Погодинна заробітна плата – оплата вартості й ціни робочої сили за її використання протягом певного робочого часу, а частково – за результат праці. Переважала на початкових етапах розвитку капіталізму за умов, коли не існувало законодавчого регулювання робочого дня. Згодом П. з. п. стала гальмом зростання продуктивності праці, оскільки потребувала для свого функціонування витрат на нагляд і контроль за працею робітника. Тому було запроваджено відрядну заробітну плату, яка встановлювалася залежно від розмірів виробітку на одиницю часу
і була засобом підвищення інтенсивності праці, посилення конкуренції між робітниками. За сучасних умов П. з. п. стала важливою формою заробітної плати. Так, у США бл. 80% найманих працівників отримують заробітну плату залежно від кількості відпрацьованого часу, що зумовлено широким застосуванням у виробництві конвеєрів, напівавтоматів і автоматів, де інтенсивність праці задається швидкістю руху конвеєра; водночас набувають поширення змішані (комбіновані) форми заробітної плати, які поєднують погодинну і відрядну форми оплати ціни робочої сили та результатів її використання. П. з. п. складається з погодинної простої
і погодинної преміальної. Якщо взяти індекс П. з. п. в обробній промисловості США за 100% упродовж 1980 – 2002, то у країнах ОЕСР він становив відповідно 72 і 71%; Європі – 99 і 95% (1995 – 127%); Австрії – 90 і 99%; Франції – 91 і 82%; Німеччині – 124 і 123% (1995 – 184%); Швеції – 127 і 95% (1995 – 125%). П. з. п. широко використовують як засіб подовження робочого дня понад законодавчо встановлений через упровадження понадурочного робочого часу. Уперше 40-годинний робочий тиждень законодавчо встановлено у США і Франції. У Фінляндії відповідний закон прийнято 1970, Швеції та Канаді – 1971, Австрії – 1975, а в більшості країн він становив 44-48 год, що суперечило соціальним нормам робочого часу, встановленим МОП. На початку 80-х у більшості розвинених країн тривалість робочого тижня становила 39 – 40 год (за винятком Японії, Швейцарії, Греції та Іспанії). Окремі категорії працівників, згідно з умовами колективних договорів, домоглися скорочення робочого тижня до 35 год. У Франції під час перебування при владі соціалістів робочий тиждень скорочено до 35 год. Незважаючи на це в усіх розвинених країнах світу фактична тривалість робочого тижня на 2 – 3 год більша. Оплата робочої сили у понадурочний робочий час, як правило, не компенсує зростання витрат фізичної і розумової енергії, оскільки в останні години праці витрачається найбільша її кількість. Водночас використовуються неповний робочий тиждень, часткова зайнятість, що дає змогу підприємцям маневрувати робочою силою за зміни обсягів робіт, підвищувати інтенсивність праці, економити на соціальних виплатах, знижувати розміри заробітної плати.
(
1 votes, average:
5.00 out of 5)
Loading...