Післякласична політична економія – комплекс ідей, поглядів, концепцій економістів різних країн, що сформувалися після появи теорії англійських економістів А. Сміта і Д. Рікардо та методологічних засад, які було покладено в їх основу. П. п. е. розвивалася в першій половині XIX ст. і дістала назву “вульгарна” (від лат. vulgaris – простий, звичайний), оскільки, на відміну від класичної політекономії, яка намагалася об’єктивно дослідити сутність капіталістичного способу виробництва, здебільшого описувала зовнішні, поверхневі форми і взаємозв’язки.
Це було зумовлено загостренням у цей період соціально-економічних суперечностей капіталізму, першими економічними кризами. Буржуазія із прогресивного класу, який боровся з пережитками капіталізму, поступово перетворювалася на консервативну силу. На відміну від Сміта і Рікардо, які вивчали сферу безпосереднього виробництва, представники П. п. е. (Т. Мальтус, Н. Сеніор, Дж. Мілль і Мак-Куллох та ін.) об’єктом аналізу обрали сферу обміну, що також зумовило здебільшого описовий характер їх досліджень. Оскільки класу буржуазії перестала відповідати теорія трудової вартості (в ній праця найманих працівників
проголошувалась єдиним джерелом вартості), виникли концепції “трьох факторів виробництва” Ж.-Б. Сея, “продуктивності факторів виробництва” та ін., вигідні для неї. Антидемократичну спрямованість має, зокрема, закон народонаселення Т. Мальтуса (оскільки знімає вину за масове безробіття, злидні тощо з капіталістичної системи), визначення заробітної плати як мінімуму засобів до існування, теорія реалізації “третіх осіб”, яка пояснює джерело прибутку як результат купівлі-продажу товарів землевласниками, духовенством і доводить доцільність зростання непродуктивного споживання та ін. (див. Мальтузіанство). Сеніор, заперечуючи теорію трудової вартості, розглядав ціну товару лише як результат взаємодії попиту і пропозиції (що означало поверхневий підхід до проблеми), капітал – як наслідок утримання капіталіста від споживання (що також відповідало критеріям вульгарної політекономії), трактував будь-яку працю (в т. ч. солдатів, священнослужителів, блазнів) як продуктивну. Водночас певною мірою відповідає дійсності його твердження про те, що підприємницький дохід є винагородою капіталісту за його працю з організації та управління підприємством. Дж. Мілль і Мак-Куллох намагалися довести, що вартість створюється не лише працею, а й капіталом (на прикладі старого вина, вартість якого зростає з плином часу без використання праці), що наймані працівники отримують повний продукт своєї праці (суперечило обгрунтованому Рікардо закону про обернено пропорційну залежність між прибутком і заробітною платою), що також мало описовий характер. Дж. С. Мілль розглядав вартість як заробітну плату капіталіста, який авансує свій капітал, і витрати виробництва, визначав капітал як накопичений запас у формі частини грошей, споруд, машин тощо; прибуток вважав результатом утримувань капіталіста, його ризику та праці з управління виробництвом. Сей ототожнював споживчу вартість і вартість, величину вартості ставив у прямо пропорційну залежність від корисності товару, а ціну визначав як вираження корисності, зарплату – як результат угоди між робітниками і капіталістами, стверджував, що пропозиція створює власний попит (це знайшло втілення в законі Сея (див. Сей). Ф. Бастіа стверджував, що цінність – відношення між двома обмінними послугами; намагався обгрунтувати “теорію економічних гармоній”, згідно з якою капіталісти і робітники обмінюються послугами, а тому не існує класових суперечностей; вважав, що частка робітників у створеному продукті зростає (відносно й абсолютно), а отже, діє відповідний закон розподілу; підміняв поняття “прибуток” категорією “дохід”, який є відсотком на капітал. Незважаючи на теоретико-методологічну хибність, більшість ідей, положень П. п. е. увійшли в арсенал сучасної західної економічної науки у незмінних і модифікованих формах, а багатьох представників необгрунтовано називають “класиками політичної економії”.
Loading...