Облікова політика щодо фінансового обліку

БУХГАЛТЕРСЬКИЙ ОБЛІК В УКРАЇНІ: ОСНОВИ ТА ПРАКТИКА В УКРАЇНІ

Розділ ХІІІ

ПОЛІТИКА БУХГАЛТЕРСЬКОГО ОБЛІКУ ТА ПОДАТКОВИХ

ВІДНОСИН

13.3. Облікова політика щодо фінансового обліку

Облікова політика насамперед впливає на Баланс і Звіт про фінансові результати. На показники Балансу впливають загальні положення облікової політики та облікова політика щодо активів і зобов’язань (рис. 13.4). На показники Звіту про фінансові результати впливає облікова політика щодо оцінки доходів і витрат (рис. 13.5).

Загальні положення облікової

політики щодо фінансової звітності

Загальні положення облікової політики щодо фінансової звітності включають:

– політику щодо консолідації;

– політику щодо податків;

– політику щодо довгострокових контрактів;

– політику щодо привілеїв;

– політику щодо подій після дати балансу.

У зв’язку з тим, що політика щодо податків та довгострокових контрактів впливає здебільшого на розміри та терміни сплати податків, ці положення нами розглядаються у сукупності політики податкових відносин.

Рис. 13.4. Загальні питання облікової політики.

Політика

щодо консолідації

Порядок складання консолідованої фінансової звітності та загальні вимоги до розкриття інформації щодо складання консолідованої фінансової звітності визначені Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку № 20 “Консолідована фінансова звітність”.

П(с)БО 19 “Об’єднання підприємств” визначається порядок відображення в обліку і звітності придбання інших підприємств, Гудвілу, який виник при придбанні, злитті підприємств, а також розкриття інформації про об’єднання підприємств.

Рис. 13.5. Питання облікової політики щодо доходів і витрат

П(с)БО 20 “Консолідована фінансова звітність” визначено, що консолідовану фінансову звітність подає материнське підприємство. Водночас, материнське підприємство, яке є дочірнім підприємством іншого підприємства, не подає консолідовану фінансову звітність за умови:

А) якщо воно повністю належить іншому підприємству;

Б) згоди власників частки меншості.

Показники фінансової звітності дочірнього підприємства не включаються до консолідованої фінансової звітності, якщо:

А) контроль дочірнього підприємства є тимчасовим, оскільки воно було придбане й утримується лише з метою його наступного продажу протягом короткострокового періоду;

Б) дочірнє підприємство здійснює діяльність в умовах, які обмежують його здатність передавати кошти материнському підприємству. Активи таких дочірніх підприємств відображаються як фінансові інвестиції згідно з П(с)БО 12 “Фінансові інвестиції”.

Отже, зважаючи на вимоги П(с)БО, підприємству необхідно визначитись в обліковій політиці щодо подання консолідованої звітності. Необхідно також визначитись із строками корисного використання гудвілу (але не більше 20 років) для щомісячного нарахування амортизації.

Привілеї та обмеження

Привілеї можна розділити на 2 основні види:

– встановлені установчими документами щодо акцій та часток у статутному капіталі;

– привілеї, що встановлені для підприємства нормативними документами.

Привілеї, пов’язані з акціями та частками у статутному капіталі визначаються установчими документами підприємства. Від встановлених установчими документами привілеїв залежить розподіл дивідендів, а також капіталу в разі виходу учасника з господарського товариства.

Розширеного поняття привілеїв у національних стандартах не наводиться, але від політики привілеїв та обмежень щодо часток в суттєвій мірі залежить майбутнє підприємства.

Так, у статуті може бути передбачений певний відсоток прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів за акціями та частками, від величини якого значною мірою залежить майбутнє підприємства. Крім того, щодо часток у капіталі у статуті можуть бути задекларовані їх граничні межі у відсотках, що впливатиме на майбутні потоки зовнішніх та внутрішніх інвестицій.

У зв’язку з суттєвим впливом привілеїв та обмежень у П(с)БО 5 “Звіт про власний капітал” вимагається розкривати у примітках до звітності: права, привілеї та обмеження, пов’язані з акціями, в тому числі обмеження щодо розподілу дивідендів та повернення капіталу; права, привілеї або обмеження щодо часток у статутному капіталі.

Вимоги щодо розкриття інформації про привілеї та обмеження, що виникають у зв’язку з нормативною базою господарювання, у П(с)БО відсутні, але ця інформація може бути істотною у певних випадках, коли підприємство здійснює діяльність у межах, що наближаються до відміни цих привілеїв. Так, наприклад, підприємство може знаходитись у зонах пільгового оподаткування, але строк дії пільгового оподаткування має закінчитись у наступному звітному році. Ця інформація є істотною і має бути розкрита у примітках до звітності.

Події після дати балансу

Важливість розкриття інформації про події після дати балансу підтверджується наявністю МСБО 10 “Непередбачені події та події, які відбуваються після дати балансу”. Згідно з цим стандартом події після дати балансу – це сприятливі чи несприятливі події, які відбуваються у проміжок часу між датою звітності і датою затвердження фінансових звітів до випуску.

В Україні події після дати балансу розкриваються у звітності відповідно до вимог П(с)БО 6 “Виправлення помилок і зміни у фінансових звітах”. Згідно цього стандарту події після дати балансу – це події, які надають додаткову інформацію про визначення сум, пов’язаних з умовами, що існували на дату балансу, вимагають коригування відповідних активів і зобов’язань. Коригування активів і зобов’язань здійснюється шляхом сторнування та (або) додаткових записів в обліку звітного періоду, які відображають уточнення оцінки відповідних статей внаслідок подій після дати балансу.

Оцінка подій після дати балансу може здійснюватись різними методами, а саме:

– на базі власної інформації, що існує на певну дату затвердження звітів;

– на базі ринкової інформації;

– на експертній оцінці;

– на досвіді вирішення аналогічних проблем у минулому;

– тощо.

Конкретних методів, які слід застосовувати для оцінки подій після дати балансу ні в МСБО ні у П(с)БО не визначено, а тому вони визначаються самим підприємством. Різні методи оцінки впливають на показники звітності, а тому обраний метод та його сутність мають розкриватись в обліковій політиці.

Облікова політика щодо статей балансу

Облікова політика щодо статей балансу тісно переплітається з обліковою політикою щодо Звіту про фінансові результати. Так методи оцінки статей балансу безумовно впливають на величину фінансового результату. У цьому плані поділ політики на дві частині! є досить умовним.

Облікова політика щодо активів. Необоротні активи.

У розділі 1 балансу розкривається інформація щодо необоротних активів підприємства. Серед необоротних активів виробничого підприємства найбільшу питому вагу займають, як правило, основні засоби. Облік наявності та руху основних засобів здійснюється у відповідності з П(с)БО 7 “Основні засоби”, згідно з яким підприємство самостійно встановлює вартісну межу для віднесення засобів праці до основних засобів чи до інших необоротних матеріальних активів.

У підсумок активу балансу входить лише залишкова вартість основних засобів, величина якої залежить від обраного методу нарахування амортизації, адже за різними методами нарахування амортизації величина зносу є різною. Крім того, величина нарахованого зносу залежить від очікуваних строків корисного використання основних засобів за призначенням, які теж визначаються підприємством самостійно.

Аналогічна ситуація і з нематеріальними активами, наявність і рух яких регламентується П(с)БО 8 “Нематеріальні активи”.

Згідно з П(с)БО 7 та 8 підприємство також самостійно встановлює межу суттєвості для переоцінки необоротних матеріальних та нематеріальних активів. У одного підприємства це може бути, наприклад, 10 %, а у іншого – 20 %. Так само самостійно визначається межа суттєвості при зменшенні чи відновленні корисності груп активів згідно з П(с)БО 28 “Зменшення корисності активів”.

Враховуючи це, необхідно у примітках до звітності розкривати облікову політику щодо методів нарахування амортизації і очікувані строки служби основних засобів за обліковими групами.

Оборотні активи. Оцінка незавершеного виробництва.

Згідно з Планом рахунків незавершене виробництво належить до запасів. У національних стандартах обліку конкретних правил щодо оцінки незавершеного виробництва не наведено. Методичними рекомендаціями з формування собівартості продукції (робіт, послуг) у промисловості, затвердженими наказом Державного комітету промислової політики України від 02.02.01 № 47 передбачена можливість оцінки незавершеного виробництва за такими методами:

– за фактичними виробничими затратами (метод доречний при одиничному виробництві);

– за плановою (нормативною) виробничою собівартістю;

– за плановими прямими витратами;

– за собівартістю сировини, матеріалів і напівфабрикатів;

– за змінними витратами;

– за вартістю витрат на незакінчені замовлення.

Кожен з методів має свої переваги і недоліки. Так, метод оцінки за вартістю використаної сировини, матеріалів і напівфабрикатів спрощує складання Розрахунку приросту (убутку) балансової вартості запасів до декларації про прибуток.

На величину показника незавершеного виробництва може впливати також метод перенесення вартості незавершеного виробництва на готову продукцію (метод ФІФО або метод середньозваженої). Метод оцінки незавершеного виробництва обирається підприємством самостійно і відображається в документі про його облікову політику.

Слід окремо зупинитись на відображенні незавершеного виробництва у будівельних організаціях. Так, згідно з п. 4 П(с)БО 18 “Будівельні контракти” ступінь завершеності робіт за будівельним контрактом може визначатися за одним з наведених методів:

– вимірювання та оцінка виконаної роботи;

– співвідношення обсягу завершеної частини робіт та їх загального обсягу за будівельним контрактом у натуральному вимірі;

– співвідношення фактичних витрат з початку виконання будівельного контракту до дати балансу та очікуваної (кошторисної) суми загальних витрат за контрактом.

Підрядчик використовує метод, що дає змогу оцінити виконану роботу з більшим ступенем вірогідності залежно від умов контракту за одним з методів, зазначених у п. 4 П(с)БО 18.

Оцінка дебіторської заборгованості

Згідно з П(с)БО 10 поточна дебіторська заборгованість включається до підсумку балансу за чистою реалізаційною вартістю. Чиста реалізаційна вартість дебіторської заборгованості – сума поточної дебіторської заборгованості за вирахуванням резерву сумнівних боргів.

Сумнівний борг – це поточна дебіторська заборгованість, щодо якої існує невпевненість її погашення боржником.

На величину чистої реалізаційної вартості дебіторської заборгованості впливає метод визначення величини резерву сумнівних боргів.

П(с)БО 10 передбачено можливість застосування наступних методів обчислення резерву:

– застосування абсолютної суми сумнівної заборгованості;

– застосування коефіцієнта сумнівності.

За методом застосування абсолютної суми сумнівної заборгованості величина резерву визначається на підставі аналізу платоспроможності окремих дебіторів.

За методом застосування коефіцієнта сумнівності величина резерву розраховується множенням суми залишку дебіторської заборгованості на початок періоду на коефіцієнт сумнівності.

Коефіцієнт сумнівності може розраховуватися такими способами:

– визначення питомої ваги безнадійних боргів у чистому доході;

– класифікації дебіторської заборгованості за строками непогашення;

– визначення середньої питомої ваги списаної протягом періоду дебіторської заборгованості у сумі дебіторської заборгованості на початок відповідного періоду за попередні 3-5 років.

Визначена на основі класифікації дебіторської заборгованості величина сумнівних боргів на дату балансу становить залишок резерву сумнівних боргів на ту саму дату.

Залишок резерву сумнівних боргів на дату балансу не може бути більшим, ніж сума дебіторської заборгованості на ту саму дату.

Стандартом не виділений базовий спосіб оцінки резерву сумнівних боргів, а тому вони є рівноправними і вибір робить підприємство при визначенні своєї облікової політики.

Усі способи передбачають визначення величини резерву сумнівних боргів як добутку суми дебіторської заборгованості на коефіцієнт сумнівності. Але при визначенні коефіцієнтів сумнівності за різними способами участь у розрахунку беруть різні суми.

При визначенні величини резерву сумнівних боргів виходячи із платоспроможності окремих дебіторів, підприємство на дату складання фінансової звітності здійснює вивчення платоспроможності за кожним дебітором і виводить за ними індивідуальний коефіцієнт сумнівності, за яким потім визначає суму резерву за даною заборгованістю. Сума резервів за кожним дебітором дасть загальну суму резерву сумнівних боргів за підприємством. Точність отриманого за цим методом результату залежить від наявності достовірної інформації про дебіторів і від кваліфікації експерта.

Для визначення резерву сумнівних боргів, виходячи з питомої ваги безнадійних боргів у чистому доході від реалізації продукції, сумарний дохід за попередні З-5 років на умовах наступної оплати порівнюють із сумою дебіторської заборгованості за продукцію товари, послуги тощо, яка за цей же час визнана безнадійною. Суму визнаної безнадійної заборгованості за ці роки ділять на суму доходів від реалізації продукції на умовах післяплати і визначають коефіцієнт безнадійності. Суму безнадійних боргів, яка утворилась за рік визначають множенням доходу на умовах наступної оплати за звітний рік на коефіцієнт безнадійності.

Оцінюючи резерв сумнівних боргів за строками непогашення дебіторської заборгованості всю дебіторську заборгованість підприємства за продукцію, яка не віднесена до числа безнадійної, групують за строками її непогашення зі встановленням коефіцієнта сумнівності для кожної групи. Логіка цього способу полягає в тому, що чим більше прострочена дебітором оплата за продукцію, тим більші, за інших рівних умов, сумніви щодо оплати цих сум. За базу для розрахунків, при застосуванні цього методу, доцільно брати рух дебіторської заборгованості за попередні три роки (строк позовної давності дебіторської заборгованості). Дебіторська заборгованість на початок обраного періоду, групується за строками прострочення оплати. До кінця трирічного періоду вся заборгованість окремих дебіторів, що розподілилася за групами, стає або погашеною, або списаною як безнадійна. Списану безнадійну заборгованість на кінець періоду відображають за тими ж групами, до яких вона відносилася на початок періоду.

Коефіцієнт сумнівності за групами визначається шляхом ділення сум списаної безнадійної заборгованості на суми самої заборгованості у розрізі окремих груп. Оскільки за базу розрахунку резерву сумнівних боргів слугують коефіцієнти погашення, які можуть бути розраховані за різні періоди, то це призводить до різної величини сумнівних боргів. До таких же наслідків може призвести градація боргів за часом їх виникнення.

Витрати майбутніх періодів

Регулярне використання рахунку 39 для відображення будь-яких операцій може бути також обумовлено в Політиці з указівкою на критерії і правила, за якими ці види операцій обліковуються за дебетом і кредитом рахунка 39.

Облікова політика щодо зобов’язань

П(с)БО 11 “Зобов’язання” передбачено, що підприємствами створюються забезпечення для відшкодування наступних (майбутніх) операційних витрат на:

– виплату відпусток працівникам;

– додаткове пенсійне забезпечення;

– виконання гарантійних зобов’язань;

– реструктуризацію;

– виконання зобов’язань щодо обтяжливих контрактів тощо.

Згідно з П(с)БО 26 “Виплати працівникам” підприємства повинні створювати також забезпечення за виплатами при звільненні (наприклад, вихідна допомога), за виплатами по закінченні трудової діяльності та іншими довгостроковими виплатами працівникам. Витрати визнаються у тому періоді, в якому виникають зобов’язання, наприклад, при прийнятті рішення про звільнення працівників. Створюються також забезпечення для відшкодування майбутніх витрат на реструктуризацію, на виплату премій та інших заохочувальних виплат, якщо робота, виконана працівниками у цьому періоді, дає їм право на отримання таких виплат у майбутньому тощо.

Частина цих забезпечень (на виплату відпусток працівникам та виконання гарантійних зобов’язань) створюється за рахунок включення до собівартості продукції або витрат періоду, а частина – за рахунок нерозподіленого прибутку. Відповідно такі забезпечення відображаються у складі забезпечень, або у складі власного капіталу.

Отже, підприємству необхідно визначитись із субрахунками для відображення різних видів забезпечень та резервного капіталу, порядком їх формування і використання.

Облікова політика щодо Звіту про фінансові результати

Облікова політика щодо доходів

Особливу увагу необхідно звернути на відображення доходу від реалізації робіт та послуг. Згідно із П(с)БО 15 дохід від надання робіт та послуг визнається, якщо може бути достовірно визначений результат від операції. Для цього мають бути наявні всі перелічені нижче умови, а саме:

– є можливість достовірної оцінки доходу (між сторонами мають бути погоджені права кожної із сторін, величина компенсації, спосіб та строки розрахунків);

– існує ймовірність надходження економічних вигод від надання послуг;

– є можливість достовірної оцінки ступеня завершеності надання послуг на дату балансу;

– є можливість достовірної оцінки витрат, здійснених для надання послуг та необхідних для їх завершення.

Оцінка ступеню завершення операції з надання послуг проводиться:

– вивченням виконаної роботи шляхом оцінки сторонами готовності її виконання;

– визначенням питомої ваги обсягу послуг, наданих на певну дату, у загальному обсязі послуг, які мають бути надані;

– визначенням питомої ваги витрат, яких зазнає підприємство у зв’язку з наданням послуг, у загальній очікуваній сумі таких витрат.

Враховуючи, що від методу оцінки ступеню завершення операції з надання послуг залежить величина відображеного у звітності доходу, в обліковій політиці підприємства необхідно визначитись з методом і відобразити обраний метод у примітках до звітності.

Вибір методу оцінки активів та/або зобов’язань за операціями з пов’язаними особами впливає на величину доходів відображену у фінансовій звітності підприємства, що відпускає продукцію, роботи, послуги та витрат у підприємства, що їх отримує. При відображенні доходів, які виникають внаслідок операцій з пов’язаними сторонами, слід враховувати вимоги П(с)БО 23 “Розкриття інформації щодо пов’язаних сторін”, яке визначає методологічні засади формування бухгалтерської інформації про операції пов’язаних сторін та її розкриття у фінансовій звітності.

Згідно з П(с)БО 23 пов’язаними сторонами вважаються:

– підприємства, які перебувають під контролем або суттєвим впливом інших осіб;

– особи, які прямо або опосередковано здійснюють контроль над підприємством або суттєво впливають на його діяльність.

Перелік пов’язаних сторін визначається підприємством у наказі про облікову політику, враховуючи сутність відносин, а не лише юридичну форму (превалювання сутності над формою).

Оцінка активів або зобов’язань за операціями з пов’язаними сторонами може здійснюватись такими методами (метод визначається обліковою політикою підприємства):

– порівнюваної неконтрольованої ціни;

– ціни перепродажу;

– “витрати плюс”;

– балансової вартості.

Облікова політика щодо витрат

Важливим моментом облікової політики щодо обліку витрат є визначення системи рахунків, задіяних в їх обліку.

Планом рахунків передбачена значна кількість рахунків для обліку операційних та неопераційних витрат. При цьому може виникнути необхідність їх деталізації. Наприклад, підприємство має визначити, що враховується, а що не враховується на рахунку 23 “Виробництво”, чи виділяються окремо субрахунки “Допоміжні виробництва”, “Витрати з утримання і експлуатації машин і обладнання”, “Витрати на ремонт основних засобів”, а також вказати на деталізацію названих субрахунків.

Суттєво впливати на величину витрат та оцінку запасів на кінець звітного періоду може метод оцінки запасів при їх відпуску у виробництво й іншому вибутті.

Крім того, щодо запасів необхідно визначитись із способом розподілу транспортно-заготівельних витрат. Національними стандартами не визначено базового та альтернативних способів такого списання. У принципі можливі два методи розподілу транспортно-заготівельних витрат:

– прямого включення;

– непрямий – за середнім відсотком.

У Методичних рекомендаціях по застосуванню регістрів бухгалтерського обліку, затверджених наказом Міністерства фінансів України від 29.12.00 № 356 наведена “Відомість 5.1 аналітичного обліку запасів за рахунком № у якій передбачено вартісний розподіл транспортно-заготівельних витрат за середнім відсотком згідно з П(с)БО 9 “Запаси”. Однак, транспортно-заготівельні витрати можна накопичувати і розподіляти за середнім відсотком як у цілому по підприємству, так і окремо за кожною обліковою групою запасів. Крім того, транспортно-заготівельні витрати можуть розподілятись за середнім відсотком не лише пропорційно вартості заготовлених матеріальних цінностей, а й пропорційно їх кількості (кількісний варіант) чи вазі (ваговий варіант) чи іншим способом1. Усі варіанти мають як переваги, так і недоліки та мають вплив на фінансовий результат й інші показники звітності.

Тут же доцільно відобразити порядок списання витрат за нерівномірно виконуваним ремонтом основних засобів, метод розподілу непрямих витрат, метод оцінки незавершеного виробництва.

Впливає на виробничу собівартість продукції оцінка незавершеного виробництва. Національними стандартами бухгалтерського обліку оцінка незавершеного виробництва не регламентується. Можливі варіанти такої оцінки наведені в Методичних рекомендаціях з формування собівартості продукції (робіт, послуг) у промисловості, затверджених наказом Державного комітету промислової політики України від 02.02.01 № 47. Найбільш його точною оцінкою є оцінка за результатами інвентаризації. При цьому незавершене виробництво у масовому і серійному виробництві може відображатися в балансі за нормативною (плановою) виробничою собівартістю, за прямими статтями витрат або за вартістю сировини, матеріалів і напівфабрикатів. При одиничному виробництві продукції незавершене виробництво відображається в балансі за фактичними виробничими затратами.

Впливає на оцінку незавершеного виробництва на дату балансу і метод перенесення незавершеного виробництва на собівартість вироблюваної продукції (FIFO, метод середньозваженої собівартості тощо).

Зважаючи на те, що оцінка незавершеного виробництва, особливо при його значних розмірах, може суттєво впливати на показники балансу та Звіту про фінансові результати, визначення з обліковою політикою щодо нього на наш погляд є необхідним.

Згідно з П(с)БО 16 “Витрати”, необхідно визначитись, які з загально-виробничих витрат належать до змінних, а які до постійних. Від такого розподілу витрат залежить виробнича собівартість конкретних видів продукції, а тому і фінансові результати від її реалізації. Одночасно з віднесенням конкретних загально-виробничих витрат до постійних чи змінних, необхідно визначитись із нормальною потужністю підприємства, адже для її характеристики можуть застосовуватись різні як кількісні, так і вартісні показники.

Важливо також визначитись із базою розподілу загально-виробничих витрат.

Методи нарахування амортизації за основними засобами

П(с)БО 7 передбачено можливість застосування підприємством наступних методів нарахування амортизації за основними засобами і нематеріальними активами:

– прямолінійного;

– зменшення залишкової вартості;

– прискореного зменшення залишкової вартості;

– кумулятивного;

– виробничого.

У стандарті не вказано, чи може застосовувати підприємство лише один метод, чи всі одночасно. З нашої точки зору на підприємстві можуть застосовуватись всі методи одночасно, але в обліковій політиці має бути вказано, який метод і щодо яких класифікаційних груп основних засобів буде застосовуватись. При цьому одночасно слід визначитись і з строками служби основних засобів.

Згідно з П(с)БО 7 дозволяється застосовувати і податкові методи нарахування амортизації. Проте слід мати на увазі, що вони можуть застосовуватись лише щодо норм нарахування амортизації і не звільняють підприємство від необхідності ведення окремого врахування податкової первісної вартості основних засобів та нарахування податкової амортизації, тому що вони у фінансовому обліку та податкових розрахунках не будуть, як правило, співпадати.

Нарахування амортизації інших необоротних матеріальних активів

Згідно з П(с)БО 7 “Основні засоби” до інших необоротних матеріальних активів відносяться матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або операційного циклу, якщо він довший за рік) не віднесені до основних засобів. Тобто, інші необоротні матеріальні активи мають всі ознаки основних засобів, але відрізняються від них первісною вартістю, яка є меншою ніж визначена підприємством для віднесення засобів праці до основних засобів.

Амортизація інших необоротних матеріальних активів може нараховуватись за вибором підприємства, з урахуванням очікуваного способу отримання економічних вигод від їх використання, за прямолінійним або виробничим методами.

Амортизація малоцінних необоротних матеріальних активів і бібліотечних фондів може також нараховуватись у першому місяці використання об’єкта в розмірі 50 % його вартості, яка амортизується, та решти 50 % вартості, яка амортизується, у місяці їх вилучення з активів (списання з балансу) внаслідок невідповідності критеріям визнання активом або в першому місяці використання об’єкта 100 % його вартості, яка амортизується.

Крім того, підприємствам, що нараховують амортизацію за бібліотечними фондами та малоцінними необоротними матеріальними активам у розмірі 100 % у першому місяці використання, дозволено вести їх аналітичний облік за класифікаційними підгрупами, що встановлюються самостійно. Тобто, аналітичний облік у цьому разі ведеться в цілому по підгрупі за їх загальною вартістю, а при вибутті будь-якого об’єкта його вартість визначається діленням вартості відповідної підгрупи на кількість об’єктів у підгрупі.

Слід зазначити, що методи нарахування амортизації як за основними засобами так і за іншими необоротними активами можуть переглядатись у разі зміни величини очікуваних економічних вигод від їх використання. Нарахування амортизації за новим методом починається з місяця, наступного за місяцем прийняття рішення про зміну методу нарахування амортизації. Зміна методу нарахування амортизації відображається у нормативному документі підприємства про облікову політику.

Брак

На підприємстві повинен бути визначений відсоток неминучого браку, який відноситься на собівартість. Цьому мають передувати викладки і розрахунки спеціально створеної технологічної групи (комісії). Підставою для визначення величини (відсотка) технологічного браку можуть бути затверджені в установленому порядку технологічні карти виробництва продукції або технічні умови (ТУ). Погашення останнього браку може здійснюватися або за рахунок винних (якщо вони виявлені), або списуватись на витрати на субрахунок 947 “Нестачі і втрати від псування цінностей”.

1 Можливість застосування кількісного та вагового методу розподілу транспортно-заготівельних витрат П(с)БО 9 не передбачено.