Місце країн, що розвиваються, у світовому господарстві – визначення місця і ролі цих країн у світовому господарстві впродовж короткотривалого та довготривалого періодів. Внаслідок дії закону нерівномірності економічного розвитку, історично успадкованих кожною з цих країн продуктивних сил, різних укладів, типів і форм власності, дій уряду після досягнення політичної незалежності, політики розвинених держав світу стосовно країн, що розвиваються, та інших факторів поглиблюється їх диференціація та змінюється місце у світовому господарстві.
Зокрема, з них виокремилася невелика група країн-експортерів нафти (Саудівська Аравія, Кувейт, Об’єднані Арабські Емірати та ін.), які змогли істотно реформувати національні економічні системи та підвищити життєвий рівень населення. Інша група країн (Аргентина, Бразилія, Мексика, Сінгапур, Південна Корея, Тайвань та ін.) дістали назву “нові індустріальні держави”, оскільки для них характерні високі темпи економічного розвитку в останні десятиріччя XX ст,- початку XXI ст., завдяки чому технологічний спосіб виробництва у них базується здебільшого на машинній індустрії та певною мірою автоматизованій праці
і вони впритул наблизились до групи розвинених країн світу. Третя, найбільша, група – слаборозвинені країни, технологічний спосіб виробництва в яких базується переважно на ручній праці, застосовуваній здебільшого у сільському господарстві. У більшості цих країн середній рівень доходу на душу населення 1995 був бл. 765 дол., вони не мають значних джерел сировини, а отже, валютних надходжень від їх реалізації на світовому ринку і тому потерпають від голоду, високої смертності. У 2002 серед 80 країн світу, які наводить статистичний щорічник США (“Statistical Abstract of the United States”), налічувалося 29 країн з обсягом ВВП на душу населення менше 765 дол. (в т. ч. 22 країни з доходом менше 500 дол. (в Україні – 780 дол.); 13 – менше 300 дол. Водночас налічувалося 14 країн, в яких обсяг ВВП на душу населення без урахування купівельної спроможності становив понад 20 тис. дол. Характерною спільною економічною ознакою країн, що розвиваються, є багатоукладність – існування багатьох підсистем економічної власності та властивого їм технологічного способу виробництва, які взаємодіють між собою і формують відносно цілісну систему економічних відносин і продуктивних сил, єдину відтворювальну еколого-економічну систему. Серед укладів розрізняють такі, що базуються на натуральному господарстві (общинно-патріархальний, напівфеодальний та ін.), товарному виробництві (дрібнотоварний, приватнокапіталістичний, державний) і змішані види. В останні три-чотири десятиріччя XX ст. в цих країнах відбулося інтенсивне витіснення натурального та дрібнотоварного укладів і формування приватнокапіталістичного сектора. Найхарактерніші ці процеси для нових індустріальних країн: у них інтенсивно діють закони концентрації виробництва і капіталу, централізації виробництва та виникнення національних монополістичних об’єднань, формування фінансового капіталу, з’являються міжнародні монополії. Для переважної більшості цих країн найважливішим напрямом подолання економічної відсталості є індустріалізація: прискорений розвиток промисловості, перехід до технологічного способу виробництва, що базується на машинній праці у більшості галузей господарства. Індустріалізація в цих країнах здійснюється нерівномірно, у багатьох з них вона починається зі створення виробничої інфраструктури, з перетворень у сільському господарстві та добувній промисловості. За 1951-1999 обсяг ВВП розвинених країн світу зріс у 5,5 разу, а країн, що розвиваються, – у 10,3 разу. Однак внаслідок випереджального зростання в них кількості населення (у 2,8 разу порівняно з розвиненими – 1,5 разу) співвідношення між ними за цим показником залишилось незмінним (відповідно 6,6- кратний і 6,7-кратний розрив). Частка розвинених країн у світовому ВВП 1999 – 53,9, країн, що розвиваються, – 5,8%). Частка країн, що розвиваються, у світовій торгівлі 1950 становила майже 35, 1990 – 23,7, 1998 – до 28%, тобто ступінь відкритості їх економіки за цим критерієм значно зменшився і водночас дещо зріс у 90-х. Проте переважна більшість країн, що розвиваються, не змогли поліпшити свої позиції у міжнародному поділі праці, у світовому господарстві, залишилися на його периферії як джерела дешевої робочої сили, сировини та ін. Через незначний рівень нагромадження, зумовлений низьким життєвим рівнем населення, зубожінням переважної більшості населення (це змушує витрачати значну частку національного доходу на забезпечення його існування), відсутність тривалих і мобільних стимулів до інвестування (через брак відповідної кількості досвідчених підприємців і менеджерів, високі темпи інфляції тощо), недосконалий політичний устрій, політичну нестабільність, нераціональне управління зовнішнім боргом, неоколоніалістську політику ТНК і розвинених країн світу та ін., на частку цих країн, в яких проживає 80% населення планети, наприкінці 90-х XX ст. припадало лише 16% світового доходу. Загалом розрив між 20% найбагатшого і 20% найбіднішого населення світу зростає. У країни, що стали на шлях інтенсивної індустріалізації, ТНК намагаються перенести екологічно брудні й працемісткі галузі промисловості, розвинені країни вживають дискримінаційних заходів у сфері зовнішньої торгівлі, провадять політику “ножиць цін”, що призводить до кризи заборгованості, “викачування” значної частки національного багатства та ін. Таким чином, розвинені країни щорічно привласнюють близько 500 млрд дол. з країн, що розвиваються, що у 10 разів перевищує обсяги отримуваної ними допомоги. Внаслідок постійного зростання зовнішнього боргу (до 2,5 трлн дол. 2003) відповідно посилюється економічна залежність країн, що розвиваються, знижується життєвий рівень більшості населення (особливо у країнах з низькими доходами).
Loading...