Підприємства колективні – підприємства, що створюються і розвиваються в різних сферах і галузях економіки, на яких переважно колективному характеру праці відповідає колективний тип привласнення засобів виробництва та результатів праці. На відміну від П. к., на приватних підприємствах праця може мати індивідуальний (на приватних трудових) і колективний (на малих і частині середніх капіталістичних підприємств, які не належать до акціонерних компаній) характер, однак процес привласнення є приватним (засоби виробництва і створений додатковий
продукт привласнюють окремі особи). Розрізняють трудові П. к. і групові (асоційовані) капіталістичні П. к. На трудових П. к. не існує соціально-економічної відособленості безпосередніх працівників від засобів виробництва, долається антагонізм між працею і власністю, між працею та управлінням власністю, колективному характеру виробництва відповідає колективний тип формування й розвитку власності на засоби виробництва і його результати. Водночас привласнення необхідного продукту на таких підприємствах має індивідуально-колективний характер (індивідуальний – оскільки заробітна плата залежить від кваліфікації
працівника, його трудового стажу, результативності його праці тощо; колективний – оскільки загальний обсяг необхідного продукту значною мірою залежить від результатів колективної праці, колективного характеру власності, від колективного за змістом розподілу заробітної плати та інших чинників). Власність на засоби виробництва на трудових П. к. перестає виступати у формі капіталу, змінюється й головна мета діяльності капіталістичних трудових підприємств (замість виробництва додаткової вартості та її привласнення капіталістом у формі прибутку такою метою стає виробництво максимального доходу і привласнення якнайбільшої його частки кожним працівником). На капіталістичних (акціонерних) П. к. безпосередні працівники поєднуються із засобами виробництва на антагоністичній основі, оскільки, позбавлені власності на матеріально-речові фактори виробництва, вони змушені продавати свою робочу силу, внаслідок чого перетворюються на найманих працівників, а засоби виробництва набувають форми колективного основного капіталу, маючи за мету привласнення максимальних прибутків (для П. к. монополізованого – у формі монопольно високих прибутків). Водночас внаслідок посилення часткової демократизації акціонерної капіталістичної власності (див. Демократизація капіталу) в останні десятиріччя XX – на початку XXI ст. в окремих розвинених країнах світу відбувалося певною мірою поєднання та узгодження протилежних економічних інтересів у межах колективного капіталістичного підприємства. Зокрема, у Швеції відносини між найманими працівниками і підприємцями мають назву “кооперативні”, що передбачає взаємні поступки один одному: робітничий рух не претендує на широкомасштабну націоналізацію (в недержавному секторі зайнято 35% найманих працівників), а підприємці – на широкий розвиток суспільних фондів споживання (з яких отримує доходи 65% економічно активного населення) та інші процеси соціалізації економічної системи. Наслідком цього в інших розвинених країнах світу є послаблення (залежно від ступеня демократизації капіталу) антагоністичної форми соціально-економічного поєднання найманих працівників із засобами виробництва. Засоби праці в процесі еволюції капіталістичного способу виробництва розвиваються спочатку у формі індивідуального постійного капіталу (на нижчій стадії капіталізму), на вищій стадії капіталізму – у формі монополістичного (в т. ч. олігополістичного), відтак державно-монополістичного (на вищому її ступені) та інтернаціонального державно-монополістичного постійного капіталу (набув найповнішого розвитку в межах ЄС). Трудові П. к. існують у формі народних підприємств, народних банків, кооперативних підприємств; П. к. капіталістичні – акціонерних компаній капіталістичного типу (передусім закриті), державних підприємств і змішаних – з участю держави та акціонерних капіталістичних компаній. Працівники П. к. можуть висувати зі свого середовища керівників (менеджерів різних ланок), які на громадських засадах або за винагороду здійснюють управління підприємством. Крім того, трудовий колектив може залучати досвідчений управлінський персонал з боку лише за винагороду. Характерні ознаки відносин економічної власності на цих підприємствах – еквівалентний обмін діяльністю, співробітництво, взаємодопомога та ін. На відміну від них на П. к. капіталістичних має місце підпорядкованість найманої праці колективному капіталу в особі капіталіста-підприємця або капіталіста-рантьє, вищих і частково середніх менеджерів, відчуження найманих працівників від управління виробництвом і власністю, авторитарний характер управлінських відносин. Водночас ці ознаки наповнюються якісно новим соціально-економічним змістом, модифікуються в процесі демократизації капіталу (див. Капіталізм). Найрозвиненіша форма П. к. трудових – народні підприємства. У США в 90-х XX ст. їх налічувалося понад 11 тис. з кількістю зайнятих понад 10 млн осіб. Водночас контроль працівників поширювався лише на 304 компанії з чисельністю зайнятих понад 100 тис. Такі П. к. розвиваються в Англії та деяких інших країнах. На них виникає нова могутня продуктивна сила, т. зв. синергічний ефект, у результаті інтеграції індивідуальних економічних потреб та інтересів працівників в єдиний колективний інтерес (на приватних капіталістичних П. к. рушійною силою розвитку є інтерес приватного або асоційованого капіталу, а інтереси найманих працівників мобілізуються через механізм економічного примусу до праці, використання адміністративних важелів), органічного поєднання ефектів колективної праці та колективної власності. Свідчення цього – добровільна згода працівників таких підприємств у разі необхідності подовжувати тривалість робочого дня, отримувати меншу заробітну плату, зменшувати тривалість оплачуваних відпусток, розміри дивідендів, підвищувати кваліфікаційний і загальноосвітній рівні, активна участь у раціоналізаторській діяльності, прагненні реінвестувати отримані доходи з метою модернізації виробництва тощо. Найвища ефективність народних підприємств виявляється і в тому, що спочатку до рук трудового колективу переходять здебільшого збиткові підприємства, обтяжені численними боргами (оскільки великі корпорації змушують трудові колективи викуповувати їх під приводом закриття, а отже, втрати місця роботи). Тому понад 65% опитаних громадян США працездатного віку хотіли б працювати на цих підприємствах. Значного розвитку набули П. к. трудові і в деяких інших країнах. У сфері банківської діяльності соціально-економічна природа народних підприємств найповніше втілена у функціонуванні та розвитку кредитних товариств (“сільських кас” і “народних банків”), створених для надання їхнім членам дешевих кредитів, фінансової допомоги (див. Кооперація кредитна). Найвищого ступеня демократизації та соціалізації власності досягнуто у Мандрагонській групі кооперативів у Країні Басків в Іспанії (див. Економічна демократія). У СРСР П. к. трудові вважались антисоціалістичними за своїм соціально-економічним змістом, уособленням анархо-синдикалізму, “прямим і побічним спотворенням основ радянської влади”. Домінувала в теорії і практиці теорія одержавлення. Водночас певного розвитку набула споживча кооперація, яка об’єднувала в Україні 11 млн пайовиків (переважно працівників сільського господарства) й обслуговувала 22 млн осіб (див. Кооперація сільськогосподарська). Однак споживча кооперація також була значною мірою одержавлена, а її члени – відчужені від власності на засоби виробництва. Із здобуттям Україною незалежності Законом України “Про власність” закріплено пріоритетність трудової колективної власності. На початку 2004 із загальної кількості підприємств (понад 981 тис.) на П. к. припадало 564,5 тис., на приватні – 290,3 тис. Однак до 2005 відбувалась капіталізація елементів цієї власності, що виражалось у зосередженні контрольних пакетів акцій у руках представників влади, директорського корпусу, встановленні авторитарного управління виробництвом і власністю, у несвоєчасній виплаті заниженої заробітної плати, масовому розкраданні власності, здійсненні політики прискореного банкрутства та ін. Практика засвідчує, що більшість П. к. капіталістичних у розвинених країнах підпорядковані магнатам фінансового капіталу і державно-монополістичній олігархії (для них властиве значне зростання обсягів фіктивного капіталу, додаткове збагачення фінансової олігархії; підкуп вищих чиновників державного апарату на державно-монополістичних підприємствах) і лише незначною мірою демократизовані. У сфері безпосереднього виробництва ступінь демократизації цих підприємств залежить від створених власниками акціонерного капіталу умов праці для найманих працівників, упровадження гуманістичних тенденцій менеджменту, рівня інтенсивності праці, а також змісту праці. У сфері обміну – від умов купівлі-продажу робочої сили, закріплених здебільшого у колективному договорі, та його виконання; у сфері розподілу – від розміру заробітної плати та її відповідності вартості робочої сили, тривалості відпусток та їх оплати, розміру сплати частини заробітної плати до фондів соціального страхування, наявності індексації заробітної плати залежно від темпів зростання цін та інших чинників, у сфері споживання – від розміру виплат компанії на медичні послуги, на харчування на підприємстві та інші послуги, вартості рекреаційних послуг, витрат на відновлення здоров’я та ін. Водночас П. к. капіталістичні є загалом прогресивнішими від приватних капіталістичних підприємств, оскільки їм властиві такі якісно нові ознаки та особливості: вища конкурентоспроможність і стабільність; зосередження на них досконалішої за якістю робочої сили, техніки, наукових лабораторій; передовий рівень розвитку організаційно-економічних відносин (маркетингових досліджень, менеджменту, обміну досвідом та ін.); більша можливість упроваджувати новітні форми і методи організації виробництва; істотне розширення меж планомірності та організованості виробництва як у межах самих компаній, так і в економічних відносинах з іншими промисловими, торговими, фінансовими підприємствами, фірмами і компаніями, та ін.
Loading...