потреб виокремлював суспільні, духовні, моральні, етичні та інші, які в сукупності забезпечують гармонійний розвиток людини. Інший представник київської політекономічної школи Д. Піхно (1853- 1909) дотримувався спрощеної концепції суб’єктивної цінності, що творить індивідуальну та об’єктивну цінність. Водночас він наголошував на важливій ролі моралі та освіченості, енергії народу, духу підприємливості, отже, наблизився до прогресивних поглядів представників німецької історичної школи. Мінімальною ціною, навколо якої коливаються ринкові ціни, Піхно називав витрати виробництва, що має певне практичне значення у механізмі ціноутворення. Р. Орженський (1863-1923) під теорією цінності розумів розділ науки, що досліджує закони, які управляють майновими відносинами. Саму цінність розглядав з позицій суб’єктивізму (вважав, що така цінність є позитивною, якщо її дія супроводжується почуттям задоволення і навпаки), виокремлюючи при цьому благо і зло як два протилежні аспекти цінності. Запровадив у науковий обіг поняття “об’єктивна оцінка (ціна)”, “максимальна ціна благ”, “мінімальна ціна благ”, а серед благ виділив продуктивні і споживчі. Позитивною була його точка зору щодо зумовленості цінності об’єктивними факторами (наприклад, обмеженістю ресурсів). У галузі статистики в українській економічній науці працювали такі відомі економісти, як Т. Степанов, Д. Журавський, В. Навроцький, С. Щербина, М. Птуха. Як найважливішу характеризував економічну науку (“науку економія”) визначний український мислитель І. Франко. Цікавими були ідеї В. Барвінського про необхідність встановлення менших податків для малого капіталу, його охорону. Водночас необгрунтованими в контексті сучасної епохи (зокрема, досвіду розвинених країн світу) були його ідеї про неможливість і недоцільність колективного господарювання, яке нібито знижує продуктивність праці. М. Павлик (1853-1915) певною мірою обгрунтовано стверджував, що приватна власність об’єктивно призводить до концентрації засобів виробництва в руках жменьки багатіїв і пролетаризації решти товаровиробників, а її ліквідація – до встановлення справедливого суспільного устрою – соціалізму. Близькими до цих були погляди Ю. Бачинського (1870- 1940). Водночас він обстоював ідею вільної, могутньої незалежної України, в побудові якої мають брати участь всі, хто живе на її землі. Новаторськи геніальною була теорія С. Подолинського (див. Подолинський), на основі узагальнення якої в контексті сучасності С. Мочерний обгрунтував Закон Подолинського. Заслугою М. Яснопольського (1846-1920) є спроба врахування ролі природного фактора в культурному розвитку різних місцевостей та економічної політики держави, її фінансової системи, ефективності цієї системи (отже, географічного підходу до цих проблем). Геніальною постаттю в українській економічній літературі є І. Туган-Барановський (див. Туган-Барановський). Засновником економетрії був П. Чомпа, у праці якого “Нариси економетрії і на національній економії вибудованої природної теорії бухгалтерії” (1910) викладено нову методологію складання балансів з урахуванням синтезу політекономії (зокрема теорії цінності), науки бухгалтерського обліку за “підтримки юриспруденції і математики”. Світову славу в історії економічної думки здобув Є. Слуцький (див. Слуцький). Серед теоретиків кооперативного руху найвизначнішими вченими були М. Левитський, С. Бородаєвський, Б. Мартос, Ю. Павликівський, О. Луцький. Наприкінці 20-х XX ст. М. Волобуєв обстоював ідею економічної конфедерації народного господарства України (значно наближену до економічного суверенітету). Вважав, що українські економічні центри повинні мати право і можливості дієвого управління всім господарством країни, що господарювання України підлягає змінам лише в тому разі, якщо воно суперечить директивам союзного держплану, виступав проти надмірного вилучення народногосподарських прибутків, отриманих у республіці, доводив доцільність встановлення всеукраїнської системи регулювання припливу робочої сили для пропорційного розподілу робочих місць між Україною і Російською Федерацією та ін. Певний внесок у розвиток У. е. д. зробили економісти-емігранти.
Loading...