Головна ⇒ 📌Довідник з філософії ⇒ Здійснення людини у мові. Мова як симптом, символ, сигнал

Здійснення людини у мові. Мова як симптом, символ, сигнал

Філософія світ людини

Мова як домівка буття

Здійснення людини у мові. Мова як симптом, символ, сигнал
Як уже зазначалося, мова є одним із шляхів, котрим людина прямує до самої себе через своє відношення до “Іншого”. Ця внутрішня диференційованість світу людини, що, умовно кажучи, складається із “Я”, “Іншого” та їх динамічної й суперечливої єдності, на свій лад відбивається й у традиційно вирізнюваних функціях мови.
Першою є симптоматична функція, через яку здійснюється самореалізація людини у висловлюванні –

це, певною мірою, виявлення, озовнішнення внутрішнього стану людини, яка говорить. Вище вже йшлося про те, що через мову ми стаємо самі собою, розвиваємо свої можливості, внутрішній світ людини стає дійсністю, тільки набувши свого розчленованого наявного буття у висловлюванні тощо. Додамо, що серед виражальних засобів, котрих людина має у своєму розпорядженні чимало, мова – один із найважливіших. Багатий духовний світ Ярославни не обмежується немовними засобами самовираження, оскільки сформувався він невідривно від становлення мовних засобів, історично вплетених у духовне осереддя нашого народу, – у плачі

Ярославни йдеться не про тілесний біль, який можна виразити через зойк. Навіть на найвищому духовному рівні підтверджується нерозривна єдність мови і немовних виражальних засобів. Але жоден жест, жоден невербальний засіб самовираження, хоч би яким сублімованим він був, принаймні сам по собі не може передати те, що виразив Евріпід словами своєї “Медеї” чи Гайдеггер словами свого “Листа про гуманізм”.
Зрештою, та ж таки необхідність опосередкування внутрішнього та зовнішнього аспектів людського світу спричинює поступове формування й іншої функції мови – тієї функції, завдяки котрій виявляються предметні відношення, предмети дістають назву (імена), тому її можна назвати символічно-презентативною функцією мови.
Фактичні способи мовної презентації предметного світу можуть бути різноманітними, але навіть на рівні звичайного сприйняття безпосередньо наявного світу (теперішнього) відбувається “завершення” цього сприйняття через мовні засоби. Завдяки зануреності у мовне середовище людина, що має відповідну освіту, бачить Софійський собор краще, ніж та, що не відрізняє “баню” від “лазні”, а “волюту” від “валюти”, хоча, звичайно, архітектурно-історична освіченість – це не тільки певна освіта.
Мовна презентація предметного світу людини здійснюється не тільки через удосконалення сприйняття наявного, але й шляхом “приведення у наявність” того, що ще або вже не існує як наявне або навіть (у принципі) не може бути відчуте чи пережите як теперішнє, – того, що ми пригадуємо або уявляємо, що може бути пережите у майбутньому. Саме так, у співконститутивності щодо людського світу, виявляється тотожність мови та історії як суттєвих вимірів людського буття.
Надзвичайно важливою є роль мовної презентації у створенні специфічної “наявності” того, що не може бути відчуте і пережите безпосередньо і “наявність” чого вже майже сповна завдячує мовній формі: викривлення простору чи відношення еквівалентності, квантово-хвильова природа світла чи істинність висловлювання, – всього того, що “виявляється” у теорії, котра за допомогою певних мовних засобів проникає в “інтимне” дійсності.
Особливе місце посідає той момент символічно-презентативної функції мови, завдяки якому у світі людини започатковується наявність чогось, що не є предметною реальністю, не висловлюється безпосередньо, а присутнє “між рядками”, котрі певним чином упорядковані. Цей внесок мови, у певному розумінні “руйнівний” щодо усталеної системи предметних відношень людського світу виявляє нередукованість дійсного до однозначної інформації, його багаторівневість. Причому присутність обертонів “несказаного” характерна не тільки для поетичної мови. Її не можуть остаточно позбутися і повсякденна мова, й мова наукового вжитку. Це актуалізує питання про походження “власне мови” від того, що нею не є, шляхом поступової “баналізації” та “спеціалізації” первісної форми мови взагалі, а разом з тим і питання про сигнально-комунікативну функцію мови як складової людського світу.
Самі по собі невербальні засоби (інтуїція, чуттєве проникнення, навіть екстрасенсорність та підвищена спостережливість, власне мовну опосередкованість яких ще варто було б дослідити), дуже швидко досягають тих меж комунікації, котрі можна здолати лише через мовне самовиявлення у спілкуванні з “Іншим”, розмовляючи з яким, “Я” ділюся своїм життєвим досвідом. Через мовно-здійснюваний обмін думками та знаннями і виникає “певність” світу, в якому перетинаються численні індивідуальні світи.
Хто використовує слова “я” або “ти” (“він”, “вони”), не тільки з’ясовує, про який предмет він говорить, а водночас вступає у певні відношення з мислимою реальністю, причому це введення – себе у відношення не є чимось додатковим щодо простого ідентифікаційного відокремлення. Скоріше навпаки, саме ідентифікаційне відокремлення предметів світу формується між мною і тобою, бо кожне слово про предмет – це моя спрощена промова до тебе, де займенники “я” і “ти” вжиті імпліцитно, вони “розчинені” у предметному змісті й безпосередньо не помітні. Більше того, саме в імпліцитному “вжитку” особових займенників означена вище “відносна” особливість буттєвості виступає ясніше, позаяк їх експлікація неминуче тягне за собою функцію відокремлення, а отже, і об’єктивацію того, хто говорить, стосовно того, про що він говорить. Особові займенники, таким чином, поєднують у собі, пов’язують об’єктивність мови з актуальністю міжособистісного мовленнєвого акту.