Філософія М. Кубанського
Вступ до філософії – підручник
РОЗДІЛ V
ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ
Філософія М. Кубанського
Микола Кузанський (1401 – 1464) – один з найвидатніших філософів Відродження, один з родоначальників італійської натурфілософії. Його філософська творчість характеризується високим рівнем інтелектуалізму.. Чисельні твори, що були написані ним упродовж усього життя, значною мірою присвячені релігійно-богословській тематиці. В них він обстоював думку про єдину релігію, про те, що, незважаючи на відмінність церковних
Світогляд М. Кузанського значною мірою сформувався під впливом гуманістичних
Одним із найважливіших філософських творів М. Кузанського є його праця “Про вчене незнання”, у якій він виклав свої основні філософські ідеї, зокрема ідею зв’язку, єдності протилежностей, ідею безконечності Всесвіту та ін. За ідейним змістом до неї близькі трактат “Про припущення” та “Апологія вченого незнання”.
Головною проблемою філософії М. Кузанського була проблема Бога та його співвідношення зі світом. Це питання, як відомо, було стрижневим для всієї середньовічної філософії, значне місце воно займало і в філософії доби Відродження. Офіційною точкою зору католицької церкви на цю проблему був теїзм, тобто вчення, згідно з яким Бог є трансцендентним світові. Створюючи цей світ, він перебуває поза ним, а точніше над ним, безмежно перевершуючи його своєю могутністю і досконалістю. В той же час чисельні єретичні течії у християнстві намагалися спростувати таку точку зору, протиставляючи теїзмові пантеїзм, тобто вчення, яке ототожнювало світ з Богом. Здебільшого це був містичний пантеїзм, який зводив сутність цього світу до Бога, розчиняв його у ньому. Єретична містика, що висувала пантеїстичні ідеї, спиралася на неоплатоністську традицію, найбільш відомим представником якої був відомий неоплатонік Псевдо-Діонісій. М. Кузанський зазнав значного впливу з боку містичних течій, тому не дивно, що його погляди на цю стрижневу для всієї християнської філософії проблему здебільшого відходили від офіційної точки зору. Основною тенденцією у філософській творчості Кузанського було прагнення подолати розрив між земним і небесним, зблизити Бога і світ. Пантеїстична тенденція, що була притаманна філософії Кузанського, значною мірою ініціювалася його прихильністю до неоплатонізму. Найбільш виразно вона виявилася у ранніх творах Кузанського, передовсім у його “Вченому незнанні”.
Основу пантеїстичної онтології Кузанського становить його вчення про абсолютний максимум і абсолютний мінімум та їхню єдність. Абсолютний максимум у нього – це одна з назв Бога, який втрачає свої антропоморфні риси і виступає як гранично загальна філософська категорія,. Це – абсолют, єдине начало, поза яким нічого немає і не може бути. Він характеризується такими властивостями, як простота, неподільність, єдність, безконечність.
Абсолютний максимум є тим, більше чого ніщо не може бути, а це означає, що він один у своєму роді і йому ніщо не протистоїть. Будь-яка найдрібніша частка буття належить йому. Звідси Кузанський робить висновок про те, що абсолютний максимум збігається з мінімумом. “Абсолютний максимум є те єдине, яке є усім; у ньому все, оскільки він максимум; а оскільки йому ніщо не протилежне, з ним збігається і мінімум” .
Мінімум і максимум – протилежності, але, взяті у своєму граничному виразі (як абсолютні), вони збігаються. Абсолютний максимум за своєю природою і є таким збігом протилежностей. Цей діалектичний принцип відіграє винятково важливу роль у філософи М. Казанського: його необхідність пов’язана з пізнанням абсолюту, або безконечності.
Протилежності, зазначає Кузанський, властиві лише речам, що піддягають збільшенню або зменшенню, абсолютному максимуму вони не властиві. Він вищий за всі протилежності. Отже, осягнути його можна, лише долаючи їх і розкриваючи їхню єдність. Проте досягти цього звичайним розумом, що пристосований для пізнання скінченних речей, неможливо. Так званий дискурсивний розум, що є мисленням у межах протилежного і розділеного, не здатний осягнути природу абсолютного, єдиного та безконечного начала речей. Звідси і поняття “вченого незнання”, тобто розуміння обмеженості раціонального мислення, нездатності звичайного розуму за допомогою конечних позитивних визначень осягнути безконечну природу абсолюту. Його нескінченність можна або пізнати за допомогою особливої здатності – інтелектуального споглядання, або символічно виразити математичними поняттями.
Математика давала значний матеріал для з’ясування Кузанським діалектичного збігу протилежностей. Доводячи цей принцип, він спирається саме на математичні поняття і нерідко використовує аргументи, запозичені з математики. Наприклад, багатокутник, кількість сторін якого прямує до безконечності, збігається з колом, а крива з безконечним радіусом дорівнює прямій.
Розуміння абсолюту як безконечної сутності, що усуває і нероздільно об’єднує у собі протилежності, – головний принцип філософії Миколи Кузанського. Цей діалектичний принцип, з допомогою якого Кузанський робить спробу з’ясувати природу єдиного начала всіх речей, пов’язаний у нього з пантеїстичними висновками, що випливають з такого розуміння Бога. Якщо Бог виступає як єдність усіх протилежностей, то він має також перебувати у єдності зі створеними ним речами. Діалектичний принцип розуміння Бога вимагає єдності причини та наслідку, творця і його творіння.
Бог і світ, за Кузанським, взаємопроникають одне в одного, тому діалектичний принцип єдності протилежностей характеризує у Кузанського не тільки абсолют, або Бога, а й кожну окрему річ. Кожна окрема річ є певною єдністю таких протилежностей, хоча у створеному світі ця єдність і не є абсолютною. Вона відносна, отже, доповнюється відмінністю, обопільним запереченням, боротьбою. “Кожне збігається і різниться з кожним”, – стверджує він. “Точна рівність тут неможлива” . Міра єдності у різних речей різна, у кожній з них переважає якась одна протилежність, і цим визначається якість речі, її місце у світі.
Від неоплатоніків Кузанський запозичив уявлення про світ як про щось єдине і цілісне, усі речі якого пов’язані між собою єдиним зв’язком, єдиним закономірним рухом. Діалектичний принцип єдності протилежностей доповнюється у нього принципом загального зв’язку. Думка про зв’язок між усіма речами світу є другою винятково важливою діалектичною ідеєю Кузанського. Єдність, або зв’язок Бога зі світом, у самому світі виявляється як органічна єдність, універсальний зв’язок речей між собою.
Універсум розглядається Кузанським як континуум, кожний елемент якого пов’язаний з усіма іншими й з усім універсумом в цілому. “Все в усьому” – цей відомий вислів давньогрецького філософа Анаксагора Микола Кузанський неодноразово застосовує для пояснення свого розуміння світу, властивого йому діалектичного зв’язку. “Сказати, що кожне у кожному, значить те саме, що Бог через усе – в усьому і все через усе – у Бозі”, – такий пантеїстичний висновок робить Кузанець з цього діалектичного принципу.
Своє розуміння єдності Бога і світу Кузанський конкретизує в ученні про згортання множинного світу в єдності Бога і про розгортання Бога у світ. Це вчення є певним варіантом неоплатонівської теорії еманації, згідно з якою Бог створює світ шляхом самовитікання, самовипромінювання своєї сутності. Таке розуміння божественного творіння знищувало принципову відмінність між Богом і світом, адже світ виступає тут як одна зі сходинок у цьому процесі, як одна з іпостасей самого Бога. Світ з усіма його відмінностями і протилежностями згідно з ученням М. Кузанського є результатом саморозгортання абсолютної єдності Бога. Світ із самого початку присутній у Бозі, але ідеальним чином, він згорнутий у ньому так, що всі його протилежності і відмінності зведені тут до неподільної тотожності. Світ же реальних речей є тим самим Богом, але таким, що розгорнув свою сутність. Те, що в Бозі згорнуто в абсолютну єдність, у світі розгорнуто у багатоманітності речей. їх відмінності набувають тут реального існування. “Бог є згорнутість всякого буття будь-якої існуючої речі, і, створюючи, він розгорнув небо і землю” . Таке розуміння походження світу суперечило креаціонізму офіційного християнства і набувало ознак теорії розвитку, теорії еволюції.
Загальнофілософські погляди М. Кузанського набули конкретизації у його космологічній теорії. Саме в космології якнайповніше був виражений прогресивний характер цієї філософії.
Поняття Всесвіту у Кузанського є другим за значенням після поняття абсолютного максимуму. Всесвіт він визначає як обмежений максимум. Це також первинне начало речей, як і Бог, тільки конкретно обмежене, і виникає воно через еманацію з абсолютного максимуму. Як такий Всесвіт багато в чому подібний до Бога, він єдиний, цілісний, безконечний і вічний, проте безконечність Всесвіту дещо іншого гатунку. На відміну від завжди актуальної безконечності Бога безконечність Всесвіту має потенційний характер. Радше це – безмежність, нескінченний процес, що ніколи не може бути завершений. Таке розуміння Всесвіту, поширення принципу нескінченності на його часові й просторові характеристики мало надзвичайно важливі світоглядні наслідки.
Слід зазначити, що Кузанський був одним з перших, хто поширив властиву Богові безконечність на природу, на матеріальний світ. Для середньовічних філософів, так само як і для античних, космос, природа завжди виступали як щось завершене. Ідея, або форма, розглядається тут як та межа, до якої прямують речі і світ у цілому. Погляд на Всесвіт, як на щось принципово незавершене й безмежне, свідчив про суттєві зміни у свідомості. Для християнських теологів природа, Земля, небо, зорі мають свій початок у часі (акт божественного творіння), так само як і свій кінець (друге пришестя і кінець світу). У просторі Земля і небо також здавалися обмеженими, а космос загалом мав завершену форму сфери. Руйнування цих меж, погляд на Всесвіт з точки зору його нескінченності підривали основи релігійно-теїстичного світогляду. Безмежність Всесвіту у часі об’єктивно суперечила креаціоністській точці зору щодо походження світу, так само як і есхатологічним сподіванням. Якщо цей світ безмежний у часі, то втрачає всякий сенс твердження про його початок або кінець. Безконечний у своєму існуванні світ завжди був, є і буде, бо не можна визначити якусь остаточну часову межу його буття. Отже, свята історія, як вона викладена у Старому та Новому Заповіті, не має нічого спільного з реальною історією світу, його безмежним становленням у просторі і часі. Парадоксальні для середньовічної свідомості висновки породжувала точка зору й на просторову нескінченність світу. Як відомо, на ті часи панівною у поглядах на будову Всесвіту була так звана арістотелівсько-птоломеївська геоцентрична система. Ця система була прийнята й освячена церквою. Відповідно до неї Земля вважалася нерухомим центром світу, навколо якого оберталися Сонце, планети, а також у якому містилася сфера нерухомих небесних світил.
Нищівного удару по цій системі було завдано у XVI ст. видагним польським астрономом Міколаєм Коперником, який створив геліоцентричну систему світу. Це був революційний переворот у науці. Проте за сто років до Коперника аналогічні ідеї висунув М. Кузанський. Більше того, він пішов значно далі Коперника, хоч і висловлював свої думки у дещо абстрактній формі. Виходячи з ідеї нескінченності Всесвіту, він взагалі відкинув думку про існування будь-якого нерухомого центру. Таким центром не може бути ні Земля, ні Сонце, ні будь-яка інша планета або зірка. Всесвіт він порівнював із сферою, центр якої повсюди.
Доводячи відносність будь-якої відмінності між центром і периферією, верхом і низом, рухом і спокоєм, Кузанський приходить до висновку про принципову однорідність світу, про відсутність у ньому якихось привілейованих частин. Звичайно, що такий погляд на речі входив у протиріччя з релігійно-теїстичним світоглядом, який будувався на протиставленні земного і небесного, вищого і нижчого, шляхетного і ницого. Типовими для середньовічної Європи були уявлення про небо, небесні тіла як щось більш шляхетне і високе порівняно із Землею. Кузанський вважає таке протиставлення неправильним. Оскільки у реальному світі немає абсолютного максимуму або мінімуму досконалості, то неправильним буде вважати, що Земля наймізерніша й ница. Микола із Кузи стверджує існування єдиного однорідного Всесвіту, в різних частинах якого діють однакові закони. Всі його елементи однаково близькі до Бога, вважає він.
Вчення про Всесвіт нерозривно пов’язане у Кузанського з його вченням про людину. Концепція людини відповідала загальногуманістичним поглядам на неї та її місце у світі. Людина характеризується ним як особистість, що прагне до самоствердження у творчості й пізнанні навколишнього світу. Всупереч традиційним для християнства поглядам на людину як гріховну істоту Кузанський підкреслює її високу цінність. Людина належить світові, є однією з його частин, але такою частиною, що втілює у собі ціле світу, його безконечну сутність. Тому людина є конечно-безконечною істотою. Вона є вищою ланкою природи, у якій остання досягає найвищої досконалості. Характеризуючи людину, Кузанський використовує традиційний для християнської релігії погляд на неї як на образ і подобу Бога. Проте пантеїстичне розуміння світу надає цьому визначенню зовсім іншого змісту. Людина стає у Кузанського земним втіленням божественної сутності, другим, або земним, Богом. “Справді, – проголошує він, – людина є Бог, тільки не абсолютно, раз вона людина, вона – людський бог (humanus deus)” .
У розумінні людини М. Кузанський відроджує античну ідею мікрокосмосу, підкреслюючи єдність людини і світу. Людина і Всесвіт нероздільні, малий світ є невід’ємною частиною великого, але такою, що у найбільш досконалій формі відображає його будову. У людині все піднесено до найвищого ступеня. Підкреслюючи особливе місце людини у світі, він бачить її роль у тому, що вона є єднальною ланкою між Богом і речами, між вищими та нижчими порядками. Завдяки своїй “серединній природі” вона єднає у собі все і тому є мірою усіх речей. Прагнучи до найвищої досконалості у своєму роді, вона підноситься до рівня Бога, залишаючись водночас людиною. Людина є світ, але свій, особистий, людський світ.
Філософська антропологія Кузанського нерозривно пов’язана з його христологією. Христос є граничним виразом людської досконалості, тим конкретним максимумом, до якого прагне у своєму становленні людська природа. Христос у Кузанського не стільки спаситель заблудлого роду людського, скільки вираз його безмежних можливостей, реальне втілення людської величі й досконалості. Саме в особі Христа набуває реальності призначення людини бути конкретним максимумом світу, універсальною мірою усіх речей. Христос у Кузанського – це зреалізоване людство, його поняття і сутність. Тому він відповідає кожній людині у її прагненні до максимальної досконалості. Очевидно, що Кузанський зміщує акценти, розуміючи Ісуса Христа не стільки як боголюдину, скільки як людину – бога. Принаймні він вказує на рівноправність двох протилежних процесів; піднесення людства через Христа до рівня Бога і втілення Бога в людській подобі. Лише “прийнявши в себе людяність”, Бог через цю людяність стає конкретно кожною річчю. Тобто Кузанський всіляко підкреслює значення людини, її особливу роль у світі: лише завдяки людині світ досягає максимуму досконалості і єднається з Богом, а Бог знаходить шляхи для єднання зі світом. Таке розуміння людини не мало нічого спільного з тим її приниженням, що пропагувалося церквою, з тим аскетичним ідеалом, який був вироблений середньовічним християнством. Вчення Кузанського про вільну і досконалу людину, що є вищим ступенем у розвитку Всесвіту, фактично збігалося з гуманістичним ідеалом, з поглядами інших філософів – гуманістів.
Розуміння людини як мікрокосму мало у Кузанського важливе гносеологічне значення, оскільки трактування людини як “малого світу” означало, що вона за своєю природою є відображенням великого світу. Пошуки істини, потяг до знань є природною властивістю людини. Досліджуючи її пізнавальні здібності, М. Кузанський підкреслював особливе значення чуттєвості, чуттєвого досвіду, з якого починається будь-яке пізнання.
Увага до чуттєвого пізнання є характерною особливістю гносеології М. Кузанського. Вона була спричинена значним інтересом до природничих наук і, відповідно, до емпіричного пізнання природи. Кузанський захоплювався фізикою, астрономією, географією, медициною, звідси його інтерес до чуттєвого спостереження, досліду як важливих інструментів пізнавальної діяльності. Водночас Кузанський бачив і недоліки, обмеженість чуттєвого пізнання, яке має бути доповнене силою розуму, його здатністю до міркування.
Діяльність розуму грунтується на процедурі вимірювання. На думку Кузанського, саме слово розум (лат. – mens) походить від вимірювання (лат. – mensure), Застосовуючи етимологічну близькість цих понять, він підкреслює зв’язок раціонального пізнання з реальною практикою, дослідно-експериментальною діяльністю людини (визначення ваги, встановлення кількісних пропорцій, обмірювання тощо), а також з математикою, пізнавальне значення якої він настійливо підкреслював.
Однак вищим рівнем, на думку Кузанського, у пізнавальній діяльності розуму є інтелект. З одного боку, він пов’язаний з логічним міркуванням, дискурсивним мисленням, а з другого – перебуває поза всяким міркуванням і логічним процесом, виступаючи як інтелектуальне споглядання. Вчення Кузанського про інтелект має діалектичний характер, оскільки суть його саме і полягає у здатності схопити, осягнути єдність протилежностей. Саме завдяки інтелекту людина здатна піднестися до безконечної сутності речей, до знання Бога. Інтелектуальне споглядання виходить у Кузанського за межі раціонального і відкриває новий шлях – містичне бачення.
Проте найцікавіша і змістовніша частина гносеологічної теорії Кузанського присвячена саме зображенню діалектичного руху пізнання, його вічного прагнення до істини, спробам розкрити діалектику Бога і світу, властивих йому єдності та множинності, скінченності й нескінченності. Розробка гносеологічних питань, так само як і космологія Кузанського, його вчення про природу, створювала передумови розвитку нової науки.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...