Головна ⇒ 📌Економічні учення ⇒ Економічний лібералізм у XX ст

Економічний лібералізм у XX ст

Історія економічних вчень

НЕОЛІБЕРАЛІЗМ

12.1. Економічний лібералізм у XX ст.

Сутність теоретичних положень економічного лібералізму можна звести до того, що ліберали визнають і підкреслюють наявність очевидного зв’язку між індивідуальною волею, приватною власністю і рівнем економічної ефективності певного суспільства. Вони наполягають на тому, що ніхто не має права порушувати чужу волю, у тому числі й економічну. В основі цих уявлень лежить політична філософія лібералізму, кредо якої – відомий принцип, який можна трактувати

як право людей робити те, що вони хочуть, надати їм право бути самими собою в економічній діяльності та віросповіданні, культурі, повсякденному житті й думках. Індивідуалізм, що став основою європейської цивілізації, на думку одного з видатних представників неоліберального напряму Ф. Хайєка, – це не егоїзм і самозакоханість, а насамперед повага до особистості ближнього, це абсолютний пріоритет права кожної людини реалізувати себе в цьому світі.

На думку представників ліберального напряму в політичній економії, саме воля у сфері економічної діяльності є головною і необхідною умовою швидкого економічного

зростання, де для збалансованого розвитку суспільства в принципі досить дії механізму вільного ринку і вільної конкуренції, що автоматично встановлюють рівність між попитом і пропозицією. Роль держави в економіці має бути зведена до мінімуму; головне і, по суті, єдине завдання державних структур вони бачать у створенні та підтриманні умов, необхідних для сприятливого розвитку вільної конкуренції, під якою розуміється створення рівних можливостей для всіх. Державне втручання безпосередньо в економічні процеси, за їх переконаннями, неприпустиме, і якщо воно відбувається, то це робиться, на думку представників як ліберального, так і неоліберального напрямів, виключно в інтересах державного апарату.

Біля джерел відродження класичного лібералізму в XX ст. стояв відомий економіст і філософ Людвіг фон Мізес (1881-1973), австрієць за походженням, який, однак, значну частину життя провів у СІЛА, де викладав курс економічної теорії в Нью-йоркському університеті. Спочатку предметом економічних інтересів Мізеса були проблеми грошового обігу, але надалі його інтереси змістилися у сферу аналізу логіки індивідуальної трудової діяльності людини і розгляду мотивів, що спонукають людину працювати, зокрема психологію, мораль, інстинкти. У цих питаннях явно простежується вплив інституціоналізму.

Мізес приділяє значну увагу аналізові функціонування різних економічних систем, послідовно розглядаючи три варіанти економічного устрою сучасного світу: суто ринкове господарство, “зіпсований ринок” і неринкову економіку. Аналізуючи функціонування ринкової системи, він вивчає проблеми еволюції, місця і ролі такого найважливішого для ринкового господарства інституту, як приватна власність. На його думку, саме приватна власність є “необхідним реквізитом цивілізації і матеріального добробуту”, а її соціальна функція полягає в тому, що вона сприяє оптимальному використанню ресурсів і забезпечує суверенітет споживачів. На думку Мізеса, тільки приватна власність здатна бути основою раціональної економічної діяльності. Це відбувається, тому що породжувані нею індивідуалістичні прагнення забезпечують максимальне використання ресурсів. Мізес всебічно розглядає роль і функції грошей у ринковому господарстві, їх історичну еволюцію, проблеми інфляції і золотого стандарту, проблеми заощаджень та інвестицій, відсотка. Він досліджує також проблему співвідношення заробітної плати і податків. Мізес є яскравим представником неоліберального напряму, захисником ідеї “економічної свободи”.

Аналізуючи неринкові системи господарювання, під якими насамперед він має на увазі соціалістичну систему, Мізес підтверджує свій висновок про “логічну і практичну неможливість соціалізму” внаслідок відсутності раціональної організації господарства. На думку вченого, встановлення соціалістичного ладу означає ліквідацію раціональної економіки. Цю думку він захищає в одній з найбільш відомих праць, що так і називається – “Соціалізм” (1922 р.). Мізес піддавав критиці передусім центральну ланку економічної системи соціалізму – планування. Як відомо, від представників утопічного соціалізму до Маркса одне з основних обвинувачень капіталістичної системи полягало в тому, що анархія виробництва, за якої виробник тільки на ринку довідується про необхідність своєї продукції, призводить до безглуздої втрати ресурсів суспільства. І планування, на думку соціалістів, крім запобігання анархії виробництва, не допустить розтрати продуктивних сил суспільства. Безумовно, популярність “ідеї планування” пов’язана зі зрозумілим прагненням вирішувати загальні проблеми по можливості раціонально, щоб удавалося передбачати шкідливі наслідки здійснюваних дій. Однак Мізес категорично виступив проти цієї тези, оскільки, на його думку, саме за соціалізму, коли немає механізму конкурентних торгів за ресурси і покупець не повинен оплачувати цінність найкращої альтернативи їх використання, ресурси будуть використовуватися неефективно і бездумно. Планове регулювання економіки виключає можливість ринкових принципів ціноутворення, без чого неможливо виміряти внесок різних факторів виробництва в цінність споживчих благ. У свою чергу, це унеможливлює ефективне використання ресурсів. За соціалізму панує система довільних оцінок, що дало підставу Мізесу назвати соціалізм “системою запланованого хаосу”.

Мізес звертав увагу і на те, що посилення ролі держави неминуче призведе до посилення ролі бюрократії. Крім традиційних негативних наслідків бюрократизації (корумпованості, зниження ефективності суспільного виробництва), Мізес виділяє таке явище, як виховання людини певного типу, яка не хоче змін і підтримує все звичне і застаріле, проводячи політику “придушення” новаторів, котрі тільки і є носіями економічного прогресу. У цьому питанні його погляди близькі до поглядів Й. Шумпетера.

Мізес неодноразово підкреслював у своїх працях, що саме вільний ринок відповідає демократичним принципам. Він пише, що тільки в умовах вільного ринку споживач є центром економічної системи, “голосуючи” своїм грошовим доходом за той чи інший товар, тим самим визначаючи структуру суспільного виробництва, і тільки в умовах вільного ринку економічні суб’єкти максимізують свій добробут, маючи свободу вибору альтернативних можливостей. Свобода вибору означає повагу до смакових переваг людини і свідчить про повагу до людської особистості. З іншого боку, ринкова система припускає і високі темпи економічного зростання, забезпечуючи такий рівень добробуту, про який раніше не могли і мріяти. У зв’язку з цим Мізеса не може не хвилювати питання про причини зростання тенденції неприйняття цієї соціально-економічної системи різними верствами населення. Причину цього Л. Мізес, як і Й. Шумпетер, бачить у незадоволеному честолюбстві. Він зазначає, що в суспільстві, базованому на кастах і станах, було прийнято приписувати не вдатність обставинам, що перебувають поза контролем людини (Бог, доля). Але в умовах ринкового господарства становище людини визначають істотною мірою не традиційний статус, а власні зусилля. І за логікою речей людина у своїх невдачах повинна обвинувачувати насамперед себе. Для більшості людей це неприйнятно, а тому вони шукають причину власного незадовільного становища в пороках (дійсних чи вигаданих) цієї економічної системи. І це, за Мізесом, уявляється живильним середовищем колективістських і соціалістичних доктрин.

Розвиток ідей Л. Мізеса ми можемо знайти в його учня і послідовника Ф. Хайєка.

Фрідріх Август фон Хайєк (1899-1992), австрійський економіст і соціолог, один із оригінальних представників економічної думки XX ст. Коло його дослідницьких інтересів надзвичайно широке – економічна теорія, політологія, методологія науки, психологія, історія ідей. Широта його поглядів виявилася, не в останню чергу, у своєрідній аргументації давно знайомих положень економічної теорії. Будучи представником неоліберального напряму, Хайєк, природно, є послідовним прихильником ринкової економіки, залишаючись до кінця життя вірним ідеї високої цінності принципів економічного лібералізму. Однак він розглядає ринок не як винахід людини і не як механізм реалізації справедливості й оптимального розподілу ресурсів (вчений завжди був непримиренним супротивником перебудови суспільства за заздалегідь сконструйованими ідеальними моделями), а як спонтанний економічний порядок. При цьому Хайєк чітко розрізняє поняття “ринок” і “господарство”. Останній, на його думку, припускає такий соціальний устрій, за якого хтось розміщує ресурси відповідно до єдиної шкали цілей. Це передбачає здійснення всієї економічної діяльності за єдиним планом, де однозначно розписано, як будуть “свідомо” використовуватися суспільні ресурси для досягнення визначених цілей.

Ринок, на думку Хайєка, функціонує принципово інакше. Він не гарантує обов’язкового задоволення спочатку більш важливих, за загальною шкалою, потреб, а потім – менш важливих. Ніхто, зокрема, не знає потреб і можливостей усіх, але кожен, вступаючи в добровільний обмін, повідомляє усім інформацію про свої цілі та можливості й одночасно одержує інформацію про готовність інших сприяти реалізації цих цілей. За Хайєком, ринок просто з’єднує конкуруючі цілі, але не дає гарантії того, які з цих цілей будуть досягнуті в першу чергу. До речі, у цьому полягає одна з основних причин, чому люди іноді виступають проти ринку. І справді, в економічних моделях як утопічного соціалізму, так і наукового комунізму передбачалось існування загальної шкали пріоритетів, де визначалося, які з потреб підлягають задоволенню, а які – ні. Але ця шкала пріоритетів, і в цьому її істотний і неподоланий недолік, відображає погляди лише самого організатора системи.

За Хайєком, у спонтанного економічного порядку є істотні переваги. Насамперед у ньому використовуються знання і прагнення всіх членів суспільства. І поширення цих знань, велика частина яких втілена в цінах, є найважливішою функцією ринку. На думку Хайєка, механізм цін – це унікальний засіб комунікації, де ціни виступають і як свідчення визначеної значущості товару з погляду інших людей, і як винагорода за зусилля. Ціни відіграють роль сигналів, що спонукують індивіда починати зусилля. Через ціни взаємопристосовуються плани, і тому механізм цін – одна з найважливіших сторін ринкового порядку.

Велику увагу Хайєк приділяє розглядові механізму конкуренції. Як відомо, у рамках кейнсіанського напряму конкуренція розглядається як недосконалий і вкрай витратний механізм досягнення збалансованості економічної системи, а в рамках неокласичного напряму – як швидкий та ефективний спосіб оптимального розподілу ресурсів. Оригінальність позиції Хайєка полягає в тому, що він перший розглянув конкуренцію як “процедуру, що виявляє”, як спосіб відкриття нових продуктів і технологій, що без її втручання залишилися б невідомими. Саме конкуренція змушує підприємця в пошуках високого прибутку шукати нові продукти, використовувати нові ринки сировини, шукати саме ті “шумпетеровські” нові виробничі комбінації, які й забезпечують динамічний розвиток економічної системи. Маючи можливість виявити себе, люди знаходять принципово нові шляхи вирішення проблем, що виникають, тим самим людина здатна запропонувати суспільству щось нове.

Одним із питань, що й дотепер є предметом дискусій, – це питання про те, чи забезпечує ринок дотримання принципу соціальної справедливості. Економісти соціалістичної орієнтації важливим аргументом на захист планування вважають те, що воно дає можливість розподілити продукцію більш рівномірно і справедливо. Хайєк із цим не сперечається, погоджуючись, що якщо ми справді хочемо розподіляти блага відповідно до заздалегідь установлених стандартів добробуту, то немає іншого виходу, крім планування всього економічного життя. Але платою за такі досягнення буде знищення власного вольового вибору – вибір робитимуть за нас інші. І Хайєк ставить дуже серйозне запитання: чи не буде ціною, яку ми заплатимо за здійснення чиїхось ідеалів справедливості, таке гноблення і приниження, якого ніколи не могла породити “вільна гра економічних сил”?

На думку Хайєка, неправильно пов’язувати принципи здійснення соціальної справедливості з ринковим порядком, що є етично нейтральним. Відповідно до його поглядів справедливість варто оцінювати з позицій самого процесу поведінки суб’єкта в ході економічної діяльності, а не досягнення кінцевого результату. Не дивно, що справедливість у Хайєка зводиться до універсальної рівності всіх перед законами, які повинні мати загальний і твердо визначений характер. Вимогу соціальної справедливості, яку Хайєк розглядає як зрівняльну справедливість, він пояснює бажанням “втиснути” ринковий механізм у схеми бажаного розподілу доходів. Програми розподільної (зрівняльної) справедливості та контролю держави над економікою, на глибоке переконання Хайєка, несумісні з “правлінням права”, оскільки вони неминуче мають вибірковий, тобто дискримінаційний, характер.