Політика науково-технічна – конкретизована в програмі і всебічно обгрунтована мета такої політики та комплекс заходів з боку держави і наддержавних органів щодо її реалізації, спрямованих на прискорення науково-технічного прогресу задля підвищення конкурентоспроможності країни й регіональних економічних угруповань і підвищення на цій основі життєвого рівня населення. Основними елементами П. н.-т., які формують її механізм, є такі: 1. Визначення та встановлення пріоритетів науково-технічного розвитку відповідно до головних цілей загальнодержавної
стратегії розвитку, прогнозування науково-технічного прогресу. Основні суб’єкти формування та проведення цієї політики в межах національної економіки – держава (як колективний асоційований капіталіст) і великий капітал. В останні роки посилюється вплив демократичного суспільства (прогресивних науковців, масових рухів) на вибір пріоритетів науково-технічного розвитку та відвернення або послаблення негативних наслідків НТП. З початку сучасного етапу розгортання НТР (приблизно із середини 70-х) у розвинених країнах Заходу відбуваються істотні якісні зрушення у пріоритетах науково-технічного
розвитку. Оскільки головною метою загальнодержавної стратегії тут проголошено розвиток наукомістких і високотехнічних галузей (біотехнології, аеронавтики, дослідження космосу, електронно-обчислювальної техніки, комплексної автоматизації виробництва на основі найновіших досягнень електроніки та робототехніки, розгалуженої інформаційної системи, створення нових композитних матеріалів, створення телекомунікацій з використанням лазерної техніки та ін.), то відповідно розробляються галузеві науково-технічні програми розвитку, здійснюється їх фінансування. Для цих країн характерний інтенсивний розвиток НДДКР у сфері електроніки й обчислювальної техніки, їх наступне комплексне впровадження у сферу матеріального та нематеріального виробництва. 2. Організаційне та ресурсне забезпечення реалізації ключових напрямів НТП. Основними ланками цього елемента є: а) розподіл державних ресурсів між різними секторами сфери наукових досліджень (приватним, колективним і державним, а в межах останнього – між державними лабораторіями, вищими навчальними закладами й між неприбутковими науковими центрами) і виконання досліджень і розробок у державних наукових центрах; б) функціонування державної контрактної системи, за допомогою якої здійснюється фінансування науково-дослідних розробок і забезпечується гарантований ринок збуту для промислових корпорацій; в) непряме державне стимулювання НДДКР у недержавному секторі господарства через податкову, амортизаційну, патентну, антитрестівську та зовнішньоторговельну політику; г) формування інноваційного клімату в економіці та інфраструктурі, забезпечення досліджень і розробок, у т. ч. національних служб науково-технічної інформації, стандартизації, статистики, вивчення зарубіжного досвіду та міжнародне співробітництво; д) вдосконалення та фінансування системи освіти, підготовка й перепідготовка кадрів вищої кваліфікації. 3. Оцінка одержаних у процесі реалізації П. н.- т. результатів. Оцінюються можливі наслідки НТП, здійснюється коригування такої політики. Водночас з прямим фінансуванням науково-дослідних робіт держава за допомогою податкової, амортизаційної, кредитної політики стимулює зростання витрат монополістичного та немонополістичного капіталу на НДДКР. У 80-ті розроблено заходи щодо надання фінансової, організаційної допомоги дрібним і середнім винахідницьким фірмам, а також інформації, консультацій, залучення їх до виконання контрактних угод. В ЄС 1985 створено Асоціацію венчурного (ризикового) капіталу, мета якої – надати допомогу невеликим новаторським компаніям. Водночас проведення державою П. н.-т. пов’язане з певними проблемами, що значно послаблює її ефективність, ускладнює досягнення рівноваги та збалансованості у функціонуванні національного ринку. Це передусім значна мілітаризація економіки; відсутність координаційних центрів; дублювання наукових досліджень; розпорошеність коштів; гостра нестача засобів для проведення НДДКР у багатьох цивільних галузях промисловості, сільського господарства; несвоєчасна підготовка наукових кадрів; перенасичення військовими НДДКР та їх недостатнє використання у цивільних галузях, що спричиняє поглиблення суперечностей між наукою та монополістичною власністю. Істотними недоліками цієї сфери в Україні є переважання відомчої (тобто у системі міністерств і відомств) організації науки, відсутність кооперації між науковими установами, між фундаментальними і прикладними дослідженнями, домінування адміністративних важелів при розподілі ресурсів, невиправдане збільшення кількості науково-дослідних організацій в межах галузевої науки, відсутність запозичення досвіду організації науки у розвинених країнах світу та ін. Саме в цих країнах найбільше наукових досліджень проводиться в лабораторіях великих корпорацій та університетів. Так, в країнах ЄС бл. 65% наукових досліджень і розробок виконується у наукових лабораторіях могутніх корпорацій, в Японії – понад 70%, у США – 75%. Завдяки цьому налагоджено щільний зв’язок між наукою і виробництвом. На науку у вищих навчальних закладах в країнах ЄС припадає понад 20% загальних витрат наукової сфери, в Японії і США – бл. 15%, тоді як в Україні лише 5%. Серед таких закладів України наукову діяльність ведуть бл. 40%. Водночас у вищих навчальних закладах всіх рівнів акредитації навчається понад 80% аспірантів, що також свідчить про значну неузгодженість цих показників. Якщо у розвинених країнах світу переважна частина наукових досліджень провадиться в дослідницьких університетах, що слугує основою впровадження інновацій у виробництво, то Україна здебільшого імпортує нову техніку і технології. Вплив наддержавних органів на П. н.-т. найінтенсивнішим є в межах ЄС. Так, 2000 Європарламент підтримав пропозицію Комісії ЄС щодо створення Європейського дослідницького простору. З цією метою уряди країн ЄС 2002 ухвалили рішення про збільшення витрат на дослідження і розробки до 2010 до 3% ВВП, про збільшення чисельності зайнятих у цій сфері; посилення координації наукових досліджень, оптимізацію та раціоналізацію зв’язків в межах системи “освіта – наукові дослідження-інновації”, нарощення інноваційного потенціалу країн – учасниць за рахунок інформаційних технологій та їх проникнення в усі сфери і галузі економіки, а також шляхом збільшення інвестицій у розвиток венчурних підприємств. Важливими напрямами П. н.-т. в країнах ЄС є розвиток нанотехнологій, космічних досліджень, аеронавтики, забезпечення продовольчої та екологічної безпеки. Значну роль в реалізації П. н.-т. відіграє бізнес. Так, за його допомогою в країнах ЄС на початку XXI ст. фінансуються бл. 57% наукових досліджень і розробок, тоді як частка держави становить 34%, закордонних джерел – понад 7% (у США відповідно 68 і 27% за відсутності іноземних джерел).
Loading...