ПІДПРИЄМСТВО (ФІРМА) ЯК ОСНОВНА ЛАНКА ЕКОНОМІКИ ТА ЙОГО ХАРАКТЕРНІ РИСИ
ПІДПРИЄМНИЦТВО
Розділ 3
ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ФОРМИ ПІДПРИЄМНИЦТВА ТА ЗАСНУВАННЯ ФІРМИ
3.1. ПІДПРИЄМСТВО (ФІРМА) ЯК ОСНОВНА ЛАНКА ЕКОНОМІКИ ТА ЙОГО ХАРАКТЕРНІ РИСИ
Підприємницька діяльність здійснюється у певній організаційній формі. Її вибір є одним з відповідальних етапів підприємництва. При цьому кожний підприємець керується власними міркуваннями і уявленнями про свою майбутню діяльність. Але передусім він керується тим, щоб ця форма відповідала меті його діяльності, конкретним умовам господарювання, захищала майнові
Визначальне місце серед організаційних форм підприємництва на мікрорівні належить підприємству (фірмі), його правовий статус регулюється законами “Про підприємництво”, а також “Про підприємства в Україні”, “Про господарські товариства”.
Самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має права юридичної особи, здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність, називається підприємством. До підприємств належать заводи, фабрики, комбінати, універмаги,
Підприємство характеризується певною сукупністю продуктивних сил та виробничих відносин. Це виявляється в тому, що кожне підприємство використовує для досягнення мети свого функціонування певну кількість засобів виробництва і працівників. Це дає змогу виконувати закінчений технологічний цикл операцій та забезпечувати випуск продукції, виконання робіт, надання послуг. Останнє можливе за наявності організації виробничого процесу, спрямованого на досягнення соціально-економічної ефективності підприємства.
Підприємство являє собою певну підсистему виробничих відносин. Засоби виробництва, що використовуються підприємством, можуть мати різні форми власності. Залежно від цього вирізняють такі види підприємств: приватне (засноване на власності фізичної особи), колективне (засноване на власності трудового колективу), господарське товариство (акціонерне, повне, командитне, з обмеженою та додатковою відповідальністю), підприємство, засноване на власності об’єднання громадян, комунальне (засноване на власності відповідної територіальної громади). Від вибору форми власності, на якій базується підприємницька діяльність, її організаційно-правових засад значною мірою залежить успішність підприємництва.
Важливу роль у забезпеченні життєдіяльності підприємства відіграють відносини власності. Вони реалізуються безпосередньо через працю та управління. На рівні підприємства також реалізується суспільна форма праці та різноманітні види її організації: спеціалізація, кооперація, зміна праці, комбінування, інтеграція тощо. Відносини розподілу на підприємстві конкретизуються в розподілі за вартістю робочої сили, за працею і за власністю. Формування і діяльність різних видів підприємств з різними формами власності на засоби виробництва є передумовою подолання негативних аспектів в умовах адміністративно-командної системи та створення сприятливих умов для підприємницької діяльності в ринкових умовах.
Підприємство має дві обов’язкові ознаки: по-перше, це виробництво продукції, надання послуг, виконання робіт для задоволення суспільних потреб. Підприємства є основними товаровиробниками, суб’єктами, які розвивають виробництво, визначають його структуру, вирішують, що і як виробляти; по-друге, одержання прибутку (доходу).
Стосовно поняття “підприємство” розрізняють організаційну та економічну форми підприємства та його тип.
Організаційна форма підприємства характеризує спосіб взаємозв’язку окремих елементів продуктивних сил (факторів виробництва). З огляду на сказане підприємства можуть набувати форм заводів, фабрик, трестів, комбінатів. За економічною формою підприємство може бути бюджетним, кооперативним, акціонерним, орендним тощо. Різноманітність економічних та організаційних форм підприємств визначається формами власності на засоби виробництва.
У підприємницькій діяльності західноєвропейських країн підприємство, як правило, має назву “фірма”. Сучасна економічна наука визначає фірму, з одного боку, як організацію, що перетворює вихідні ресурси на кінцевий продукт, а з іншого – як юридично самостійну форму існування бізнесу, відповідним чином зареєстровану підприємницьку одиницю, яка має комерційну самостійність. Нею можуть бути як велика компанія, так і невелике підприємство.
Інколи зустрічається визначення фірми як ділового партнера. Під останнім мають на увазі вид, форму підприємницької діяльності. Виробничі підприємства, збутові контори та різні служби функціонують у вигляді фірми або входять до її складу. Підприємство в такому разі не є юридичною особою, відповідальність за нього несе фірма, до складу якої воно входить
Фірма – основна організаційно-економічна ланка ринкової економіки. Вона визначає ділову активність національного господарства. До її складу можуть входити одне або кілька підприємств, які функціонують у будь-яких сферах економіки. Економічна діяльність фірми впливає на кінцеві результати національної економіки, величину і якість валового внутрішнього продукту. Від ефективності функціонування фірми залежить економічний, науковий, технічний розвиток країни, добробут усіх верств населення.
Фірма, перетворюючи вихідні ресурси на кінцевий продукт, постійно здійснює обміни, які характеризують її взаємозв’язки в ринковому господарстві:
– обмін грошей на товари і послуги постачальників;
– обмін товарів і послуг на гроші споживачів;
– обмін грошей, що сплачуються пізніше, на гроші, отримані зараз від інших боржників та орендодавців;
– обмін грошей, що сплачуються зараз, на гроші, що будуть отримані пізніше від боржників;
– обмін грошей на товари і послуги (наприклад, на теплопостачання, охорону, оргтехніку) та ін.
Підприємницька діяльність пов’язана зі збиранням та обробкою інформації, проведенням переговорів і прийняттям рішень, контролем і юридичним захистом виконання умов договорів. У більш загальному вигляді – з виконанням всіх інших, в тому числі законодавчих, норм і правил.
Підприємницька діяльність неможлива без трансакційних витрат (витрати на представництво тощо). Якщо припустити, що їх немає, то треба відмовитись від таких очевидних процесів, як концентрація і централізація капіталів, економічних основ існування підприємств (фірм) і погодитися з тим, що для підприємницької діяльності не мають значення правова система, приватна власність і ринок. Кількісні параметри трансакційних витрат пов’язані із взаємодією ринкових і неринкових відносин в економічній системі.
Ринкова економіка складається з певних інститутів. Одним з них є фірма. Остання посідає одне з найважливіших місць в інституціональній структурі ринкової економіки. З інституціональних позицій, фірма – це діяльність з організації виробництва різних товарів і надання послуг. Як система, що виробляє економічні блага, фірма (підприємство) – це цілісна структура, яка є самостійною відтворювальною ланкою, відносно відособленою від інших ланок. Фірма (підприємство) самостійно здійснює свою діяльність, розпоряджається випущеною продукцією і отриманим прибутком, який залишається після сплати податків та інших платежів.
Ринок і фірма постійно взаємодіють. Фірма може існувати за умови об’єктивного контролю з боку ринку. У свою чергу, ринок не може існувати без наявності фірм, бо тільки організація виробництва у вигляді фірм здатна створити необхідні товари, надати послуги, виконати роботи, отримати та використати прибуток, збільшити або зменшити обсяги вироблюваної продукції тощо. Функціонування ринку і фірми характеризується як взаємодія і співіснування в межах єдиної економічної системи традиційно ринкових та альтернативних внутріфірмових відносин. Р. Коуз їх трактує як відносини свідомого регулювання виробництва, координації, для ефективності яких важливе значення мають такі неринкові методи і форми, як накази, корпоративні правила, традиції, особиста довіра, моральні чинники. Розвиток неринкових відносин Р. Коуз виводить із законів ринкової економіки: співвідношення ринкових і неринкових зв’язків визначається збільшенням або зменшенням ринкових трансакційних витрат.
Стан та поведінка фірм (підприємств) значно впливають на такі суб’єкти підприємницької діяльності, як держава, домогосподарства, зарубіжні партнери та конкуренти. Тому необхідною умовою розробки і прийняття управлінських рішень суб’єктами підприємницької діяльності як на макро-, так і на мікрорівні є вивчення поведінки фірм.
До складу сучасних фірм входить складний комплекс промислових, будівельних, торговельних, агропромислових і фінансових підприємств національної і міжнародної економіки. Основне в сучасній фірмі – її людський капітал: підприємці, менеджери, вчені, інженери з їх знаннями, досвідом, інтуїцією, потенціалом, конкурентною енергією, управлінськими новаціями, робітники з високим рівнем майстерності, професіоналізму. Успіхи фірми, її імідж вирішальною мірою залежать від таланту і плідної праці її колективу.
Країни з розвиненим ринковим господарством мають кілька десятків мільйонів фірм. У сучасному світі в легальній економіці нараховується близько 50 млн. фірм – різноманітних підприємницьких структур, 99 % яких належать до малого і середнього бізнесу. Вони досить нерівномірно розподіляються по континентах і країнах. Понад 20 млн. фірм функціонує в США, близько 16 млн. – у країнах ЄС, понад 7 млн. – у Японії, 5 млн. фірм припадає на європейські країни, що не входять до європейської спільноти.
В Україні, яка перебуває на стадії утвердження ринкової економіки, формування фірм щойно розпочалося. Для прискорення цього процесу потрібна реструктуризація підприємств, законодавче забезпечення сприятливих умов для його розвитку.
Постійним супутником підприємницької діяльності є ризик. В умовах трансформації адміністративно-командної економіки у ринкову, коли значно збільшується невизначеність умов існування підприємств (фірм), а у зв’язку з цим і ступінь ризику, створюваним і діючим на ринку фірмам України слід запозичити і широко використовувати перевірені світовою господарською практикою способи його зменшення. Останнього можна досягти шляхом одночасної діяльності на кількох товарних ринках, коли невдача на одному або кількох з них може бути компенсована успіхами на інших. Така діяльність називається диверсифікацією. Доречним буде поділ ризику між фірмами-учасницями, щоб відмова кількох з них в разі невдачі не зашкодила виконанню виробничої програми в цілому, а також розподіл з цією ж метою закупівель сировини і матеріалів між постачальниками, передача ризику страховій компанії.
Узагальнення досвіду кращих фірм країн з розвиненою ринковою економікою свідчить, що шлях до успіху у підприємницькій діяльності потребує дотримання певних засад:
– всі люди, причетні до створення процвітаючого, такого, що швидко розвивається, підприємства, чітко уявляють собі найбільш віддалені перспективи його розвитку;
– всі підприємці, які досягають успіхів у своїй діяльності, завжди налаштовані оптимістично;
– керівництво найбільш успішних фірм робить усе можливе для створення навіть у великих корпораціях відчуття згуртованого колективу;
– всі компанії, які швидко розвиваються, дотримуються стратегії збільшення своєї частки ринку, вони постійно спрямовані на завоювання нових позицій на ринку збуту продукції;
– кожна з цих фірм переконана, що якість її продукції, наданих послуг, виконаних робіт є найкращою;
– фірми значну увагу приділяють післяпродажному обслуговуванню споживачів;
– ті фірми, які успішно працюють на ринках товарів і послуг, вміють зосереджуватись на ключових аспектах своєї діяльності;
– однією з умов успішної діяльності фірми є вміння володіти та використовувати патенти, програмне забезпечення або науково – технічні досягнення і не допускати до них інші підприємства;
– кращі фірми мають можливості та здатність залучати до складу свого персоналу талановитих людей;
– більшість процвітаючих фірм демонструє значну гнучкість в управлінні та організації виробництва;
– кращі компанії бажають розділити зі своїми працівниками всі вигоди від успішної підприємницької діяльності;
– компанії, які досягли успіхів у бізнесі, пропонують своїм працівникам привабливі умови праці і завжди намагаються знати все, що відбувається всередині і поза фірмою, якщо зовнішні події впливають на її стан.
Для повноцінної ефективної діяльності підприємство повинно мати певні риси. Насамперед слід виокремити те, що підприємство – це самостійний господарюючий суб’єкт. Воно має власний статут, який затверджується власником (власниками) майна, а на державних підприємствах – власником майна за участю трудового колективу. Статут підприємства визначає предмет і цілі його діяльності, а органи управління – компетенцію та повноваження трудового колективу, порядок утворення майна підприємства (до статуту можуть включатися також положення, пов’язані з особливостями діяльності підприємства).
Крім того, підприємство може здійснювати будь-які види господарської діяльності, якщо вони не заборонені чинним законодавством і відповідають цілям, передбаченим його статутом.
Мета діяльності будь-якого підприємства – отримання прибутку.
Кожне підприємство повинно мати самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку зі своєю назвою. Для промислового підприємства обов’язкова наявність товарного знака.
Виробнича діяльність підприємства неможлива без необхідного для цього майна. Основні та оборотні фонди, інші цінності, вартість яких відображається на самостійному балансі, формуються таким шляхом:
– грошові та матеріальні внески засновників підприємства;
– доходи, одержані від реалізації продукції, а також інших видів господарської діяльності;
– доходи від цінних паперів;
– кредити банків та інших кредиторів;
– капітальні внески і дотації з бюджету;
– надходження від роздержавлення та приватизації об’єктів власності;
– придбання майна іншого підприємства (організації);
– благодійні внески, пожертвування від підприємств, організацій, громадян;
– інші джерела, не заборонені чинним законодавством.
Важливою умовою діяльності підприємства є можливість розпоряджатися належним йому майном на основі права власності або за правом повного господарського відання. Останнє стосується державного підприємства, яке має право розпоряджатися закріпленим за ним державним майном на свій розсуд і здійснювати щодо майна будь-які дії. Вони не повинні суперечити чинному законодавству та статуту підприємства.
Підставою для створення підприємства є рішення власника або власників майна, або уповноваженого ними органу, або, за рішенням трудового колективу, виокремлення зі складу діючого підприємства одного або кількох структурних підрозділів у разі згоди на це власника чи уповноваженого ним органу. Такою підставою може бути і примусовий поділ іншого підприємства відповідно до положень антимонопольного законодавства України.
Ліквідація і реорганізація шляхом злиття, приєднання, виокремлення, перетворення підприємства здійснюється за рішенням власника. В окремих випадках, передбачених Законом України “Про підприємства в Україні”, – за рішенням власника та трудового колективу, а також за рішенням суду.
Крім цього, припинення виробничої та іншої діяльності підприємством можливе у разі прийняття рішення про заборону його функціонування за порушення норм чинного законодавства, визнання у судовому порядку недійсними установчих документів та рішення про створення підприємства, визнання його банкрутом.
Відповідно до Закону України “Про банкрутство”, підприємство визнається банкрутом у разі неспроможності своєчасно виконати свої зобов’язання перед бюджетом або кредитором. Таке можливе тільки за рішенням господарського суду. До цього моменту підприємству надається можливість вирішити проблеми щодо виконання своїх зобов’язань, вийти зі стану неплатоспроможності.
Порушення справи про банкрутство передбачає подання заяви до суду будь-якого з кредиторів, самого боржника, органів державної податкової служби або державної контрольно-ревізійної служби. Достовірність та повнота бухгалтерського обліку, іншої інформації про фінансове і майнове становище боржника мають бути підтверджені аудитором (аудиторською фірмою) незалежно від підстав порушення справи.
Процедура здійснення банкрутства передбачає, що у місячний термін з дня опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство громадяни і юридичні особи можуть взяти участь у санації боржника (санація в перекладі з латинської – оздоровлення, лікування). Якщо ж протягом місяця не буде вжито заходів щодо санації боржника, то арбітражний суд приймає остаточне рішення про визнання підприємства банкрутом. У випадках, коли недобросовісний підприємець визнає себе банкрутом з метою приховати незаконне витрачання коштів не за призначенням (у тому числі розкрадання), ліквідувати, реорганізувати чи приватизувати підприємство (фірму) зі зміною форми власності (фіктивне банкрутство) або навмисно приховує банкрутство, передбачено кримінальну відповідальність.
Складовою функціонування і розвитку підприємств є їхні організаційно-правові форми.
Функціонування і розвиток ринкової економіки здійснюється на основі значної кількості економічних та організаційних форм підприємств. Розрізняють державні, приватні (недержавні), колективні (кооперативні) та змішані підприємства.
В усіх країнах світу існують державні підприємства. Основна мета їх діяльності полягає у здійсненні пріоритетних загальнодержавних науково-виробничих і науково-технічних програм, розбудові виробничої та соціальної інфраструктури, необхідної для нормального функціонування і розвитку соціально-економічної системи. Державні підприємства діють в оборонній промисловості, енергетиці, транспорті, деяких добувних галузях, нафтопереробці та ін. Характерною рисою державних підприємств є те, що держава або контрольовані нею установи володіють часткою капіталу, достатньо для контролю за їх діяльністю.
Державні підприємства неоднорідні за своїм складом. Серед них виокремлюють:
– підприємства, засновані на загальнодержавній власності, в тому числі казенні товариства. Їх особливістю є те, що вони не підлягають приватизації і можуть входити в об’єднання лише за погодженням з Кабінетом Міністрів України, а майно, що перебуває у державній власності і закріплене за казенним підприємством, належить йому за правом оперативного управління;
– підприємства, засновані на власності республіканській (Автономна Республіка Крим);
– підприємства комунальні, засновані на власності адміністративно-територіальних одиниць.
Загальнодержавні та комунальні підприємства засновуються за рішенням органів, уповноважених управляти відповідно державним або муніципальним майном України, а казенні – за рішенням Кабінету Міністрів України.
Рішення про перетворення державного підприємства на казенне приймається за однієї з таких умов: підприємство провадить виробничу або іншу діяльність, яка відповідно до чинного законодавства може здійснюватись тільки державним підприємством, а головним споживачем продукції такого підприємства (понад 50 відсотків) є держава. Приватні підприємства засновуються на індивідуальній трудовій власності і на власності підприємця з використанням найманої праці.
Першу групу підприємств становлять дрібні підприємства у вигляді майстерень, ательє тощо.
Приватні підприємства, які використовують найману працю, вирізняють трьох форм: приватні підприємства з одним власником; підприємства, які перебувають у власності партнерів; корпорації.
Характерними рисами підприємств з одним власником є те, що підприємець веде справи у власних інтересах, має у своєму розпорядженні матеріальні, фінансові, інтелектуальні ресурси, капітальне обладнання для ведення виробничої діяльності, особисто контролює виробничий процес та використання його результатів. До переваг такого підприємства належить те, що його власник має значну свободу дій, існує внутрішня мотивація до забезпечення ефективної діяльності, висока адаптивність до змін у зовнішньому середовищі. Його недоліками є недостатність фінансових ресурсів та виробничого потенціалу для реалізації великомасштабних програм та проектів. Оскільки банкрутства найчастіше трапляються серед одноособових власників, то комерційні банки неохоче надають їм позики, особливо значні та довгострокові. Ще одним недоліком є те, що на такого підприємця покладається багато виробничих функцій, здійснити які, навіть і здібній людині, не так легко. Тому такі підприємства не завжди ефективні.
Більш позитивно зарекомендували себе підприємства, засновані на партнерстві. Це колективне утворення, засноване двома або більше особами шляхом домовленості про спільне володіння підприємством і управління ним. Переваги таких підприємств полягають у тому, що завдяки спеціалізації управлінської діяльності досягається більша ефективність виробництва, інтегруються значні ресурси, що зменшує загрозу банкрутства, формує довіру кредитно-фінансових інститутів до таких утворень. Недоліками партнерства є те, що за наявності певної кількості партнерів можливі розходження в інтересах, поглядах на шляхи розвитку, методах розв’язання проблем. Це іноді гальмує прийняття відповідальних рішень, а необмежена відповідальність призводить до того, що доводиться розраховуватись власними доходами за помилки інших.
Значного поширення в умовах ринкової економіки набули корпорації. Вони являють собою юридичну особу, яка не пов’язана з конкретними людьми, визнається урядом, має значні ресурси, виробляє і реалізує продукцію, має право на одержання кредитів, несе відповідальність за свої дії. Учасником корпорацій може бути держава, власниками основної маси (контрольних пакетів) акцій – приватні особи або організації, дрібні власники акцій – акціонери, що становлять основну частину учасників корпорацій. Завдяки цьому корпорація є найбільш ефективною формою акумуляції грошового капіталу. В ній існує обмежена відповідальність і власники корпорацій (акціонери) ризикують лише тією сумою, яка була вкладена в купівлю акцій. Особисті активи при цьому не ставляться під загрозу навіть у разі банкрутства корпорації. Значною перевагою корпорації є те, що вона має можливість збільшувати до значних розмірів обсяги виробництва, впроваджувати досягнення науково-технічного прогресу, бути високо-конкурентною на внутрішньому і зовнішньому ринках.
До колективних підприємств належать ті, які засновані на власності трудового колективу в разі переходу всього майна державного підприємства у власність трудового колективу, викупу орендованого майна або набуття колективом майна в інших випадках, передбачених законодавством. Колективними також є підприємства, що грунтуються на власності кооперативу чи добровільного об’єднання громадян для ведення господарської або іншої діяльності, яка передбачає особисту участь у діяльності кооперативу, використання власного орендованого майна. Ним може бути і підприємство, засноване на власності громадської або релігійної організації. З цього випливає, що у складі цих підприємств вирізняють колективні трудові (народні) підприємства, кооперативні, підприємства громадських організацій.
Спільні (або змішані) підприємства засновуються на поєднанні різних форм власності, в тому числі із залученням іноземного капіталу.
Співвідношення між основними формами підприємств залежно від форм власності змінюється в процесі еволюції економічної системи. Трансформація адміністративно-командної системи в ринкову супроводжується утвердженням різноманітних форм підприємств відповідно до критерію власності. Здійснені інституціональні перетворення в економіці України привели до того, що на початок 2002 р. із загальної кількості об’єктів єдиного державного реєстру підприємств, організацій, установ за формами власності державні становили 4,8 %, комунальні – 7,4, приватні – 29,6, колективні – 57,2, міжнародні організації та юридичні особи інших держав 1 %*.
Залежно від обсягів діяльності підприємства поділяються на великі, середні та малі.
Великі підприємства орієнтуються на виробництво масової продукції із сталим асортиментом. Завдяки цьому досягається зменшення витрат на виготовлені товари, знижується ціна, що робить їх доступними для масового споживача. Крім цього, серед переваг великих підприємств слід зазначити те, що вони активно впливають на формування ринку, створюючи нові види товарів і наданих послуг. Ці підприємства мають достатні матеріальні, фінансові, інформаційні та інтелектуальні ресурси для розробки науково-технічних проектів. Зазначені риси великих підприємств сприяють зміцненню економічного потенціалу країни, її соціально-економічному прогресу.
В умовах трансформації адміністративно-командної економіки в ринкову спостерігається тенденція до подрібнення великих підприємств.
Однак подрібнення можна здійснювати там, де це доцільно. Адже практика розвинених країн світу свідчить про те, що на великих підприємствах зосереджується виготовлення новітніх, наукомістких виробів. А тому поряд з малими та середніми діють і великі спеціалізовані підприємства. Критерієм трансформації великих підприємств у менші в умовах постсоціалістичних країн може бути тільки соціально-економічна ефективність.
До середніх підприємств належать ті, що виробляють невелику за обсягами, але стійку за номенклатурою виробів продукцію у значних кількостях. Їхньою перевагою є те, що вони здатні швидко реагувати на зміну кон’юнктури ринку завдяки сучасному оснащенню, передовим технологіям, можливостям для інновацій. Порівняно з великими і малими середні підприємства виграють у тому, що першим здійснити зазначене не дають масштаби їх виробничої діяльності, а другим не вистачає коштів для втілення в життя науково-технологічних досягнень, передових технологій, ноу-хау.
Малими вважаються підприємства з певною кількістю працівників. Відповідно до Закону України “Про підприємства в Україні” до малих підприємств належать новостворювані та діючі підприємства з такою кількістю працівників:
– у промисловості та будівництві – до 200 осіб;
– в інших галузях виробничої сфери – 50 осіб;
– у науці і науковому обслуговуванні – до 100 осіб;
– у галузях невиробничої сфери – до 25 осіб;
– у роздрібній торгівлі – до 15 осіб.
Малі підприємства існували завжди і скрізь. Але на відміну від соціалістичних малих підприємств державної форми власності малі підприємства у розвиненому ринковому господарстві, з одного боку, є породженням ринку і приватної власності, а з іншого – самі є фактором становлення і розвитку ринку, формування класу дрібних і середніх власників.
Малі підприємства за наявності певних передумов здатні динамічно реагувати на зміни споживчого попиту, активізувати впровадження технологічних і соціальних інновацій, сприяти формуванню прошарку середнього класу, створенню нових робочих місць, збільшенню податкових надходжень до бюджетів усіх рівнів.
Останніми десятиріччями в розвинених країнах з’явилася нова тенденція у сферах економіки, де поширені малі підприємства. Вони дедалі більше переміщуються з традиційних для них галузей економіки – торгівлі, будівництва, автосервісу, сфери послуг – у нові сфери і галузі, насамперед у високотехнологічне виробництво: машинобудування, енергетику, електротехнічну, хімічну промисловість, приладобудування, транспорт, телекомунікації, інформатику, мікроелектроніку.
До малих підприємств ставляться з особливою увагою навіть у високорозвинених країнах. Зокрема в Японії вважається, що саме вони стали вирішальним фактором перетворення цієї колись економічно відсталої та зруйнованої війною країни на високорозвинену державу. Нині лише в обробній промисловості Японії функціонує понад 6,5 млн. малих і середніх підприємств, що перевищує 90 % їхньої загальної кількості в галузі.
Малі підприємства виконують певні функції, без яких ринкова економіка втрачає багато своїх переваг і якостей. Зокрема у “Білій книзі” Японії зазначається, що малі і середні підприємства:
– є основними носіями конкуренції;
– створюють можливості для творчих спроб вступу в бізнес;
– роблять великий внесок у гуманізацію суспільства;
– сприяють розвиткові регіону, де створюються;
– є носіями інтернаціоналізації суспільства;
– сприяють поліпшенню добробуту нації;
– є носіями технічного прогресу, інформатизації економіки і суспільства.
Велике значення малих підприємств для економіки і всіх сфер життєдіяльності суспільства зумовлює особливу політику щодо них з боку уряду. Але відомо, що багато спеціалістів дотримуються принципу рівних стартових можливостей для всіх підприємств, висловлюють сумнів щодо необхідності державної підтримки саме малих підприємств, надання їм пільг. Така думка сьогодні посилюється негативним, а часто й антисуспільним досвідом ринкового поводження малих підприємств.
Отже, з метою підвищення ефективності державної підтримки малих підприємств необхідно визначити їх ознаки. Причому самих лише кількісних критеріїв недостатньо.
На наш погляд, є певним спрощенням зараховувати до малих підприємств тільки ті, що відповідають певним кількісним ознакам. Справа в тому, що в різних країнах кількісні визначення підприємств, що в сукупності створюють “малу економіку”, різняться. Зокрема до таких у Японії належать ті, що нараховують до 50 працівників, в Італії і Фінляндії – до 100, у Великій Британії – до 200, у США – до 500. Отже, визначення “мале підприємство” не означає тільки кількісну їх характеристику. Аналіз законодавства 75 країн світу свідчить про наявність понад 50 ознак і критеріїв, за якими підприємства і фірми зараховують до малих і середніх.
Сутність малого підприємництва полягає насамперед у характері і способі найбільшої пристосованості до ринкової організації виробництва, у його типі і формах впливу на виробництво й обмін продукції. До речі, перший федеральний закон США про мале підприємництво (1953 р.) не встановлював кількісних обмежень, а визначив тільки якісні критерії.
До суттєвих рис, що відрізняють малі підприємства від інших (за якісними ознаками), і одночасно до переваг малого підприємництва належать:
– гнучкість господарської стратегії і тактики;
– швидкість і якість прийняття і реалізації управлінських рішень;
– велика залежність кінцевих результатів господарювання, розміру прибутку, власного добробуту підприємця від його ініціативи, рівня професіоналізму, компетентності і відповідальності.
Саме завдяки зазначеним рисам мале підприємництво в якісному розумінні цього терміна має великий внутрішній потенціал до саморуху, саморозвитку, самовдосконалення, що зрештою забезпечує високоефективне функціонування механізму господарювання у стихійних умовах ринку, виживання навіть під час економічного спаду. Наявність зазначених рис дає змогу досягти особливого ефекту, одержати такий результат, якого не можна досягти на основі інших типів, принципів або форм господарювання.
Малі підприємства, звичайно, по-перше, мають юридичну самостійність, можливість приймати рішення і поводитись незалежно, по-друге, охоплюють невелику частку ринку певного продукту і тому позбавлені можливості впливати на встановлення монопольної ціни на свої товари. Це дає підстави ототожнювати малі підприємства з їх конкурентною природою, властивістю створювати конкурентне середовище, посилювати конкуренцію.
Дії держави щодо підтримки малих підприємств (навіть, можливо, на шкоду іншим) у такому разі мають характер не доброчинності, а розвитку конкуренції, що взагалі є її основною економічною функцією. У згаданому першому американському законі зазначається: “Захист і підтримка вільної конкуренції становлять не тільки основу економічного добробуту, а й безпеки країни. Вони не можуть бути забезпечені без стимулювання наявних і потенційних можливостей малого бізнесу. Конгрес вважає, що уряд повинен тією мірою, якою це можливо, надавати підтримку підприємствам малого бізнесу, консультувати, допомагати і захищати їхні інтереси, щоб зберегти вільне конкурентне середовище.
Оскільки безпосередньо підприємницькі функції, пов’язані із формуванням цілей виробництва, розробкою підприємницького проекту, прийняттям основних рішень, здійснюються навіть на великих підприємствах однією людиною або невеликою групою компетентних осіб, то, на нашу думку, той тип ринкового господарювання, який породжений малими підприємствами, набуває універсальності, має стати ядром загального підприємницького механізму. Як приклад можна навести застосування принципу малого підприємництва при організації діяльності таких відомих японських фірм, як “Соні”, “Хонда”, “Мацусіто”. Ці виробничі гіганти – лідери світового бізнесу тривалий час були малими підприємствами. Сьогодні вони завдяки використанню принципів малого підприємництва забезпечують раціональний розподіл елементів технологічного процесу в системі невеликих філій, дочірніх фірм, окремих самостійних виробництв.
Малі підприємства демонструють у різних країнах (в умовах стабільної системи ринкового господарювання) стійкість, високу адаптивність до змін зовнішнього середовища і ринкової кон’юнктури, маневреність, здатність до саморозвитку. Тому підтримка малих підприємств, особливо тих, що функціонують у сфері виробництва, навіть без надання податкових пільг, сьогодні вкрай необхідна. Інакше держава сприятиме переміщенню таких підприємств у тінь або антисуспільну сферу, в тому числі й злочинну.
Особливого значення набувають малі підприємства в умовах трансформації адміністративно-командної економіки у ринкову. Їхнє функціональне призначення полягає у стимулюванні формування конкурентного середовища, забезпеченні структурної перебудови економіки, утворенні такого соціального прошарку, як підприємці – власники, що становлять соціальну базу економічних перетворень, забезпечують соціальну стабільність суспільства та незворотність руху до ринкової економіки.
Реформування економічної системи України супроводжувалося бурхливим розвитком малих підприємств (рис. 3.1)*.
Рис 3.1. Кількість малих підприємств в Україні у 1995-2001 рр.
З діаграми видно, що за 1995-2001 рр. в розрахунку на 10 тис. населення нашої держави кількість малих підприємств збільшилася з 19 до 48, або більше ніж у 2,5 разу.
Малі підприємства дедалі помітніше впливають і на соціально – економічний розвиток нашої держави (табл. 3.1).
Наведені дані свідчать про те, що збільшилася кількості малих підприємств супроводжувалося збільшенням середньорічної кількості працівників у них порівняно з попереднім роком. Збільшилась і питома вага найманих працівників порівняно з їх кількістю в підприємствах, установах та організаціях.
Таблиця 3.1
Основні показники розвитку малих підприємств України, за роками
1991 | 1995 | 1996 | 1997 | 1998 | 1999 | 2000 | 2001 | |
Загальна кількість малих підприємств | 47084 | 96019 | 96270 | 13623 | 17340 | 19712 | 21793 | 23360 |
Відсотки До попереднього року | Х | 1119,9 | 100,3 | 141,5 | 127,3 | 113,7 | 110,6 | 107,2 |
На 10 тис. населення | 9 | 19 | 19 | 27 | 34 | 40 | 44 | 48 |
Середньорічна кількість працівників на малих підприємствах, тис. | 1192,4 | 1124,9 | 1178,1 | 1395,5 | 1559,9 | 1677,5 | 1709,8 | 1807,6 |
Відсотки до попереднього року | Х | 101,9 | 104,7 | 118,5 | 111,8 | 107,5 | 101,9 | 105,7 |
У розрахунку на одне підприємство, осіб | 25 | 12 | 12 | 10 | 9 | 9 | 8 | 8 |
Відсотки до кількості найманих працівників підприємств, установ та організацій | 4,9 | 5,6 | 6,2 | 7,8 | 9,0 | 10,1 | 10,8 | 12,1 |
Враховуючи позитивний вплив малих підприємств на соціально – економічний розвиток постсоціалістичних країн, слід всіляко сприяти їх подальшому утворенню, зміцненню і поширенню в усіх сферах підприємницької діяльності.
Важливу роль у забезпеченні успішної підприємницької діяльності відіграє вибір певної організаційно-правової форми.
* Статистичний щорічник України – 2001/За ред. О. Т. Осауленка. – К., 2002. – С. 304.
* Small Business Administrtion and Investment Act with Amendmets. 1953-1969. – W., 1977. – P. 3.
* Статистичний щорічник України. – 2001. – С. 317.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...