Постіндустріальне суспільство – концепція західних науковців, у якій вони намагаються обгрунтувати появу нового суспільства, що приходить на зміну індустріальному. її розробляють американські соціологи Д. Белл, Г. Кан та ін. і некритично сприймає низка вітчизняних учених. Згідно з цією концепцією, основою поділу суспільного розвитку людства на аграрну, індустріальну та постіндустріальну стадії є переважно рівень розвитку техніки і технологій, внаслідок чого на першій стадії переважає сільське господарство; на другій – вторинна сфера
– промисловість; на третій – сфера послуг. Основними інститутами на першій стадії були церква та армія, на другій – корпорації, що забезпечували промисловий потенціал країни, на третій – університети, що здійснюють організацію теоретичних знань, визначають науковий потенціал, могутність держави. Д. Белл не заперечує використання осьового принципу власності, що в марксистській теорії, на його думку, зумовлює поділ на первіснообщинний, рабовласницький лад, феодалізм, капіталізм і соціалізм. Водночас він надає перевагу використанню теоретичних знань як стратегічного ресурсу суспільства. Трьома основними
структурними елементами П. с. є університети, наукові інститути та дослідницькі організації, на базі яких формуються соціальні відносини, а влада зосереджується в руках учених. Основна суперечність П. с. – суперечність між спеціалістами, науковою елітою та неспеціалістами в межах цих організацій і в державі (на відміну від суперечності між капіталістами й робітниками на підприємстві та в індустріальному суспільстві). Методологічна вада концепції П. с. – передусім характеристика суспільства лише з позиції однієї зі складових економічної системи – з боку продуктивних сил і частково – суспільного поділу праці. Однак і в цьому випадку аналіз нової стадії є неповним, оскільки до продуктивних сил належать інші елементи, зокрема засоби виробництва, людина, інформація та ін. За дотримання принципів суперечності, системності він потребує доповнення такої характеристики відносинами власності, передусім економічної. Необгрунтованим у цьому зв’язку є твердження Белла (як і деяких інших західних економістів і соціологів) про перетворення власності на юридичну фікцію. Навіть за розвитку суспільства за принципом рівності результату формуються і розвиваються відносини з приводу привласнення результатів діяльності вчених, інтелектуальної власності. Отже, багатофакторний підхід слід використовувати не через ізоляцію і протиставлення одного фактора іншому, а комплексно, з відповідною субординацією (підпорядкуванням) різних факторів. Виходячи з наукового розуміння сутності власності, а не однобічного тлумачення лише юридичного аспекту цього поняття (див. Власність), вирішальним критерієм періодизації розвитку людської цивілізації є осьовий принцип власності (див. Критерії класифікації економічних систем). Аморфно безмістовний характер концепції П. с. зумовлений не лише відсутністю чіткої, з погляду методології та теорії економічного дослідження, назви, а й тим, що, по-перше, вона грунтується на постулатах технологічного детермінізму; по-друге, намаганням проголосити секторний підхід (виокремленням секторів в економіці країни) новим методологічним підходом (насправді він відображає лише окремі сторони технологічного способу виробництва); по-третє, відсутністю системного підходу до аналізу такого суспільства, що виявляється передусім в ігноруванні відносин власності, проголошенні останніх юридичною фікцією; по-четверте, в ігноруванні домінуючої ролі влади та капіталу при визначенні соціального статусу вчених й обмеження такого статусу лише наявними у них знаннями; по-п’яте, в намаганні довести, що основною суперечністю цього суспільства є суперечність між спеціалістами та неспеціалістами, яка за глибиною набагато менша, ніж суперечність між працею і капіталом-; по-шосте, називаючи основними інститутами П. с. університети (а в індустріальному суспільстві такими були корпорації), Д. Белл водночас визнає, що капіталістична корпорація залишиться основною формою суспільної організації не лише у XX ст., але і в майбутньому; по-сьоме, правильно зазначаючи, що “корпорація… не є інститутом приватної власності”, він стверджує, що такі форми менеджеріального капіталізму, як “корпоративне ділове підприємство, приватне рішення про капіталовкладення, диференційовані привілеї, що грунтуються на контролі над власністю, – з усією вірогідністю, залишаться упродовж тривалого часу”. Ці положення також суперечать його висновку про перетворення власності на юридичну фікцію; по-восьме, Д. Белл визнає, що П. с. і посткапіталістичне суспільство можуть розглядатися як еквівалентні поняття, що підтверджує відсутність як чіткої методологічної основи, так і досконалої теоретичної конструкції його концепції; по-дев’яте, для того, щоб назвати концепцію П. с. теорією, треба показати, які системи законів і закономірностей розвитку цього суспільства воно розкриває. Проте Д. Белл зазначає, що доцільніше було б у даному випадку розглядати П. с. як “умоглядну конструкцію, складену… дослідником з різних змін, що відбуваються в суспільстві”. Крім того, Д. Белл визнавав, що корпорації залишаться такою формою після XX ст. і що “прогнозувати близьку загибель капіталізму – ризиковане заняття”. Методологічною основою концепції П. с. є застаріла філософія позитивізму (див. Позитивна економічна теорія).
Loading...