Головна ⇒ 📌Довідник з української мови ⇒ Методологія, методи й методика стилістики – Стилістика як лінгвістичне вчення

Методологія, методи й методика стилістики – Стилістика як лінгвістичне вчення

Стилістика української мови

Методологія, методи й методика стилістики

Для стилістики, як і для будь-якої іншої науки, важливими є методологія (грец. methodos – спосіб і logos – вчення), методи й методика дослідження, вивчення. Всі три реалії тісно пов’язані між собою.

Методологія стилістики. Її сутність полягає в тій філософській, світоглядно-теоретичній позиції, з якої осмислюються й висвітлюються проблеми сучасного й минулого життя мови, її сутність, походження, закономірності розвитку. Методологія лінгвістики виявляється у

двох основних філософських концепціях мови – матеріалістичній та ідеалістичній. Матеріалістична концепція передбачає трактування мови як своєрідного матеріального явища, яке сформувалось об’єктивно: мова виникла з природної потреби людей у спілкуванні, без втручання в цей процес ідеальної сили. Мова, як і мислення, – явище історично змінне, підлягає своєрідним соціально-зовнішнім і внутрішнім (власне мовним) законам розвитку. Ідеалістична концепція, на противагу матеріалістичній, сповідує не матеріальне, а ідеальне (Божественне) походження мови, зумовлене надприродною силою.

Методологія стилістики

охоплює узагальнюючу частину знань про мову, її функції. Вона, зокрема, передбачає оцінний розгляд усіх виявів мови, таке використання її одиниць, яке зумовлюється спілкувальними потребами людини і забезпечується своєрідною матеріальною сутністю мови й мовлення.

Методи стилістики. У лінгвістиці, отже і в стилістиці, використовують і загальнонаукові, і спеціальні методи дослідження – різні способи осмислення мови, її структурних елементів, одиниць.

До загальнонаукових методів належать:

– методи індукції і дедукції. Це взаємопов’язані методи (способи) вивчення немовних і мовних явищ. Індукцією (лат. inductio – наведення) є спосіб мислення, за якого спершу розглядають окремі, але однотипні за певними спільними ознаками (ознакою) мовні явища, об’єднують їх, практично розкласифіковують в одну чи кілька груп і репрезентують усно або писемно. Прикладом індукції можуть слугувати записані у три рядки іменники І відміни (дібрано однотипний мовний матеріал – іменники, що мають спільні граматичні категорії і значення – рід, число, відмінок, а також певний приголосний звук у кінці основи слова й певну флексію). Після цього формулюють морфологічне правило про належність цих іменників до І відміни і про належність іменників кожного з трьох рядків до твердої, м’якої чи мішаної груп. Це вже дедукція (лат. deductio, від deduco – відводжу, виводжу) – особливий спосіб мислення, який полягає в теоретичному узагальненні, в підсумковій оцінці певних однотипних мовних явищ, у формулюванні на цій основі певного правила (правил);

– методи аналізу і синтезу. Терміни “аналіз” і “синтез” широко вживаються навіть у розмовно-побутовому мовленні, особливо в мовленні освічених осіб. Аналіз – це розумово-мовленнєвий, науково-дослідний процес розчленування певного цілого (якогось предмета, явища природи) на частини: слова – на морфеми, звуки і т. ін. Синтез – це формування цілого з частин, об’єднання їх у певну цілісніть; спосіб вивчення предмета на основі єдності і взаємодії властивих йому частин. Наприклад, записане на дошці просте поширене двоскладне речення Батько з сином виходять з затінку на сонце (О. Донченко) учитель пропонує учням проаналізувати за членами речення (батько з сином – складений підмет і т. ін.), визначити в ньому тип синтаксичного зв’язку (узгодження й керування). Після цього формулюється висновок. Це вже синтез як спосіб мислення про те, що всі слова в цій групі утворюють речення: просте, двоскладне, розповідне, поширене, повне. Отже, синтез – це узагальнення, думка, яка сформувалась на основі аналізу, тобто внаслідок наукового осмислення частин певного окремого цілого;

– метод спостереження. Усе наявне в природі і в самій собі людина сприймає зором, на слух або ж тільки його уявляє. Цим найчастіше й починається пізнання людиною її оточення, свого минулого тощо. Спостереження за кимось, чимось є початковою ланкою пізнання. Спостерігаючи за певним об’єктом (словом, реченням, організмом, предметом та ін.), людина вдається до аналізу, синтезу спостережуваного, до індукції, дедукції. У такий спосіб і формується наукове знання про будь-що в природі. Наприклад, для астрономії спостереження є основним методом дослідження, бо вчені об’єктивно не можуть проводити експериментів (дослідів), наприклад, з небесними тілами, змінювати їх тощо;

– метод експерименту. Найчастіше його застосовують у природничих науках, коли певні явища добирають і вивчають за точно визначених умов і з допомогою певної апаратури, що дає змогу простежити за процесами в організмі людини, тварин, у неживій природі. У лінгвістиці експериментальний метод найкомпактніше і в прямому вияві застосовується у фонетиці (в експериментальній фонетиці) під час дослідження з допомогою спеціальних технічних приладів фізіології особливостей творення звуків мовними органами людини;

– зіставний метод. Це один із способів пізнання, який дає змогу з’ясувати, чим певний предмет чи явище відрізняється від інших. Зіставний метод застосовується зазвичай як до генетично (споконвічно) неспоріднених мов (українська, турецька і под.), так і до споріднених, тобто мов, які мають спільне (більш чи менш близьке або віддалене) походження, які в минулому утворились від різних діалектів якоїсь однієї мови – мови – основи (прамови);

– структурний (структуральний) метод. Він зорієнтований на вивчення структури мови – однієї мови чи кількох (багатьох). Структурним методом встановлюють, зокрема, різноманітність фонетичної будови слів, навіть функціонування в словах окремого звука: в якому звуковому оточенні може вживатись у словах певний голосний чи приголосний звук; якою може бути послідовність звуків у словах; які сполуки звуків у них можливі, а яких не буває і т. ін.; як можуть поєднуватись між собою морфеми в словах, слова в словосполученнях і реченнях тощо;

– статистичний (математичний, або квантитативний, або кількісний) метод. Його сутність полягає в підрахунках будь-яких мовних одиниць: звуків у словах, слів і членів речення в реченні, речень у тексті тощо.

Розглянуті вище методи своєрідно застосовують і в інших науках, бо все, що вивчається в кожній окремій галузі знань, може порівнюватись (об’єкти кожної окремої науки), має минуле й сучасне, свою особливу структуру. Усе, що наявне в природі, суспільному житті, підлягає статистичному аналізові.

Серед спеціальних методів (методів мовознавства) найсуттєвішим є порівняльно-історичний метод. Він поєднує в собі таку сукупність прийомів і процедур вивчення окремої мови, якими встановлюється минуле, історичний розвиток певної групи мов, спільне в їх лексиці, фонетичній і граматичній системі. На цій основі визначається і спорідненість певних мов. Такі мови мають спільне походження – більш чи менш віддалене або й зовсім очевидне; їх називають спорідненими (індоєвропейська сім’я мов, германська група мов, східнослов’янська підгрупа мов та ін.).

У стилістиці зі спеціальною дослідною метою використовують і суто своєрідні методи аналізу того, що становить об’єкт і предмет мовностилістичних явищ, функціонування мовних одиниць, а саме:

– структурно-стилістичний метод. Ним передбачається врахування того, функцію (функції) якої саме мовної одиниці належить визначати – фонеми, морфеми, слова, сполучення слів, словосполучення, члена (членів) речення, речення чи тексту;

– семантико – стилістичний метод. Він зорієнтований на визначення функцій семантично окремої чи окремих мовних одиниць – від морфеми (кореня слова, афіксів) і до тексту. З’ясовується своєрідність і залежність стилістичної функції мовної одиниці від її семантики. Напр.: кінь, але коник (зменшено-пестливе); кониченько (народнопоетичне, пестливе); конисько (зморений, слабосилий кінь): От-от, здавалося мені, …приїхав віз, приволікся конисько (О. Кобилянська); конище (збільшене, часто зневажливе до кінь);

– статистично-стилістичний метод. Цей метод передбачає врахування кількості функцій, що

Їх може виражати певна мовна одиниця; також враховується кількість однотипних мовних одиниць (наприклад, суфіксів), спроможних виконувати якусь однотипну функцію;

– порівняльно-стилістичний метод. Спрямований на виявлення мовних одиниць, котрі виконують неоднакову функцію (наприклад, омоніми – слова однозвучні, але з іншою семантикою, або синоніми, які збігаються чи близькі семантично, проте різні за звуковим складом, через що й розрізняються стилістично, функціонально).

Сукупність взаємопов’язаних методів вивчення й засвоєння стилістичних функцій структурних одиниць мови становить методику стилістики.

Методика стилістики. Сутність методики стилістичного аналізу мовних явищ полягає в тому, щоб під час вивчення, наприклад, стилістики сучасної української літературної мови з найбільшою раціональністю, з науково-пізнавальною і навчально-виховною доцільністю побудувати і реалізувати процес вивчення курсу стилістики чи окремих її розділів, щоб з найбільшим успіхом і в достатньому обсязі формувати стилістичну культуру мовлення, використовуючи для цього різні методи навчання – індукцію й дедукцію, аналіз і синтез, спостереження, експеримент, порівняльно-історичний, статистичний та інші методи. Матеріалом для них слугує мова, всі її одиниці з тими стилістичними функціями, які їм властиві.