Головна ⇒ 📌Довідник з соціології ⇒ Етнометодологія

Етнометодологія

Соціологія: загальний курс. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти України

ЧАСТИНА ПЕРША.

СОЦІОЛОГІЯ ЯК НАУКА

Розділ 3.

ОСНОВНІ ШКОЛИ І НАПРЯМИ СУЧАСНОЇ СОЦІОЛОГІЇ

3.6. Етнометодологія

Ця оригінальна соціологічна концепція була представлена у книзі “Дослідження з етнометодології” (1967 р.) американським дослідником Г. Гарфінкелем (нар. 1917 p.). Сам термін “етнометодологія” означає “методи людей” (people methods).

Соціальні антропологи, які вивчали соціальні інститути і відносини між людьми в

традиційних общинах, помітили, що члени цих общин самі описати функціонування своїх інститутів не спроможні. Зовсім інша ситуація в сучасних індустріальних суспільствах, громадяни яких з легкістю аналізують діяльність соціальних інститутів і свою участь у них. Початок емпіричному соціологічному аналізу цих процесів поклав Г. Гарфінкель і його колеги, які розробили етнометодологію як цілий ряд методів перетворення повсякденних дій індивідів в очевидно розумні і практичні пояснювання. Вони розглядали всі соціальні події і дії як однаково важливі предмети соціологічного дослідження. Щоб при інтерпретації соціальних

подій і дій соціолог зміг врахувати їх специфіку, він повинен не лише звернутися до термінів спеціального наукового аналізу, а й використати ті вирази розмовної мови, в яких найбільш повно фіксується ця специфіка і які в процесі інтерпретації подій і дій виявляють свою власну раціональність. Такі вирази етнометодологи називають індексичними і вважають, що предмет етнометодології становлять навички і техніка використання раціональних властивостей індексичних виразів в повсякденному житті. Водночас ці вирази не повинні допускати можливість альтернативних пояснень конкретної ситуації, в якій дані події і дії відбуваються або відбулись. Отже, поділяючи з феноменологічною соціологією суб’єктивну орієнтацію, етнометодологія, відрізняється від неї головним чином у трьох відношеннях:

– специфічним предметом своїх досліджень;

– прагненням визначитися в якості емпіричної дисципліни;

– радикалізмом суб’єктивістських висновків.

Предметом етнометодології є так звані етнометоди, тобто характерні для різних соціальних класів, груп і організацій методи інтерпретацій, які застосовуються учасниками взаємодії з мстою розуміння актуальних фактів і явищ. Розуміння веде до встановлення стабільної структури взаємодії, яка забезпечує нормальний (з точки зору учасників) розвиток подій. Усвідомлення ролі етнометодів у формуванні стабільних структур діяльності (тобто “соціального порядку”) привело прихильників етнометодології до висновку про те, що вказані методи, нормативно-структурні детермінанти діяльності не “усвідомлюються” як такі, але “утворюються” кожен раз спочатку. Звідси випливає відмова від визнання об’єктивного існування самих структур діяльності.

Позиція етнометодології, яка відкидає об’єктивну зумовленість нормативних систем, веде до суб’єктивізму. В ній, однак, в односторонній, специфічній формі відбита реальна складність діалектики виникнення, розуміння і засвоєння індивідами соціальних норм, перш за все, момент людської активності в цьому процесі. З цієї точки зору етнометодологія стає антиподом теорії структурно-функціонального аналізу, де нормативні системи розглядаються як вирішальні чинники діяльності, а момент людської діяльності пригнічений.

Положення етнометодології викликали різноманітні дискусії в соціології на початку 70-х рр., однак сьогодні її роль не така помітна. Критика етнометодології грутується на тому, що вона: 1) займається тривіальними темами; 2) пропагує ідею надпорядкованості повсякденного життя, а насправді ускладненого конфліктами і непорозуміннями між людьми; 3) не звертає увагу на соціальну структуру і, як наслідок, зневажає соціальні чинники, які обмежують діяльність людей; 4) використовує методи дослідження, які сама ж критикує.

Аналізуючи життя сучасного громадянського суспільства і його окремих структурних утворень, сучасні феноменології намагаються діяти в дусі положень етнометодології про те, що:

– лише учасникам взаємодії вдається настільки повно поєднати їх точки зору на події, які відбуваються, і власні дії, наскільки всім їм вдається скласти загальну уяву про конкретні умови збігання цих подій і здійснення цих дій;

– не всі інтерпретовані взаємодіючі події і дії інтерпретуються однозначно, вони інтерпретуються систематично і в певній послідовності;

– зміст, який вкладають інтерпретатори в події, що відбуваються, і у свої власні дії, залежить від послідовності в інтерпретації і від біографій учасників взаємодії.

Соціолог, згідно концепції етнометодології, зобов’язаний враховувати власну залежність від світу повсякденності і формулювати опис практичних дій, як на професійному рівні, використовуючи формальні способи соціологічного пояснення, так і на рівні повсякденного життя. Але найважливішими передумовами розвитку і передачі наукового знання є заміна індексичних виразів об’єктивними.

Як функціоналіста, так і етнометодолога цікавлять процеси соціалізації особистості і інтеграції суспільства. Однак якщо в основі функціоналістської теорії соціалізації лежить поняття інтерналізації, то теорія соціалізації, за етнометодологами, грунтується на понятті ідентифікації, тобто зараховування себе до будь-якої групи. Положення функціоналістів про прийняття індивідом зобов’язань участі в тій чи іншій системі взаємодії неможливо сумістити з їх теорією соціалізації. Зобов’язання участі індивіда у конкретній взаємодії повинно бути результатом його вільного вибору, а, згідно функціоналістської концепції соціальної дії, цей вибір детермінований функціональними вимогами соціальної системи. Етнометодологи вимагають пояснення соціального порядку і його змін, а функціоналісти приймають це як дане. В цілому ці основні компоненти етнометодології можуть бути зведені до правил методу, який є доступним будь-кому. Він може бути використаний будь-яким соціальним діячем в будь-якій практичній дії, в якій він бере участь.