Витоки соціологічного знання
Соціологія: загальний курс. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти України
ЧАСТИНА ПЕРША.
СОЦІОЛОГІЯ ЯК НАУКА
Розділ 2.
ВИНИКНЕННЯ І ОСНОВНІ ВІХИ РОЗВИТКУ СОЦІОЛОГІЇ
2.1. Витоки соціологічного знання
Якщо підходити до соціологічного знання із всеосяжної історичної точки зору, то зародження інтересу до соціальної думки можна простежити з давніх-давен. Люди з глибокої давнини (протягом всієї цивілізації) цікавились соціальними проблемами, тобто питаннями: що являє собою людина, в чому полягає сенс життя,
Найдавнішими позанауковими формами відображення та пояснення людського буття були міфологія та епос. Як правило, у міфах історія твориться Богами. Характерним для міфів є:
– зображення дійсності у тій життєвій формі, через яку її творець сприймав навколишній світ;
– розгляд питання про походження людини, її фізичний та духовний світ (кохання, сім’я, доля, походження вогню, ремесел, мистецтв тощо);
– переважання в уявленнях про дійсність не раціонального, а філософського знання;
– опис подій, що мають зазвичай
Пізніше виникає епос – більш зріла форма соціального знання. Він мав два значення: як різновид художньо-літературної творчості (оповідання, поема тощо) і як героїчний епос. В одних народів він виникає на пізніх стадіях розпаду родового ладу, в інших – за умов рабовласницьких чи феодальних відносин. Нам відомі книжні епопеї “Іліада” та “Одіссея” Гомера (ХІІ-VІІ ст. до н. е., Греція), “Махабхаратта” В’яса (друга половина II тисячоліття до н. е., Індія); протягом століть мали місце такі усні епоси, як вірменський героїчний епос X ст. “Сасунці Давид” (“Давид Сасунський”). У Західній Європі героїчний епос мав форму балади, слов’янських народів – історичних пісень та оповідей, югославських юнацьких пісень, українських історичних пісень та дум тощо. Епос істотно відрізняється від міфа:
– у центрі епосу – людина герой, історичний чи псевдоісторичний персонаж;
– епос відтворює картину народного життя, його ідеали, моральні норми, прагнення;
– в ньому присутній історичний час. Простір розгортання дії епосу – територія свого етносу та ворогів;
– суспільні відносини в ньому описуються такими, якими вони були насправді на час створення епосу, а не віддзеркалюються в перевернутому вигляді, як у міфі, де вигадка і фантазія істотно спотворювали реальне життя людини.
У процесі соціально-історичного прогресу виникає філософія як первісне санкретичне знання, поступово відбувається становлення математики і природничих наук. Елементи механіки, астрономії, математики розвивалися через практичні потреби суспільства у зв’язку з розвитком землеробства, зрошення, будівництвом складських споруд, зростанням ролі міст, суднобудування та судноплавства, військової справи тощо. Серед інших причин появи математики і математичних знань були і потреби соціального характеру: облік худоби, заміри кількості зерна, вина, олії, відстані, часу тощо.
Математичні знання були відомі уже в 2000 р. до н. е., про що свідчать вавилонські математичні клинописні тексти та стародавньоєгипетські папіруси. У Китаї в II ст. до н. е., як оповідається в “Історичних записках” (“Ші дзі”), один з міністрів розділив імперію на 10 провінцій і звелів дослідити якість грунтів, продуктів, рівень розвитку землеробства, підрахувати населення для раціонального розподілу податків. Сучасна наука підтверджує факт проведення перепису населення царем Ізраїля Давидом близько 973 р. до н. е., про який також згадується в “Біблії” у другій книзі “Царств”. Перелік тривав понад дев’ять місяців; результати показали, що “ізраїльтян було 800 000 мужів сильних, здатних воювати, а іудеян – 500 000”. Давньоримський цар Сервій Тулій (VI ст. до н. є.,) ввів у практику “цензи” ,- перепис громадян та їхнього майна з мстою визначення соціального, політичного, військового і податкового статусу в суспільстві, а точніше – в державі, яка вже народжувалася.
Для пізнання соціальних процесів античного суспільства Греції та Риму має значення розповідна історія – історіографія, яка розвивається паралельно з філософією. Найпершим пам’ятником історичної науки є знаменита робота видатного вченого, “батька історії” Геродота “Історія”, яка започатковує інтенсивний розвиток науки про суспільство.
У розвитку історичного пізнання важливу роль відіграє творчість видатних представників історичної науки античної Греції Фукідіда, Ксенофонта, Полібія, Плутарха, давньоримського історика Корнелія Таціта та ін.
Заслуги представників історичної науки Стародавнього світу полягає ось в чому:
– вони поставили питання про соціальний факт, використання аналізу документів, методів спостереження, опитування, вивчення фактів та умов, що деформують процес достовірного відображення соціальних явищ і спотворюють результати пізнання:
– вони заклали перші принципи систематизації та класифікації емпіричного матеріалу. їх відбору й узагальнення тощо.
Мислителі античного світу (Демокрит, Платон, Аристотель та ін.) не розглядали суспільство як особливе утворення, що розвивається за власними законами. Для них суспільство виступало як об’єкт, а не суб’єкт. Тому суспільне життя, історія мислились як компонент космічного буття і його похідна частина. Звідси і намагання філософів розглядати суспільство, державу, індивідів у контексті загального цілого. Історична думка також ще не піднеслася до такого рівня аналізу, вона провінціально-сприймала світ через призму свого етносу. Проте антична культура та наука створили могутній потенціал для подальшого розвитку пізнання природи і суспільства. Вона заклала основи європейської цивілізації, від яких беруть свій початок сучасні науки – право, політика, мистецтво, філософія, соціологія та ін.
Якщо соціальні парадигми рабовласницького суспільства відбивали залежність людини від природи і держави – поліса, що в світогляді виступало як фатум, доля, жорсткий детермінізм, то соціальна парадигма середньовіччя включала в себе кілька нових принципів:
– у світоглядному плані космологічний фаталізм змінюється християнським провіденціалізмом;
– у соціально-історичному та політичному аспектах відбувається переорієнтація світогляду з демоса, поліса, як суб’єкта, на особистість, як творчу силу в системі соціальних відносин;
– поєднання християнського провіденціалізму із земним суб’єктивізмом уособилося в новому вченні про свободу індивідуального вибору і особистої відповідальності за нього перед найвищим неземним суддею.
Ці уявлення про світ істотно вплинули на процес переростання рабовласницьких відносин у феодальні, бо в своїй основі він визначався не стільки економічними, скільки ідеологічними чинниками – християнством, яке з 325 р. стало державною релігією ще рабовласницької Римської імперії.
Раннє середньовіччя, представлене таким мислителем, як Аврелій Августин, прозваний Блаженним (354 – 430 рр.), характеризується спробою створити в християнській літературі загальнолюдську концепцію філософії історії, що спирається на принцип розвитку людства на релігійних засадах. В основу вчення Августина про розвиток історії людства покладене релігійне розуміння історії, так званий провіденціалізм, який розглядає історію як прояв волі Божої, згідно з якою здійснюється заздалегідь передбачена Божественна програма спасіння людини і світу.
Найпоширеним світоглядом XIII ст. було вчення Фоми Аквінського (1225 – 1274 рр.). У своїх працях він писав не лише про філософію, але й про економіку, право, державу і суспільство, тобто про всі соціальні інститути, які його утворюють. Його вчення було визнано єдино істинним світоглядом католицизму і таким проголошується й по цей день.
Вагомий внесок у розвиток пізнання людини, суспільства, гуманістичної просвіти, науки та культури зробили представники середньовічного ренесансного гуманізму Аліг’єрі Данте (1265 – 1321 рр.), Франческо Петрарка (1304 – 1374 рр.), Леонардо Бруні (справжнє ім’я Арєтіно) (1370 – 1444 рр.), Лоренцо Валла (1407 – 1457 рр.) та ін.
В центрі їх уваги були:
– культурологічні проблеми античності;
– проблеми особистості, механізми взаємодії між особистістю та суспільством;
– загальні проблеми суспільства, походження держави;
– питання зближення емпіричного й позитивного, чуттєвого і раціонального в соціальному пізнанні.
Гуманізм епохи Відродження мав яскраво виражену соціальну орієнтацію на людину з її земними інтересами, потребами, цінностями. Він утверджував думки про гармонію душі і тіла, про красу і радість земного життя всупереч християнській моралі, що пропагувала ницість людини та її земного життя.
Важливо зазначити, що в ХVІ – ХVІІ ст. паралельно з індивідуалістичними концепціями зароджується розуміння значення суспільної власності та колективістських засад у соціальному житті і критикуються порядки, засновані на особистому інтересі, приватній власності і породжуваній ними соціальній несправедливості. З’являються концепції утопічного соціалізму, в основі яких лежать комунітарні принципи організації суспільства, основоположниками яких були англієць Т. Мор (1478-1535 рр.) та італієць Т. Кампанелла (1568-1639 рр.). У своїх творах вони проповідують ідеї соціальної рівності, братерства і взаємодопомоги, можливих на основі суспільної власності.
В епоху пізнього середньовіччя, в ряді європейських країн починають формуватись елементи капіталістичних відносин, заснованих на товарному виробництві. Товарне виробництво, торговельні відносини між країнами породжували потребу в точних розрахунках, змушували аналізувати соціальні явища в умовах первісного нагромадження капіталу з точки зору їх економічної доцільності. Так, в Іспанії в 1575 р. чи не вперше в Європі епохи середньовіччя використовувався питальник з 357 питань для вивчення соціально-економічних явищ. На основі результатів опитування був складений багатотомний статистичний збірник. У середньовічній Європі зрідка практикували переписи населення, один з яких було проведено в 1338 р. у Венеції. Проте вони мали вузько-обмежений утилітарний характер.
Щодо європейської науки пізнього середньовіччя, то поряд з традиційними проблемами буття поступово формуються концепції соціальної філософії, державного і приватного права, переглядаються релігійні доктрини походження суспільства та людини. Така переорієнтація зумовлювалася потребами молодої буржуазії в своїй ідеології і державності для захисту власних інтересів. Ці проблеми чітко ставляться в творчості видатних ідеологів нового класу – італійського мислителя Пікколо Макіавеллі (1469 – 1527 рр.), французького соціолога Жана Бодена (1530 – 1596 рр.), голландського політика Гуго Гроція (1538 – 1645 рр.) та ін.
Слід наголосити, що на порозі Нового часу видатні мислителі, які належали до різних культур чи ареалів, вдавалися до спроби викласти свої соціальні погляди у систематичному вигляді. Велику цінність має написаний у XIV ст. арабським мислителем і державним діячем Ібн Халдуном “Історичний прологомен”, де подана свого роду енциклопедія соціального життя арабського світу.
Епоха Нової історії характеризується:
– інтенсивним розвитком наукової думки. Розкріпачена від теології, вона спрямовується на пошуки істини;
– соціальне пізнання стає на шлях пошуків природничих факторів розвитку суспільства;
– поступово розпадається середньовічна система цінностей і світосприйняття;
– ідея рівності людей перед Богом в ідеології молодої буржуазії трансформується в ідею рівності людей за своєю природою і пошуків причин їх фактичної нерівності в суспільстві;
– буржуазія стає домінуючим, провідним суб’єктом у системі суспільних відносин, вона вже реально править державою чи постійно прагне до цього, вірить у своє майбутнє і намагається якомога більше знати про суспільство і людину, про їх зв’язок з природою;
– виникає нова соціальна парадигма, пов’язана з натуралістичним розумінням світу природи та людини. Натуралізм перетворюється в домінуючий принцип науки, в тому числі і науки про людину. Його панування в усіх галузях знання було пов’язане з виключенням надприродного і чудесного.
В суспільному знанні натуралізм орієнтував дослідників на виявлення природничих та біологічних детермінант соціального, на пошуки споконвічної “природи людини” і т. п., що знайшло відображення насамперед у таких відомих концепціях, як теорія “природної людини”, “природного прана”, “природної етики” та ін. Відомими теоретиками з цих питань були представники англійської філософії та соціології Томас Гоббс (1588 – 1679 рр.) і Джон Локк (1632- 1704 рр.). їх концепції походження суспільства можна розцінювати як соціологічні теорії, хоча соціології як науки на той час ще не існувало.
Яскравими представниками європейської соціальної науки XVIII ст. були французький просвітитель, соціолог Шарль Луї Монтеск’є (1689-1755 рр.) та французький просвітитель, філософ, теоретик мистецтва, соціолог Жан Жак Руссо (1712 – 1778 рр.).
Ш. Л. Монтеск’є, автора “Перських листів” (1721 р.), “Розвідки про причини величі і падіння римлян” (1734 р.), “Духу законів” (1748 р.), всупереч поширеної традиції вважати основоположником соціології О. Конта, є досить вагомі підстави називати першим соціологом Нового часу. Дійсно, Монтеск’є не висував ідею про соціологію як окрему науку в суспільствознавстві, але він заклав новий напрям в останньому, який у XIX ст. одержав назву географічної ніколи в соціології.
Про соціологічну теорію суспільства Монтеск’є ми дізнаємося з його праці “Дух законів”, над якою він працював майже 20 років. Тут критикується теологічне розуміння історії Августина та Фоми Аквінеького, обгрунтовується об’єктивний характер законів розвитку природи та людської історії, підкреслюється взаємозв’язок між природним і соціальним.
Аналізуючи побутові, культурні, моральні, політичні та інші особливості життєдіяльності багатьох народів у різних кліматичних зонах землі, Монтеск’є дійшов висновку, що в основі всіх відмінностей лежать природничі фактори. Він аналізує вплив клімату на виробничу діяльність людей, політичну організацію суспільства, принципи державного правління, на духовність, натуру і звичаї народу, розглядає проблеми торгівлі, грошей.
Автор географічної школи в соціології одним з перших розробив послідовну теоретичну систему поглядів на історію, у якій вбачав об’єктивні природничі, натуральні, а не містичні детермінанти суспільного розвитку.
Жан Жак Руссо, автор праць “Розвідки про походження і основи нерівності між людьми” (1755 р.), “Про суспільний договір чи принципи політичного права” (1762 р.) та ін., вбачає головну причину соціальної нерівності в привілеях, що має частина громадян. Суспільний прогрес він пов’язує з розвитком людського розуму, передбачає необоротність суспільного прогресу.
Науку Нового часу особливо цікавили проблеми історичної закономірності розвитку суспільства, його механізми та напрями. Ці проблеми особливо актуалізуються у XVIII ст. і безпосередньо пов’язуються з розвитком філософії історії. В історико-соціологічному відношенні філософію історії можна розглядати як зв’язуючу ланку між філософією і соціологією, оскільки своїм виникненням остання зобов’язана саме філософії історії.
Термін “філософія історії” вперше вжив француз Вольтер (псевдонім; справжнє ім’я і прізвище – Франсуа Марі Аруе, 1694 – 1778 рр.) для позначення загальних роздумів і досліджень людської історії та культури без чіткого визначення їх змісту. Аналіз концепцій філософії історії свідчить, що її головними завданнями були дослідження процесу виникнення людства; розкриття рушійних сил історії та її законів на основі емпіричних і узагальнених матеріалів історії та культури народів; визначення напряму розвитку людства в цілому.
Особливе місце в історії соціальної думки посіли ідеї італійського мислителя Джамбаттіста Віко (1668 – 1744 рр.), викладені у першій систематизованій праці з соціології і культурної динаміки “Основи нової науки про суспільну природу націй” (1725 р.). Дослідження Дж. Віко являють сьогодні великий науковий інтерес. У 1976 р. В Нью-Йорку відбулась конференція “Віко і сучасна наукова думка”, присвячена 250-річчю з дня виходу у світ названої праці. Незважаючи на те, що джерела концепції Віко простежуються як у працях стародавніх авторів, наприклад, Аристотеля, так і пізніших – Ф. Бекона (1561 – 1626 рр.), Н. Макіавеллі, його теорія була новим і важливим внеском в розвиток суспільної думки. Віко, зокрема, розробляє:
– методологію і методику порівняльного історичного дослідження;
– теорію циклічності, яка дозволила йому піднятися до рівня з’ясування характеру процесу соціально-історичного розвитку суспільства;
– модель (схему) цілісного пізнання соціальних процесів, комплексного аналізу політичних, релігійних, господарських, культурних, юридичних та інших підвалин соціального життя;
– методологію, методику критичного вивчення документів, аналізуючи питання соціальної і історичної психології.
Отже, створивши “нову науку”, Віко зазирнув далеко уперед, тому не випадково його праці привертають увагу все більшої кількості дослідників. Чимало аспектів його концепції визначили провідні напрями сучасної соціологічної науки, зокрема ідеї з теорії культури, розвинуті в працях М. Вебера, П. Сорокіна, Т. Тойнбі та ін. Не випадково П. Сорокін відзначає, що Дж. Віко заслуговує. бути в одному ряді із справжніми батьками соціології.
Вагомий внесок у розвиток філософії історії зробив французький соціолог Марі Жан Антуан Нікола Кондорсе (1743 – 1794 рр.). У в’язниці, куди його кинули за активну участь у французькій революції, він написав свою знамениту працю “Ескіз історичної картини прогресу людського розуму” (1794 р.). Головною причиною історичного прогресу автор вважає розум, знання, людські здібності. Але він розглядав розум не як індивідуальний інтелект, а як духовний рівень суспільства, як суспільну свідомість певної епохи. Отже, він не визнавав ролі видатних осіб як суб’єкта історії.
Найфундаментальнішими дослідженнями філософії історії вважаються праці німецького просвітителя Йоганна Готфріда Гердера (1744 – 1803 рр.). Свою концепцію всесвітньої історії як закономірного, єдиного, взаємопов’язаного цілісного процесу Гердер викладає у праці “Ідеї до філософії історії людства” (1784-1792 рр.). Він розглядає історію суспільства як закономірне продовження розвитку природи. Земля – це частина космічної системи, кузня органічного світу. Людина самопороджується природою, є вершиною, вінцем природи. Людство – біологічний вид, а закони його розвитку такі ж природні, як і закони природи. Тому основними елементами соціального прогресу с зовнішні і внутрішні фактори. Розвиток здібностей людини залежить від інших людей, від суспільства в цілому та його культури.
Як зазначають спеціалісти, за своїм змістом, структурою та принципами наведена праця Гердера наближається до соціологічних творів О. Конта, Г. Спенсера та інших і займає “серединне” місце між філософією історії та соціологією, перші доробки якої містили в собі елементи філософсько-історичного аналізу.
Ще один яскравий представник філософії історії – німецький філософ Георг Вільгельм Гегель (1770 – 1831 рр.). Основні принципи філософії історії він виклав у однойменній праці “Філософія історії” (1837 р.). Гегель розглядає історію як “прогрес духу в усвідомленні свободи”, де свобода є свободою духу мислення й інтелектуальною свободою особистості. Історія – вища сфера порівняно з природою, де абсолютний розум (дух) самопізнає себе. Люди вважають, що в їх житті та діяльності існує випадковість, насправді абсолютний дух детермінує історичні випадковості, підпорядковуючи їх своїм цілям. У цілому ж філософія історії Гегеля на відміну від вищерозглянутих концепцій не містить соціологічного аналізу історії суспільних явищ, стоїть осторонь теорій суспільного прогресу Віко, Кондорсе, Гердера, які предметом дослідження брали суспільство і людину, а не абсолют, і в своїх узагальненнях виходили із соціокультурних факторів.
На початку XIX ст. філософія історії втрачає своє домінуюче становище в розвитку суспільного знання. Паралельно з нею відбувається становлення нових галузей і напрямів у розвитку суспільної науки. Помітним кроком вперед у розвитку пізнання суспільства та його закономірностей був поступ в економічних знаннях. У XVII ст. з’являється нова наука, названа класичною політичною економією. Одним з перших ї представників, який показав, що не грошова політика, а виробництво є основою економічної і політичної могутності держави, був англійський учений Уїльям Петті (1623 – 1687 рр.). У праці “Політична арифметика” (1683 р.) він вбачає джерело багатства не в грошовому обігу, а у виробництві. У. Петті, А. Сміт (1723 – 1790 рр.), Д. Рікардо (1772 – 1823 рр.) започаткували основи теорії трудової вартості, розкрили деякі закони капіталістичного виробництва, показали, що вартість товару створюється працею виробника. Це було нове слово в науці про суспільство та його економіку.
Вперше в історії науки поряд з економічними закономірностями виявляються соціальні. Наука досліджує масові соціальні факти, між якими математично точно констатуються постійні взаємозалежності і зв’язки. Математика знаходить широке прикладне застосування у сфері соціальних досліджень, які стали основою формування таких нових галузей соціального знання, як демографія та соціальна статистика. До речі, вперше поняття “статистика” вжито в лекціях німецького вченого Германа Конрінга (1606 – 1682 рр.), в яких розглядаються матеріали про склад населення, економічні ресурси держави тощо.
Пізніше, німецький учений Готфрід Ахенваль (1749-1772 рр.) обгрунтовує предмет статистики і вводить це поняття у широкий вжиток.
Особливо яскравою фігурою в статистичних дослідженнях демографічних процесів є німецький армійський священик Йоганн Петер Зюссмільх (1707 – 1769 рр.), який на основі аналізу та систематизації масового емпіричного матеріалу відкриває закономірності у співвідношенні новонароджених дітей чоловічої та жіночої статі, співвідношення чоловіків та жінок у шлюбному віці, в постійності числа смертності як загальної, так і за віком, у тому числі і внаслідок вбивства та самогубства. Зюссмільх констатує наявність постійної більшості новонароджених над померлими.
Наприкінці XVIII ст. широкого розголосу набирає штучно сконструйоване вчення англійського економіста і священика Томаса Мальтуса (1766 – 1834 рр.). Воно є своєрідним синтезом теорії, в якій переплелися елементи тогочасних уявлень з політекономії, демографії та географічного детермінізму. Ідеї Мальтуса про постійно зростаючі диспропорції між процесами зростання населення та засобами існування людини, зниження родючості землі, зростання населення в геометричній, а засобів існування, необхідних для фізичного прожиття людей, в арифметичній прогресії, що нібито призводить до “абсолютного перенаселення”, та інші пізніше були дещо скориговані і доповнені дослідниками в США, Англії, Франції та інших країнах і існують під назвою неомальтузіанство.
Важливе місце в європейській суспільно-політичній думці займали соціологічні ідеї консерватизму, лібералізму й утопічного соціалізму. Соціальні мислителі першої половини XIX ст. прагнуть у тій чи іншій формі осмислити результати революційної ломки старого суспільного ладу й оцінити той суспільний лад, який прийшов на зміну феодальному. Проблеми “революційної демократії”, “індустріалізму” і “капіталізму” виступають ключовими для всіх без винятку визначних мислителів даного періоду. З деякими спрощеннями найцікавіші думки з цього приводу можна згрупувати за трьома напрямами.
Перший напрям об’єднує ті концепції, які в тій чи іншій формі висловлюють неприйняття нових порядків і прагнуть критикувати їх з позицій минулого. Найчастіше при цьому йдеться про позитивні сторони зруйнованого Великою французькою революцією “старого режиму”, ідеалізацію феодально-дворянської старовини та досить гостре викриття негативних аспектів буржуазного суспільства. Даний напрям суспільно-політичної думки називають консерватизмом. Найвпливовішими ідеологами консерватизму були Е. Берк (1729- – 1787 рр.), Л. Бенальд (1754 – 1840 рр.), Ж. де Местр (1753 – 1821 рр.) та ін. Вони негативно ставляться до революції як насильницького, брутального розриву з традиційними засадами народного життя, відстоюють принципи монархії, станової ієрархії, католицької віри. Консерватори критикують абстрактно-раціоналістичні засади соціальної філософії Просвітництва, принципи буржуазного права, втілені у “Декларації прав людини і громадянина” і наступних кодексах.
До другого напряму належить соціальна філософія лібералізму, патріархом якого вважають класика економічної науки А. Сміга, чия діяльність належить ще дореволюційній добі. Програмні ж засади лібералізму з урахуванням досвіду Великої французької революції опрацювали І. Бейтам, Дж. Мілль, Б. Констан. Звичайно, лібералізм, як і консерватизм, це не суворо обгрунтовані теоретичні системи, а швидше конгломерати поглядів, які концентруються навколо таких провідних ідей, як індивідуалізм і утилітаризм. Відстоюючи цінності буржуазного активізму та раціоналізму, ліберали захищають від консервативної критики ідеологію Просвітництва. Будь-яку суспільну інституцію, як доводить Бентам, слід оцінювати насамперед з погляду на те, чи сприяє вона збільшенню щастя людей, чи служить вона їм на користь. Ідеологія лібералізму заклала основу теорії соціальної дії, ставила питання про зв’язок між соціальними диспозиціями особистості й інституційними рамками соціальної діяльності, а також про зв’язок між окремими соціальними субсистемами. Не випадково пізніше “ринкова модель” була покладена в основу новітніх теорій суспільства – функціоналістської, теорії соціального обміну та ін.
Синтез лібералізму і консерватизму знаходимо у соціально-філософській концепції французького мислителя, соціолога Алексіса де Токвіля (1805-1859 рр.), автора відомих праць “Про демократію в Америці” (1835 р.) та “Старий порядок і революція” (1856 р.). Твори Токвіля – це свого роду соціографія ранньо-буржуазного суспільства. Він виходив з того, що люди творять суспільство вже самим фактом визнання певного володаря чи певних законів. Суспільство існує лише тоді, коли люди дивляться на речі з однієї точки зору, тобто мають спільні погляди. Токвіль виходить з порівняння, а якоюсь мірою і протиставлення суспільства “аристократичного”, яке втілювало в очах соціолога “старий режим”, зруйнований Великою французькою революцією, та “демократичного”, яке є для нього синонімом політичного режиму і водночас усього суспільного побуту США, які, на його думку, показують у цьому відношенні зразок і перспективу для всього людства.
Третя позиція пов’язана також з критичним ставленням до буржуазного ладу, який утвердився внаслідок революційних подій, однак при цьому і “старий порядок” стає об’єктом засудження. Феодальному минулому і буржуазному сьогоденню тут протиставляють майбутній справедливий лад, який має бути побудований самими людьми. Це – позиція представників утопічного соціалізму, серед яких помітне місце займає французький мислитель Клод Анрі де Рувруа Сен-Сімон (1760 – 1825 рр.), вчитель і попередник О. Конта, якого іноді називають “хрещеним батьком соціології”. Він не тільки накреслив основні контури проекту “позитивної” реорганізації наукового знання, реалізувати який випало на долю Конта, а й висловив ряд глибоких ідей щодо природного устрою західноєвропейських країн післяреволюційної доби. Сен-сімонівська концепція “індустріального суспільства побудована на принципі протиставлення трудящих класів і класів “непрацюючих”. З розвитком індустрії, як передбачав Сен-Сімон, має зростати значення організаційно-управлінського фактору в суспільному житті. Ідеалом суспільного устрою він вважав стан, коли влада над людьми поступиться місцем владі над речами.
Спеціалісти зазначають, що консервативні, ліберальні та соціалістичні напрями в соціальній думці кінця XVIII – початку XIX ст. ще не можна віднести до соціології в повному значенні цього слова, насамперед внаслідок їх відверто “неакадемічного” характеру і чітко вираженої політичної тенденційності. Однак їх представники порушують чимало проблем, які пізніше потрапляють у коло інтересів соціології. Це, насамперед, питання про соціальну природу і функції демократичних інститутів, специфіку ринкових відносин, форми реорганізації суспільних відносин, питання наукової організації та управління соціальною сферою.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...